— Я думаю так само, — погодився директор, відчиняючи броньовані двері підвалу. — Але техніка, Лавре, розвивається дуже швидко. Гарантій жодних.

Вони зайшли до підземної частини будівлі агентства, де містилися зброярня, склади і тир. У тирі директор присів на стос матів. Уважно подивився на Лавра, показав на місце поруч із собою:

— Сідай.

— Дякую, Іване Ваграновичу.

— Хто дав наводку на «крота»?

— Костиганов.

— Ясно, — кивнув масивною головою директор. — А той звідки знає?

— Не каже.

— А що ж тоді Пітер Венцелевич каже?

— Каже, що ви родич їхнього Великого Майстра.

— Ну, тіпа того. Нехай це тебе не хвилює. Ще що?

— У Пітера Венцелевича завелася корисна інфа. «Крота» до нас запустив Сулименко.

— Сулима? Алік? Той, що під Агамовим?

— Так точно. Ви його знаєте?

— Знав колись.

— Кажуть, крутий дядька. У спецназі ГРУ служив.

— У спецназі він не служив, брешуть. Він тоді у контррозвідці був, але недовго… А навіщо Сулимі під нас копати?

— Як я зрозумів, Агамов цікавиться якоюсь «містичною зброєю», яку масони ховають у Храмі. Сулименко передбачив, що в разі нападу на Храм Великий Майстер звернеться по допомогу до вас як до родича і керівника охоронного агентства. Тоді, разом із нами, «кріт» дістане доступ до Храму. Якщо масони злякаються і спробують з нашою допомогою вивезти ту зброю з Храму, «кріт» засвітить маршрут і на маршруті вони проведуть силову акцію.

— Ось воно що… Добротна розробка, недарма він у «контрі» сидів… — шеф на мить заплющив очі. — Отже, так, з цього місця — детальніше. Все, що тобі повідав той Костиганов. Бажано дослівно.

Лавр ледве встиг закінчити свою розповідь, коли задзвонив директорський телефон. «Так, — сказав у трубу товстун. — Зрозумів».

— Техніки вже на місці. Почнуть з другого поверху. Просять відчинити кабінети. Ходімо, — шеф підвівся з матів, струсив з брюк пилюку і рушив до сходів. — А прибиральниць треба звільнити до чортової мами.

На сходах ожив сотовий Лавра. Дзвонила Люда.

— Де ви? — спитав Грінченко.

— Уже на трасі. За годину будемо на місці. Лавре, в кого є телефон батьків дівчини? З Корецькими хто тепер? Кабарда?

— Молодець. Здогадалась.

— Я все ж таки аналітик.

— Ти розумниця, сонечко. Дзвони Кабарді.

— Уже дзвоню. До зв'язку.

Людмила відключилась. Директор пригальмував своє неквапливе сходження до земної поверхні, озирнувся і спитав:

— А хто це, цікаво, дозволив тобі залучати Миколу Семеновича до теми «Храм»?

— Мій гріх, Іване Ваграновичу. Проявив ініціативу.

— Ще раз так проявиш і підеш найматись до Сулими. Він, до речі, вже підібрав кількох наших колишніх.

— Зрозумів. Більше такого не буде, Іване Ваграновичу.

— Сподіваюся.

Вулиця, на якій донедавна мешкала родина Поліни Поліщук-Агамової, Костиганову сподобалася. Затінені каштанами і липами ошатні двоповерхові будинки нагадали йому дитинство. Щоправда, та вулиця, де народився Пітер, була краще підметена й доглянута, а проїжджу частину її не вкривали, як тут, кратери і вибоїни. Але Костиганов не вперше був в Україні й уже звик до матеріальних проявів світоглядного пофігізму. Він знайшов потрібний будинок і натиснув металеву кнопку домофона.

За хвилину в динаміку затріщало і жіночий голос спитав: «Хто там?»

— Я шукаю Світлану Малковську.

— А ви хто?

— Журналіст газети «Публічна мозаїка».

— Не знаю такої. А посвідчення у вас є?

— Звичайно.

— Тоді відійдіть, а я у вікно подивлюсь.

Костиганов слухняно відійшов від дверей, розкрив журналістське посвідчення і показав його дівчині, яка визирнула у відчинене вікно на другому поверсі. Вона була симпатичною, із тої степової породи волооких вилицюватих чорнявок, які при знайомстві всі до одної виявляються спритними, позитивними і сангвінічними.

— Я звідси не бачу, — сказала чорнявка.

— Якщо зможете впіймати, я вам його кину.

— А як я собі залишу на сувенір?

— Залишайте, які проблеми. Мені в редакції нове випишуть, — Пітер посміхнувся, знаючи, що його посмішка діє на жінок переконливіше за всі посвідчення. — А ви і є Світлана?

— Чим це моя скромна особа зацікавила газету?

— Хочу з вами побалакати.

— Часом не про Полінку?

— Чому ви так вирішили?

— Вона ж у нас «звізда». Дружина олігарха, відома модель. До мене вже приходили з телебачення. Тіпа: «Як найкраща шкільна подруга і сусідка пані Агамової, розкажіть нам про її дитинство». Прикиньте, Полінка — пані! Спухнути можна.

— Ми так і будемо з вами: я на вулиці, а ви у вікні?

— А якщо ви тільки прикинулись журналістом? Якщо насправді ви злодій?

— Можете самі сюди вийти, якщо ви така підозріла. Тут десь поряд є пристойний ресторан?

— А ви пригощаєте?

— Не я, Світлано, а редакція «Публічної мозаїки». А ще ми добре платимо за цікаві інтерв'ю. У нас солідне видання.

— Тоді чекайте. Я зараз вийду.

За годину інтерв'ю вже було у повному розпалі. Світлана, незважаючи на юний вік, борзо споживала віскі з льодом. Після ста п'ятдесяти вона перейшла із Пітером на «ти», після ста розстебнула верхній ґудзик бридкої зеленої блузки. Медальйони з телятини під хріном їй теж сподобались. У перервах між жуванням Світлана без зайвих сантиментів здавала дрібні дитячі таємниці своєї шкільної подруги.

— Та вона до сьомого класу була такою зачуханою, шо пацани на неї і дивитись не хотіли, — розповідала вона. — Ходила в таких білих панчохах, зовсім дитячих. Така була дистрофанка. Худюче таке, смішне. Увечері гуляти боялась, а по відику дивилась лише ужастікі.

— А якісь захоплення, хобі у Поліни є?

— Вона морських свинок розводила, — розсміялася Світлана, відсьорбуючи віскі. — Смердючих, тупих свинок.

— Але ж потім усе змінилось? — Костиганов підсунув диктофон ближче до співрозмовниці.

— Ага, — якось сумно погодилася Світлана. — Це точно. Змінилося.

— Поліну запросили до модельного агентства?

— Ні, це вже потім її запросили. А спочатку в неї з'явився хахаль.

— Хлопець?

— Хлопець! — пхикнула найкраща шкільна подружка Поліни Поліщук. — Хлопцеві за сорок було. Шакал старий.

— Ти про Агамова?

— Та ні, ти не поняв, Агамова тоді ще й у проекті не було. Того її казла звали Бориком.

— Борисом?

— Ми його звали Бориком. Я сама бачила, як вони познайомились. Ми з Полінкою і ще з одною пацанкою сиділи у сквері, а він до нас підвалив, то да сьо, дєвчьонкі, пиво ставлю. Я ще пам'ятаю, я його питаю: «Ти що, штемп, по малолєткам виступаєш? Пєдофіл, чи шо?» Це взагалі мене завжди бісило, що такі старі шакали ходять по малолєткам. Я тоді діставала Борика, нащо йому такі молоді пацанки, як ми. А він знаєш що мені сказав? Він сказав, що у молодих є така особлива енергія, яка омолоджує старих шакалів. Навіть обмін речовин регулює. Казав, що така енергія є лише у тих, кому менше сімнадцяти, а потім вона кудись щезає. Почав тоді мені розповідати, що якісь давні імператори омолоджували себе, коли трахали малолєток. Ну, нехай, ті хоч були імператорами. А він хто? Барига товстопузий. Власник голімої пивоварні.

— А по скільки вам тоді років було?

— Шістнадцять нам було. Але Полінка на шістнадцять не виглядала. Я ж кажу, дистрофанка, їй тоді тринадцять можна було дати. Але мордочка в неї красива. І волосся теж. Така козирна блонді. Класічєская внєшнасть.

— На любителя, — не погодився Пітер. — Я, щоправда, бачив її тільки на фотографіях… І що той Борик?

— Ну, він тоді до нас правильно підійшов. Ніяких зажимань, приставань, все цивільно. Повіз до навороченого ресторану, ми там пили, танцювали. Усім нам квіти подарував. Чайні троянди. Красиво він усе зробив, дядько грамотний. Потім розвіз нас по хатах. У нього джип був такий здоровенний. «Прадо». Ну і я відразу побачила, що шакал на Полінку запав. Омолоджувальну енергію відчув. Дивився на неї, як кіт на сало. А потім у Полінки бачу — ланцюжок золотий, кулончик з діамантом. Одягатися стала в «кінзо». Я її питаю: «Спиш із ним?» А вона, коза, так хитро дивиться і мовчить, — Світлана замислилась, ніби щось згадуючи, а потім майже ображено додала: — Вона ж до того мені про все-все розповідала. Ми такі подруги були, що у нас все було спільне. Як сестри були…