— А це вже чисто казка, — директор дивився на Корецького холодно, немов вираховуючи, яка інтрига ховається за його сумнівним припущенням.

— А те, що Наталія принесла фрагмент зброї до моєї хати, це не казка, ні? Я ж тепер розумію, що якби ті бандити знали, що фрагмент у квартирі, вони б не записки на двері вивішували, а негайно б нас перестріляли. Вони записку писали, адресуючи її мені, а не Наталії. Мені як охоронцеві Храму. А тепер подумайте про цей збіг. Спробуйте вирахувати математичну ймовірність того, що саме в момент діставання зброї з могили поряд опиниться приятелька моєї доньки, яка…

— А ви ж казали, що родичка.

— Це якраз неважливо. А те важливо, що ймовірність один до мільярда. А може, й більше. А потім, чому раптом Наталія ризикнула вкрасти цю річ? Що її до цього підштовхнуло? Яка сила? Оце і є важливим. Найважливішим.

— А чого люди взагалі крадуть? — знизав плечима директор. — Їх що, кожного разу підштовхує до того якась містика?

— Артефакт, що наділений волею? — перепитав Корецького Лицар Кадош. — Це доволі цікаве припущення…

— Для вас воно, може, й цікаве, а я тут нічого цікавого не знаходжу. І в те, чого я не бачив на власні очі, не вірю, — твердо сказав директор. — Ви вже вибачайте, Романе Олександровичу, але так мене життя навчило. І взагалі, мені здається, що таємні знання предків шукають здебільшого ті, кому не вдалось вивчити сучасні відкриті знання.

— Полковнику, це вже колись було, — Корецький здавався повністю захопленим своїм відкриттям. — У Палестині, дві тисячі років тому. Один добродій, якого називали Фомою Невіруючим, висловлював сумніви, подібні до ваших. Він теж хотів помацати.

— І Фомі, наскільки пам'ятаю, надали таку можливість.

Корецький раптом розсміявся.

— Знаєте, Іване Ваграновичу, — сказав він, — а я чомусь думаю, що ця розумна зброя і вам подарує таку можливість. Дасть вам знак. Наприклад, зараз у вашого джипа двигун не заведеться.

— Сумніваюся, — посміхнувся директор, підвівся і рушив до автівки. — До побачення, панове схоласти.

— До побачення, — промурмотів Костиганов, а Корецький не промовив ані слова. Його обличчя зблідло, на ньому окреслились вилиці. Він чекав на знак.

Задзвонив директорський телефон. Корецький і Костиганов перезирнулись. Шеф теж на них глянув, зупинився біля джипа і повільно, дуже повільно підніс слухавку до вуха.

— Слухаю, Валеро… Що?! Коли? А ти, мать твою, куди дивився?

— ЗНАК! — прошепотів Корецький.

— Щось сталось, Іване Ваграновичу? — спитав Пітер, коли шеф кинув мобілку до кишені.

— Сталося.

— Помацали? — на обличчі Корецького благоговійний страх мішався з тріумфом.

— Та припиніть ви цю вашу грьобану містику! — раптом закричав на нього директор. — Що я, в біса лисого, помацав?! Хрєн тухлий помацав! Захоплення відбулось, розумієте, ні?! Мою людину долбаки агамовські захопили. У центрі міста! Серед білого дня!

— Війна? — зрозумів Костиганов.

Директор не відповів. Він застрибнув до джипа, рикнув шоферу: «На базу!», і машина зірвалася з місця. За нею рушили автівки з охороною.

Люди Сулименка захопили Олега Марковича в кафе, коли той чекав на інформатора. Прикриття, організоване Пальцом, не встигло відреагувати, коли строката студентська компанія, яка зайшла до закладу, в одну мить перетворилася на групу захоплення. Боєць прикриття кинувся на допомогу старшому техніку, але жінка, яка сиділа за сусіднім столиком, штрикнула йому в спину електрошокером. Другого бійця відсікли від об'єкта перекинутими столиками. Поки він вибирався із-за імпровізованої барикади, Олега Марковича скрутили, доправили до мікробуса і вивезли в невідомому напрямі. На питання: «Чому не стріляв?» боєць відповів, що боявся поранити старшого техніка.

За двадцять хвилин після захоплення Олега Марковича ще одна група ратлонівців спробувала захопити доньку директора. Дівчина якраз виходила з приміщення музикальної школи. Але в цьому випадку атаку підготували недбало, а охоронці агентства, навпаки, виявилися на висоті. Вони помітили нападників, ще коли ті вистрибували з джипів, повалили дівчину на землю і, не вагаючись, відкрили вогонь на ураження. Почалася вулична стрілянина, яка спричинила паніку серед перехожих і водіїв. На проспекті виник корок. Двох з ратлонівців зачепило кулями, інші, побачивши наближення міліцейських машин, забрали із собою поранених і втекли. З боку агентства ніхто не постраждав.

Біля будинку, де мешкала родина директора, охорона помітила підозрілі автівки. Але наблизитись до будинку ратлонівці не насмілились і лише здалеку спостерігали за прибуттям ЗМОПу і додаткових сил охорони.

Усі підрозділи агентства негайно перейшли на режим «нуль». Дружні політики зробили гучні заяви для преси. За наказом заступника міністра міліція взяла під охорону ті будинки, до яких евакуювали родини співробітників агентства. О сьомій вечора Леон Федорович повідомив директора, що високопоставлений чиновник з Адміністрації Президента зв'язався з Агамовим і від імені першої особи висловив стурбованість останніми подіями. Олігарх заявив, що жодний із його підлеглих не причетний до перестрілки, і пообіцяв подати до суду на тих журналістів і політиків, які згадували його прізвище у зв'язку з діями невідомих бандитів. Про зниклого доктора технічних наук О. М. Джаву Агамов говорити відмовився, зауваживши, що вперше про такого чує.

Ближче до ночі прийшло повідомлення, що у віденський офіс керуючої компанії, яка належала Агамову, завітала австрійська поліція і тимчасово призупинила діяльність компанії до підтвердження легального походження інвестованих у неї капіталів. Аналітики брокерських фірм розіслали прогноз, що вже наступного ранку, при відкритті Лондонської біржі, акції агробізнесу Агамова втратять до шести відсотків вартості. А в Нью-Йорку тамтешня поліція арештувала за зберігання наркотиків сина одного із заступників олігарха.

Опівночі до директора по захищеному супутниковому каналу подзвонив Костиганов і повідомив, що придбав на чорному ринку оригінал порнографічного відеозапису з участю Поліни Агамової. Пітер додав, що на записі серед іншого є групові статеві акти і що, на його думку, такий жорсткий компромат може стати реальним предметом обміну на Олега Марковича.

За годину Леон Федорович зв'язався з керівником юридичного управління холдингу «МАД Арм-Монтаж» і передав йому закодовану копію відеозапису на цифровому носії. Ще за півгодини сам Агамов подзвонив до директора й отримав від нього код доступу. До того часу в кабінеті у шефа вже зібралось усе керівництво агентства. Пальц в режимі он-лайн отримував інформацію про переміщення бойових груп «Ратлону», Кабарда моніторив ситуацію біля об'єктів агентства, а Лавр слідкував за подіями в Інтернеті.

Ще перед тим, як почалась війна, Грінченко три години провів з Мармурою. Загадковий циліндр тепер спочивав у директорському сейфі. З огляду на те, що масони не встигли передати обіцяні Мармурі гроші, шеф власноручно видав дівчині три тисячі доларів з оперативного фонду. Думки присутніх у директорському кабінеті час від часу поверталися до містичної зброї, яка опинилась у тимчасовому розпорядженні агентства. Але ніхто так і не ризикнув розпочати про неї розмову. Всі бачили, що саме існування незрозумілого артефакту напружує і дратує шефа.

О пів на третю Агамов нарешті передзвонив.

— Слава Богу, роздуплився, — прошепотів Кабарда, коли телефонний номер особистого офісу олігарха висвітився на екрані монітора.

Директор увімкнув гучномовець, підняв слухавку і привітався:

— Ще раз доброї вам ночі, Володимире Мансуровичу.

— Цей запис підроблений. Це тухта. І я доведу це, — у хриплуватому голосі Агамова присутні не почули хвилювання.

— Наші спеціалісти вже перевірили його. Він автентичній. Співчуваю.

— Засунь своє співчуття собі в зад, — злість прорвала нетривку загату удаваного спокою.

— Тоді ми розміщуємо запис в Інтернеті. Розмову закінчено.