— А спитаймо дещо в Олега Марковича, — раптом запропонував Пальц. — Олег Маркович, якщо хтось із вас, колеги, не в курсі, свого часу працював в «МАД Ратлоні» у Сулименка. Керівником інформаційно-технічного відділу.

«Отакої! — здивувався Лавр. — А наш старший технік не такий уже й простий, як здається».

— Я багато де працював, — обличчя старшого техніка було вже не просто червоним, а бурячкового кольору. — Я, шановні, аби ви знали, розробляв системи наведення і стикування для багаторазових космічних кораблів. Я доктор наук, маю урядові нагороди, листа з подякою, підписаного особисто Глушком[36]. Якби Союз не розвалили, сидів би я тут, ага.

— Та я ж вас ні в чому не звинувачую, Олеже Маркевичу, Господь із вами, — запевнив його Пальц. — Я лише кажу, що ви могли би нас проконсультувати щодо методів роботи «Ратлону».

— Бандитські у них методи, що вас про них консультувати. Самі все знаєте.

— А ви у «Ратлоні» використовували техніку такого типу? — юрист кивнув на пакет з приймачем.

— Ми, Леоне Федоровичу дорогенький, таку, з дозволу сказати, техніку в минулому столітті використовували. Це ж відстій, позавчорашній день. Я особисто ще вісім років тому закупив для Сулименка криптовізори нового покоління. Німецького виробництва, з сіменсівськими чіпами «білої збірки». А потім там ще кілька разів оновлювали техзасоби. Там на техніці не економлять. Зараз у них на порядок, на два порядки досконаліший фарш, аніж оце фуфло, — старший технік двома пальцями, немов бридку жабу, взяв пакет з чужим пристроєм, потрусив ним і кинув на стіл.

— Це підтверджує моє припущення щодо дези, — констатував юрист. — Хтось нас, колеги, навмисно лякає Агамовим. І цей «хтось» не такий уже й крутий, як намагається виглядати.

— Ну, лякають скоріше не нас, а масонів, — зауважив директор. — Але навіщо?

— Масони — люди з можливостями, — сказав Пальц. — Вони й Агамову можуть карк скрутити.

— Комусь — назовемо його Іксом — вигідна війна між масонами й олігархом, — припустив юрист. — Від масонів йому треба якусь річ, яку Костиганов називає «магічною зброєю». Агамова цей Ікс хоче знищити. От він їх і зіштовхує. Треба шукати людину, близьку до Агамова і небайдужу до містичних старожитностей. Костиганов згадував у розмові з Лавром Станіславовичем про якогось чаклуна. Ви вже пробивали оточення Агамова щодо цього? — Це питання Леона Федоровича адресувалось шефу.

— А там і пробивати нема чого, — буркнув Олег Маркович. — Це Ерікан.

— Ерікан? Я щось про нього чув, — кивнув головою юрист.

— Відомий екстрасенс, справжнє прізвище Князєв, — продемонстрував свою інформованість відставний підполковник. — У нього за містом цілий монастир. На нього були заяви. Доповідали, що він розбещує малолітніх. Але дідо має дуже міцну «кришу». Все спускалося на гальмах.

— А до Агамова він яким боком причетний? — запитав шеф старшого техніка.

— Він його особистий консультант з містичних питань. Сулименко відповідає за безпеку фізичного тіла Володимира Мансуровича, а Ерікан — за безпеку його астрального тіла. Агамов жодного кроку не робив без порад Ерікана.

— Поради ж були не безплатні?

— Само собою, — хмикнув Олег Маркович. — Цей Ерікан з Агамова вже кілька зелених лимонів витягнув. Але для Володимира Мансуровича кілька лимонів, як для мене сто гривень. На бідного не попало.

— Так нащо ж Еріканові нищити курку, яка несе золоті яйця? — спитав юрист. — Ви між ними конфліктів не спостерігали?

— Тоді, коли я працював у Сулименка, в Агамова з Еріканом були найкращі стосунки. Повне порозуміння. Але була людина, яка Ерікана терпіти не могла.

— Хто?

— Кіра, покійна дружина Агамова. Вона того чаклуна на дух не переносила. Хтось їй доповів, що Ерікан пропонував Володимирові Мансуровичу своїх учениць.

— Це правда?

— Бог його знає, — знизав плечима старший технік. — Я свічку не тримав. Але серед Еріканових учениць були такі дівчата, скажу я вам. Красуні, як з обкладинки. Від таких би і шейхи не відмовились. І робили вони все, що той чаклун їм наказував. Якби наказав стрибнути з десятого поверху, вони би стрибнули. Справжні зомбі.

— А потім Кіра Агамова загинула, — нагадав Пальц. — Автокатастрофа. З чаклунами не треба сваритись.

— Отож-бо й воно, — погодився Олег Маркович. — Але вона не була Агамовою. Кіра Семенівна залишила прізвище батька — Літукова-Мандель. Знаменита фамілія. Я її батька знав. Я ще в школі вчився, коли він уже був підпільним мільйонером. Один із найкрутіших цеховиків був у Києві за часів Шелеста. А брат його рідний — відомий фізик. Геній. За радянських часів працював на оборонку.

— Агамов міг підозрювати Ерікана? — спитав шеф.

— Ні, — похитав головою старший технік. — Я сам контролював розслідування тої автокатастрофи. Мені Володимир Мансурович особисто доручив. Я все сам перевіряв. Сам по асфальту із рулеткою повзав. Там усе чисто було. Але той чаклун володів смертельною магією. Ерікан — не просто шаман, він найсправжнісінький чорний маг. Чорнокнижник. Він міг так усе зробити, що ніяких слідів би не залишилось.

— І ви, доктор наук, вірите в магію? — юрист зобразив на своєму обличчі здивування.

— Я, Леоне Федоровичу, вірю лише в те, що на власні очі бачив. Ваш покірний слуга був свідком, як Ерікан з відстані трьох кілометрів установив контроль над людиною, наказав їй відіслати охоронця і коханку, відкрити у квартирі газовий вентиль, закрити вікна і лягти спати. Слідство визнало самогубство. Офіційно так воно і залишилось. А я сам бачив, як чаклун шаманив. Малював фігури на підлозі, мантри читав. А за три кілометри від нас людина сама себе вбила. Я за свої слова відповідаю.

— Якесь пригодницьке кіно, — похитав головою колишній слідчий.

— А що то за людина була? — поцікавився Пальц.

— Бізнюк один. Забудівник і родич народного депутата. Мав професійну охорону, практично непробивну, ми ніяк не могли до нього підібратись. І будинок у нього був — справжня фортеця. Кам'яний паркан — як замкова стіна, метри чотири заввишки. На переговори він теж не йшов, усіх посилав. Упевнений такий був, нахабний, з червоною пикою. Тоді Агамов звернувся до Ерікана. Я не знаю, шановні колеги, магія це чи не магія, але той бізнюк уже десять років на цвинтарі лежить, а його фірма тепер належить Агамову. Ось таке, шановний Леоне Федоровичу, як ви кажете, «пригодницьке кіно».

— Та чому між чаклуном і Агамовим стався конфлікт? — запитання Пальца залишилось без відповіді.

Директор підсумував:

— Війни з Агамовим не буде. А от з магом треба розібратись. У першу чергу треба знайти «крота». Які будуть пропозиції?

Набираючи на стільниковому цей номер, Костиганов ризикував. Останній раз він дзвонив Таракану три роки тому, коли здавалося, що в житті залишилось тільки два виходи: або він ліквідує своїх бізнес-партнерів, або вони його. Тоді лише допомога братів урятувала його від війни на знищення. Але телефонний номер кілера залишився в старому органайзері — закодований, акуратно записаний червоною гелевою ручкою.

Пітер майже не сподівався, що така людина, як Таракан, за три роки не змінила номер стільникового. Але після десяти секунд веселого рингтону у слухавці почулось:

— О, які люди! Старий клієнт — найкращий клієнт. Де пропадав, друже?

— Біля теплого моря.

— Заздрю. А у нас тут знову дощить.

— Є одна справа.

— Добре, що є справа, погано, що лише одна.

— Де зустрінемось?

— Сьогодні вже не зможу. Зателефоную завтра зранку.

Він зателефонував вночі, близько третьої, і призначив зустріч за годину. Костиганов не ризикнув їхати нічним містом на примітному мотоциклі і взяв таксі. Перед тим він передзвонив помічникові і попросив підстрахувати. Той пообіцяв прибути на місце зустрічі за двадцять хвилин до Пітера й обстежити місцевість.