«Певно, щось учулося», — вирішив Пітер.

Він заплющив стомлені яскравим світлом очі і не побачив, як перезирнулися Командор і Великий Майстер.

Машина прокинулась. Але що робити далі, вони не знали. Окрім Ритуалу Пробудження, інші тексти, пов'язані з Машинами, до двадцять першого століття не дійшли.

Саме цієї миті в обсерваторії прокинувся Грінченко. Кілька секунд він намагався зрозуміти, які це вороги посадили його у блискучу скляну піраміду. Потім, усе згадавши, він присів на розкладачці і побачив, що з люка в підлозі вистромлюється голова брата Олександра.

— Доброго дня, — привітав Лавр старого доглядача.

— Уже вечір, — відповів знайомий скрипливий голос. — А що ви тут робите, пане, дозвольте вас запитати?

— Я тут з дозволу Пітера Венцелевича.

— Пітер Венцелевич, прошу зауважити, перебуває тут з мого дозволу, — повідомив брат Олександр.

«От старий буркотун! — подумки посміхнувся Лавр. — Зрештою завжди буде так, що весь світ тримається лише на ньому і залежить від його рішень. Така вже порода».

— А де він сам? — поцікавився доглядач, обмацуючи поглядом розвішаний на стільцях одяг Грінченка.

— Не відаю.

— Як прийде, передайте йому, що я його шукаю.

— Обов'язково.

— А він нічого вам не сказав? — брат Олександр підозріло зміряв Лавра з ніг до голови. Той згадав, що в нього на майці залишилися сліди Мармуриної помади.

— Нічого. А мав щось сказати?

— Якщо не сказав, то, значить, не сказав, — підбив підсумок доглядач і зійшов сходами на другий поверх.

«Якась безглузда розмова, — знизав плечима Лавр. — Цікаво, а старий знає про Генератор?»

— І що ж там таке вночі відбулось? — шеф дивився, як Олег Маркович сьорбає гарячий чай з величезної супової чашки. — Ти часом ніяких розмов там не чув?

Старший технік з видимою нехіттю відірвався від своєї кварти. Підбите око робило його обличчя ще гротескнішим, аніж завжди. Але шок від полону вже минув. У здоровому оці воскрес і бадьоро себе почував веселий скепсис старого вченого.

— Вони мене тримали у якійсь смердючій коморі, де стояв здоровенний холодильник. Він так гудів, що я нічого не чув, що там діялося за дверима. В мене досі весь одяг смердить. Тьху! Я підозрюю, вони у тому холодильнику кістки для псів тримають, — Олег Маркович з розпачливим звуком ковтнув чаю. — За тиждень тепер не відмиюсь… Але, коли мене виводили до Сулими, я чув, як один із його людей розмовляв по стільниковому. Він сказав приблизно таке: «Не тринди, вона крута дівка, і нам усім буде добре».

— Це він про Поліну таке казав?

— Напевне. Скоріш за все про неї.

— А когось із людей Ерікана ти в «Ратлоні» бачив?

— А як ви собі уявляєте, я міг би відрізнити людей Ерікана від людей Сулими? За якими ознаками? Щось я не думаю, що у них на чолі татуйовані пентаграми або ікла, як у вовкулаків.

— За якими ознаками? Ну, вони все ж таки члени секти. Фанатики… Можливо, за одягом, поведінкою, манерою розмовляти.

— Ті, кого я там бачив, були звичайнісінькими ратлонівськими биками. Здоровенні накачані хлопці, спортсмени. З відповідними манерами і лексикою, — старший технік помацав синець під оком. — Жерців і жриць я там не помітив, вибачайте. А чого це вас так цікавить?

— Бачиш, Олеже Марковичу, я от все думаю: чому Агамов помер якраз тої ночі? В момент прийняття рішення щодо компромату? Ця його смерть якась неправильна. Він не дурень був, цей Мансурович, повинен був передбачити гіпнотичну атаку Ерікана. Він бачив, як той вбиває на відстані? Бачив. Інстинкт самозахисту був у нього розвинутим? Був. Інакше б не переміг Баркаса, не став олігархом. Він давно мав звикнути все прораховувати на кілька ходів уперед. Особливо щодо найближчого оточення. А тут так лоханувся. Дав можливість магу безперешкодно здійснити ритуал. Отримав команду на самознищення, написав віршик і чемно самознищився. Двічі по два — чотири. Занадто все просто… Він що, не запустив до оточення Ерікана жоднісінького «крота»? Жодного довбаного дятла не підсадив, який би йому тихо стукнув: маг готується до ритуалу, маг на тебе смерть начакловує?

— Ну, про те, як воно там насправді було, нам з вами, Іване Ваграновичу, вже ніколи не довідатись.

— Може, й так… А може, й ні, — директор надів окуляри і набрав номер у стільниковому: — Леоне Федоровичу, ви казали, що у вас в прокуратурі є добрі приятелі… Ні, мені потрібна лише інформація. Трошки специфічна інформація. Сулименко казав мені, що Агамов перед тим, як покраяти собі кишки, буцімто написав вірша у японському стилі… Так. Якщо він не збрехав, я хотів би отримати копію цього вірша. Не проблема? Буду вам дуже вдячний. Так. До зв'язку.

— Захопилися суїцидальною поезією самураїв, Іване Ваграновичу? — хмикнув Олег Маркович, допиваючи чай. — Дуже корисне чтиво. Допомагає подолати депресію, повернути смак до життя.

— Смак до життя я, слава Богу, ще не втратив, — запевнив старшого техніка шеф. — Просто мене навідала одна думка. Я можу помилятись, але перевірити її не завадить.

Як виявилося, Леон Федорович не перебільшував, коли казав шефові, що добути текст передсмертної записки Агамова для нього не становить проблеми. Вже за годину він скинув на директорську скриньку чотири рядки:

Виславши вірша, юрист передзвонив. Директор мовчки вислухав його повідомлення, подякував і наказав черговому розбудити старшого техніка. Коли заспаний Олег Маркович увійшов до кабінету, шеф поклав перед ним віддрукований на принтері вірш.

— Хто би зміг це розшифрувати?

— Розшифрувати? Ау! — позіхнув технік і помотав головою. — Підняли, розбудити забули… А це що, отой вірш? Швидко Леон порішав питання, молодець… Хасана! Отакої… Ви ж казали що Агамов написав щось японське.

— Так казав Сулима.

— «Так казав Сулима!» — з багатозначною інтонацією повторив Олег Маркович. — Звучить приблизно як «Так казав Заратустра». А насправді, прости Господи… Висновок, Іване Ваграновичу, простий: Олександр Андрійович — щоб він здох! — нічого не тямить у поезії. Я, зрозуміло, не літературознавець, але, як на мене, Японії тут і близько не стояло…

— У вас, Олеже Марковичу, багато знайомих серед учених. Треба знайти спеціаліста-сходознавця.

— Напевне, ви маєте рацію, Іване Ваграновичу. Імена східні. «Хасана», «Асманак». Якісь легендарні герої, епічні персонажі… А цей «Дим'ярит»? Гм…

— Ми з вами тут нічого не вдіємо, — визнав шеф. — У нас із вами мізки на таке не заточені. Я вже тут, грішним ділом, спробував погратись у криптолога, прогнав по «Гуглю» ці імена. Там такого понавискакувало, що сам чорт ногу зламає. Потрібен спеціаліст.

Він ще раз перечитав вірш, про щось поміркував і запитав:

— А що, Агамов був мусульманином?

— Не знаю, — знизав плечима Олег Маркович. — Коли ще я працював у «Ратлоні», ходили чутки, що він чи то прийняв іслам, чи то збирається прийняти. Батько його був мусульманином, напевно обрізав сина… А ісламом Володимир Мансурович завжди цікавився. Мечеть побудував, мав рідкісні видання Корану. Взагалі, він в історії був начитаним. Цитував східних поетів.

— А за манерою спілкуватись я б цього не сказав, — хмикнув директор. — Він зі мною розмовляв, як нарваний бичара з Басарабки.

— Ну ні, базарним бичарою Володимир Мансурович точно не був, — упевнено заперечив старший технік. — Зі мною він завжди дуже коректно розмовляв. І з іншими теж. Я за сім років від нього жодного матюка не чув. Та й Кіра Семенівна ніколи за жлоба не вийшла б. Вона ж узагалі була такою аристократкою, що навіть з шоферами на «ви» і з перепрошеннями. Голосу ніколи не підвищувала. Рівень був ще той… А ви, Іване Ваграновичу, точно із самим Агамовим розмовляли, не з кимось іншим?