— Правда. Від Головастика. Він же казав тобі, що ти спроможна побачити Алькор.

Лавр довго не міг виконати наказу шефа. Сон тікав від його перезбудженого мозку. Тим більше що агентство продовжувало жити своїм нічним життям, і час від часу на базі ставало шумно. Лавр чув, як приїхав Ребрик, котрого в лікарні замінив інший молодий оперативник. Потім хтось із чергових розбудив Пальца, що спав у сусідній кімнаті. Лавр підійшов до дверей, трохи прочинив їх і почув, як голос чергового повідомляє:

— Хлопці доповідають, що в будівлі «Ратлону» світяться всі вікна. Туди з'їжджаються люди Сулименка. Біля будівлі повно машин працівників їхнього тактичного підрозділу. Щось там у них відбувається.

— Може, готують на нас напад? — припустив голос Валерія Віталійовича.

— Все може бути. Об'явимо ситуацію «нуль»?

— Поки що ні, почекаємо. Я про всяк випадок передзвоню заступникові міністра. Нехай попередить політиків. Але ні, не може бути… Навряд чи вони наважаться нас штурмувати. Навіть Агамов не ризикне влаштувати штурм нашої бази. Це ж буде бійня.

— А штурм того масонського Храму?

— Це слушно. Я зараз розбуджу Івана Ваграновича. Він має телефони їхніх лідерів.

Лавр знову приліг на розкладачку. Він вирішив провести ті кілька хвилин, які залишилися до загальної тривоги, у горизонтальному положенні.

«Ситуація „нуль“! Загальний збір на базу і переміщення родин керівників агентства на захищений об'єкт за містом. Такого за всю історію агентства ще жодного разу не траплялось. Ну що ж, повоюємо. Заманимо тигра з гори на рівнину[45]», — вирішив Лавр і раптом заснув.

Він прокинувся від того, що Кабарда термосив його за плече.

— Що? Почалось? — схопився новоспечений старший оперативник. — Ситуація «нуль»?

— Яка там ситуація «нуль», чоловіче? — похитав головою Микола Семенович. — Уже дев'ята година ранку. Нормальні хлопи вже прийняли від похмілля, їм пси під лавками морди лижуть.

— Я вночі чув, що Сулименко підняв своїх людей.

— Підняв, — підтвердив Кабарда. — Але в шефа там є барабан[46], він сюди крякнув, що увесь рейвах через ту кілершу, що ментів постріляла. Вона там чи когось вбила з їхніх, чи на когось напала. Незрозуміло. Вона тепер проти них, в Агамова очко зіграло. Всіх кинув на пошуки. Бояться вони тої Анісімової.

— Ну, якщо всіх кинули, значить, недовго їй лишилось бігати.

— Це точно.

_ Наталія прокинулась?

— Де там. Спить іще.

— А чого ж тоді ви мене підняли?

— Так ти ж солдат, чоловіче. Воїн. Перед тим як іти до дівчини, маєш поїсти, помитися, поголитися, напахкатися «шипром».

— Хто вже тепер той «шипр», окрім вас, пам'ятає. Лишіть того ровера, Миколо Семеновичу.

— Ну, не подобається тобі «шипр», най вже буде. Напахкаєшся чимось іншим. Але маєш бути свіженьким. Дівчата люблять свіженьких бодреньких суперменів. А кого вони люблять, — Кабарда хитро примружився, — тому розповідають усі свої таємниці. Вчись, поки я живий.

У цей момент підстрибнув стільничковий Грінченка. Лавр подивився на виклик і присвиснув. Дзвонив Костиганов. Кабарда все зрозумів і вийшов до коридору.

— Ти мені дзвонив? — почув Лавр голос брата Пітера.

— Так.

— Що сталося?

— Мій шеф терміново хоче з тобою поспілкуватись. Де ти?

— Це ти для тих запитуєш, хто нас прослуховує? Я зараз у місці, де панує Гармонія[47]. Розумному — достатньо. Нехай твій шеф приїжджає сюди. Я тут знайшов добрий коньяк. Колекційний. Йому сподобається.

— У нас складна ситуація. Він не зможе залишити базу.

— А я до вас теж не поїду. Там усіх пасуть. Може, мені з ним зв'язатись по захищеній лінії?

— А в тебе є така лінія?

— Це, чесно кажучи, зараз проблематично. Наприклад, з цього стільничкового я взагалі дзвоню востаннє і потім кидаю його до унітаза. Але ближче до вечора я щось придумаю.

— Придумай, Пітере. Ми чекатимемо. І вважай: втоплені мобіли забивають каналізацію.

— О'кей, — було чути, як Костиганов сміється. — Дякую за пораду. Я врахую твій сумний досвід.

Тої бурхливої ночі Мармурі наснилася суцільна еротика. Уві сні вона пережила всі пригоди жіночого тіла, придумані сценаристами тих трьох порнофільмів, які вона встигла побачити за своє коротке життя. Головним героєм цих марень з чоловічого боку виступав хтось разюче схожий на Лавра Грінченка. При цьому аватар Лавра показав себе з найкращого боку. Тому, коли нарешті Мармура прокинулась, їй страшенно закортіло побачити Лавра. Якісь невідомі сили зглянулися на її бажання, і за кілька хвилин до кімнати увійшов саме той, на кого вона чекала. Від нього пахло міцними чоловічими парфумами.

«Я зараз від нього оргазм отримаю», — подумала дівчина.

— Доброго ранку, — привітався Лавр і присів на краєчок дивана. — Як спала, красуне?

— Класно, — потягнулась Мармура, демонструючи виголені пахви і все, що було видно крізь отвори нічної сорочки.

— Відпочила?

— Ага. А вам як спалось?

— Може бути.

— Це як?

— Це коли бажано було б поспати більше.

— А вам ваша дівчина снилась?

— Нічого не снилось.

— А ви мені снились.

— Сподіваюсь, у доброму вигляді.

— В обалдєнному вигляді.

— Я радий.

— Я теж. — Мармура підморгнула Грінченкові. — Коли приїдуть мої батьки?

— Трохи пізніше. З ними все добре, не хвилюйся.

— Тих деградосів ще не впіймали?

— Одного вчора вбили. Шукаємо ту, другу. Ми вже знаємо, хто вона.

— І хто?

— Психічно хвора жінка. Яку використовують для знищення людей.

— Добре, що я тоді від неї чухнула, — на обличчя Мармури набігла тінь.

— У мене до тебе є запитання, Наталю.

— Яке?

— Де та штука, яку ти вкрала?

— Яка штука?

— Ти знаєш яка.

— Я нічого не крала, — тепер дівчина дивилась не на Лавра, а вбік; туди, де на стіні висіла ядучо-зелена репродукція пейзажу Каро. — Я чесна пацанка.

— Ми все знаємо, Наталю. Інна нам все розповіла.

— От сучка, — Мармура ткнулась головою в подушку.

— Ця річ дуже небезпечна. Поки вона в тебе, Наталю, тобі й твоїм батькам загрожує смертельна небезпека. Той, хто полює за нею, відрядить на пошуки нових кілерів. Це дуже впливова і багата людина. Для нього майже нема неможливого.

— Я «за так» не віддам, — буркнула в подушку дівчина. — А ви не знайдете. Нізащо.

— А «не за так»?

Мармура мовчала. Йому здалось, що вона плаче. Він чекав дві хвилини, потім перепитав:

— Ну?

— В мене є дві умови, — дівчина жбурнула подушку в репродукцію, але не поцілила. Обличчя в неї було злим, але слідів рюмсання Грінченко не побачив.

— О, — посміхнувся Лавр. — Це вже пішла ділова розмова.

— А ви думали, шо я вівця вухата?

— Ні.

— Думали. І тепер думаєте. На босий понт мене берете. Такий дорослий, красивий і брешете. — Її обличчя стало хитрим-хитрим. — Ви ж збрехали, що Бекі мене здала? Правда ж?

— Здала.

— Ні! — Мармура зістрибнула з дивана. — Брехня! Вона мене кохає. Це її татко-козел вам усе розповів! Це він! Він лише прикидається, що крутий.

— Кажи, які твої умови.

— Правда ж, Бекі мене не здавала? — Мармура присіла біля Лавра і спробувала зазирнути йому в очі.

Він зустрів її погляд своїм і вкотре зауважив, що у великих очах дівчини присутня якась дивна ваблива магія. Він доклав зусилля, щоби ці очі не затягнули його у своє задзеркалля, і сказав:

— Правда. Які умови?

— А я знала, знала, знала, що Бекі мене не здавала! — переможно застрибала Мармура. — Бекі — це супергьорл, Бекі — це тру!

— Не здавала. Ти правильно здогадалась. Але ти почала про умови, кажи.

— Але це будуть справжні умови, дорослі, — дівчина хитро примружилась.