— Зрозумів. їду.

«Отже, вулиця Літня, будинок двадцять сьомий, — подумки повторив координати Лавр. — Грамотно. Якщо нас слухають, то хрєна вони второпають. Тепер головне не привести за собою хвоста».

Він різко змінив маршрут і заїхав під естакаду. Залишив там автівку, вийняв батарейку з мобільника, швидким кроком пройшов крізь лабіринт безлюдного речового ринку і на площі знайшов таксі. Спочатку назвав випадкову адресу, через три хвилини вибачився і сказав таксистові їхати на Літню. Нічого підозрілого під час цих маневрів Лавр не зауважив.

Вулиця Літня розсікала навпіл шанхайчик, хаотично забудований непоказними одноповерховими будинками. Жодний ліхтар не освітлював цей окраїнний район столиці. Біля двадцять сьомого будинку Лавр помітив темну постать. Під диким поглядом таксиста він переклав пістолет з кобури до кишені вітрівки, розплатився з переляканим водієм і рушив назустріч темній постаті.

— Усе чисто? — почув він знайомий голос.

— Чисто. Що за гонілово?

— У вашому агентстві «кріт».

— Звідки інфа?

— З надійного джерела.

— Це фуфловий базар. Я не повірю без…

— Повіриш чи не повіриш, це твої проблеми, — Костиганов зробив рух, ніби вирішив йти геть. — Тільки Корецького шкода.

— У тебе є докази, що «кріт» — співробітник агентства?

— Ні, але я знаю, на кого він працює.

— На кого?

— На Аліка Сулименка.

— Хто це?

— Ти мав би знати.

— Не знаю.

— Ваш колега. Керівник охоронного агентства «МАД Ратлон».

— Уперше чую.

— Силова структура Агамова. Про нього ти також не чув?

— Олігарх?

__ Ось тобі його досьє. — Костиганов дав Лаврові сріблясту папку. — Його люди організували напад на Храм. Вони шукають там одну небезпечну штуку, яка може… Карочє, вони шукають древню містичну зброю.

— Значить, ти знайшов замовника. Мої вітання.

— Я поки що не знайшов головного ворога.

— Хто він?

— Людина, яка вважає себе чаклуном. Імовірно, приятель дружини Агамова. Якщо в найближчі години не виявимо «крота», нам із ним важко буде впоратись. Потрібна твоя допомога. Тільки ти зможеш виявити «крота». Як бачиш, я граю відкритими картами.

— А якщо я і є отой «кріт»?

— Ти не «кріт».

— Звідки така впевненість?

— З надійного джерела.

— Ну ти й тіпок, Костиганов.

— Я лише роблю свою справу, — знизав плечима Лицар Кадош. — У цій справі встановлені певні правила. Хто їх порушує — тому стає дуже-дуже погано.

— Правила можна міняти.

— Це якщо сам їх встановлюєш. Не той випадок.

— Знову древня традиція?

— Правдива традиція.

— Хірньою ви маєтесь, рєбята.

— Ні, колего. Просто чітко бачимо де вічне, а де минуще.

— Демагогія.

— Це в нас виходить безпредметна суперечка. Я не здам тобі джерела хоча б тому, що я дав слово честі його не здавати. Крапка.

— Припустимо. Як, по-вашому, я маю шукати того «крота»?

— Класичним методом. Ти акуратно і ненав'язливо підкинеш кожному із працівників агентства фальшиві координати місць, де буцімто схована містична зброя. Та штука, котру шукають чаклун і Агамов. Я тобі дам координати. А наші люди зафіксують, куди саме Сулименко спрямує своїх бійців.

— Легко сказати, — хмикнув Лавр. — В агентстві працює три десятки людей. Не рахуючи прибиральниць і дятлів на точках.

— А всіх і не треба перевіряти. Тільки тих, хто має доступ до оперативної інформації.

— Теж чимало. Чергові оперативники, аналітики, диспетчери. Приблизно сім-вісім осіб. Це забагато для твого «класичного методу», колего. Твій метод ефективний, коли підозрюваних три, максимум п'ять… А якщо піти іншим шляхом? Скажімо так: наше агентство самоусувається від цієї справи, і «кріт» залишається без інфи. Він просто виходить з гри.

— Твій директор на це піде?

— Треба його спитати.

— Можна й не питати. Не піде. Він родич нашого Великого Майстра. Та й він і не ризикне втратити репутацію. Іван Вагранович — людина з гонором, не мені тобі пояснювати.

— Може, й так. Але твій метод усе одно фуфловий.

— Запропонуй свій.

— Я взагалі не вірю в того «крота». Агентство вело справи поважніші за вашу і не мало жодних проколів. А йшлося про мільйони баксів, про компромат на членів уряду. Чому «кріт» не зливав інфу раніше?

— Поважнішої справи у вашого агентства не було, повір мені.

— За розміром гонорару цього не скажеш.

— Тобі повідомили розмір гонорару?

— Є така корисна шняга — називається «корпоративна інформованість».

— Це погана шняга для такої контори, як ваша. В агентстві знають, де Корецький?

— Поки що ні, не знають.

— Слава Богу.

— А чому цей джентльмен так цікавить людей Агамова? Навіщо весь цей стрьом навколо нього? Погрози на дверях, спостережний пункт біля хати.

— Спостережний пункт?

— На даху будинку напроти я знайшов саморобний штатив для відеопристрою.

— Все сходиться, — кивнув брат Пітер. — їм треба було вчепитись у когось конкретного. В когось із наших. Корецький десь засвітився, його і вибрали. Вони працюють на дестабілізацію ситуації, хочуть, щоби ми злякалися за безпеку Храму, вивезли містичну зброю за його межі. Люди агентства при перевезенні її охоронятимуть, «кріт» вкаже Сулименкові маршрут — і тоді гоп-стоп.

— Якщо це справді Агамов, то йому взяти штурмом ваш Храм — як два пальці об асфальт. Якого біса йому грати в якусь там «дестабілізацію»?

— Правильно мислиш. Я теж про це думав, — погодився Костиганов. — І ось що виходить. Узяти Храм штурмом він може, не проблема, а от знайти там те, що шукає, — ні. В нього просто не буде часу для ретельного обшуку будівлі. Як ти розумієш, особливо цінні речі ми тримаємо не в сейфах. А розташування таємної скарбниці відомо ліченим людям. Кому саме, навіть я не знаю. Тому допити тих випадкових братів, яких він захопить у Храмі, теж нічого йому не дадуть. А наші впливові брати за кілька годин забезпечать контратаку. Навіть якщо виникне така необхідність, із залученням Інтерполу та іноземних командос. Ми, колего, маємо такі можливості. Тоді Агамов і себе попалить, і зброї не отримає. В Україні він ще так-сяк зможе потім відбитись, але стане невиїзним і втратить усі свої закордонні бізнеси. А це сотні мільйонів, десятки об'єктів нерухомості. Ми, зрозуміло, не кермуємо цілим світом, але дещо можемо. Впевнений, що Агамов про це знає.

— Я навіть не питатиму, що це за зброя така.

— Мудро зробиш.

— Я тебе зрозумів, Костиганов. Твоя версія про «крота» мені не подобається. Конкретно не подобається. Але я її врахую. А от щодо технології виявлення тої падли… Тут я ще буду думати.

— Йти із цим до Ваграновича не раджу.

— Я сам прийму рішення.

— Дивись, не зроби помилки. Я тебе відвезу до міста.

— Ні. Розходимось.

Вони майже одночасно пірнули у темряву.

Дискотека «Бунгало» вважалася центром нічного життя району. Біля неї до ранку працювала літня кафешка, кожний столик якої щільно обліплювали молодіжні компанії. Час від часу до «Бунгало» підрулювали автівки. З них виходили чоловіки, домовлялись з дівчатами, після чого автівки від'їжджали, навантажені «волохатим золотом». Гриміла музика. Бомжі здійснювали швидкі набіги на скупчення порожніх пляшок. Зграї псів, зберігаючи дистанцію, чекали на свою долю. Десь до другої години офіціантки розносили до столиків напої і закуски, а після другої й собі сідали відпочити і потеревенити з охоронцями. Відвідувачі нічного парадизу на офіціанток не ображались і йшли замовляти до барної стійки, де царював бармен Саша, «нічний імператор» цього веселого закладу.

Нова дівчина прийшла до кафешки після другої. Висока, доброї статури, з доглянутим темним волоссям, вона звернула на себе увагу підпилих місцевих мачо. Один із них, граючи м'язами під футболкою-сіткою, підійшов до дівчини з пропозицією, але та на нього не зреагувала. Мачо хотів образитись, але подивився дівчині в очі, вибачився і повернувся до свого столику, де колеги зустріли його гучними веселими підмахонами.