«На руці сфотографованої жінки перстень типу „магічний кристал“, або „ганар“. Виконаний з білого металу, скоріше всього з платини, у формі чотирикутної пірамідки, яка закріплена на семикутній зірці. На променях зірки вирізано руни, які складають абревіатуру гасла: „Високо стоїть Вежа Куї“. Перстень використовується в окультній традиції Тага як особистий знак приналежності до числа обраних служителів Кола Валломи. Для України ця відзнака дуже рідкісна, позаяк переважна більшість адептів традиції Тага живуть і практикують на території Російської Федерації, Казахстану і Киргизстану. Носій персня має право керувати членами Тага з нижчих ієрархічних рівнів і вимагати від них абсолютної покори і повного підпорядкування його владі. Але ієрархічний рівень носія персня є нижчим за рівень Жерця Тага. Вперше перстень такого типу було зафіксовано у 1889 році в м. Самарі. Носій такого персня був затриманий поліцією при спробі проникнення з невстановленою метою до кафедрального собору, і опис персня залишився в поліцейському архіві».

— Сатаністи якісь… — промурмотів Олег Маркович.

— Не сатаністи, а якась хитра «традиція Тага», вам же ясно сказали, — виправив його Дашковський. — Нема нічого гіршого, колеги, ніж порпатися в окультизмі. Буде купа менінгіту і ноль на виході. Це неконкретна публіка.

— Вони самі нас зачепили, — нагадав Пальц.

— Факт четвертий, — вів далі директор, не звертаючи уваги на пікіровки підлеглих. — Росіяни повідомили нам, що жіночі відбитки, знайдені у квартирі Скоченків, належать громадянці Росії Анісімовій Галині Павлівні, вісімдесят дев'ятого року народження, уродженки міста Воронежа, засудженій за статтями 213 і 214 Кримінального кодексу Російської Федерації за хуліганство і вандалізм. Судячи з усього, вандалізм був серйозним, бо дванадцятирічній пацанці суд відважив по повній. Громадянка Анісімова утримувалася спочатку в спецінтернаті, потім на «малолєткє» і у психіатричній клініці з листопада дві тисячі першого до липня дві тисячі шостого року. Характеристика — невротичка, схильна до крайніх проявів антисоціальної поведінки та агресії з елементами садизму. Ну, це ми про неї і самі знаємо. Після дві тисячі шостого даних про неї у росіян немає. Є фотографія Анісімової, яка, в принципі, ідентифікує її як саме ту особу, котру зазнімкував на свій стільниковий вбитий нападник.

— Такі різні дівки, а обидві приплили до чаклуна, — резюмував Пальц. — Ну що спільного у Людмили з цією психопаткою?

— Це свідчить лише про те, — зауважив Дашковський, — що чаклун гарний організатор і вміє використовувати вихідців з різних соціальних прошарків. Де треба думати — використовує випускницю університету, а де треба різати і стріляти — відморожену психопатку.

— Га-ли-на, — Олег Маркович вимовив ім'я кілерші, немов пробуючи його на смак. — 3 латини «галліна» — курка, а «галена» — свинцевий блиск.

— Ну і нащо ви це сказали? — єхидно поцікавився Дашковський. — Ми і так знаємо, що ви ерудована людина.

— Просто так сказав, — насупився старшин технік.

— Найцікавіше, — додав до міркувань Пальца і Дашковського Лавр, — що і випускниця університету, і психопатка здобули у чаклуна один і той самий ієрархічний ранг. Далеко не найнижчий. Значить, не така вже вона й відморожена, ця Анісімова Галина Павлівна. Ерікан її цінує.

— Ну, ти у нас глибокий психолог… — почав Дашковський, але його наїзд на Грінченка перервав прихід Кабарди.

— Як там дівчинка? — спитав його шеф.

— Заснула. Все про батьків питає, — Микола Семенович присів на стілець. — Але й колотнеча тут у нас… Я, Іване Ваграновичу, дві доби вже не сплю. А тут ще таке чую, перепрошую… Кажуть, що наша Люда — «кріт»?

— Це, на жаль, уже не припущення.

— Діла… — Кабарда стомлено похитав головою. — Впіймали її?

— Шукаємо, — запевнив директор. — У мене до вас є запитання, Миколо Семеновичу. Вам не здається, що Корецький щось приховує?

— Може бути. Він усе поривався телефонувати своїм масонам. Я йому кажу: Романе, не роби дурниць, усіх нас одним дзвінком на той світ відправити можеш. А з нами тут діти, донька твоя, родичка неповнолітня. Діти ж важливіші за твою масонерію. За дітей подумай, слоню… Але він, скажу я вам, прибацаний на всю макітру. Бережи Бог від того масонства.

— Це точно, — буркнув Дашковський.

— А в чому ж та його «прибацаність»? — поцікавився шеф.

— Коли треба про дітей думати, він думає про те, що чогось там не встиг доповісти тому своєму Великому Майстрові.

— А чого саме не встиг доповісти?

— Він не казав. Але донька його, та ще стервочка, трохи пробалакалась. Вона все кляла Наталю, що та притарабанила до їхньої хати якусь небезпечну хріновину.

— Це саме те, що я сподівався почути, — кивнув директор. — Дякую вам, Миколо Семеновичу. За все дякую. Ви йдіть відпочивайте, завтра у нас буде важкий день.

— Усім доброї ночі, шановні, — колишній капітан міліції відкланявся і залишив нараду.

— Так на чому ми перервались? — шеф повернувся на головну лінію наради.

— На тому, що Ерікан цінує Анісімову, — нагадав Лавр.

— Значить, є за що цінувати, — посміхнувся Пальц. — І красива, і ментів стріляє, як зайців. Крєпкій арєшек.

— А про її напарника, того, що вбили, щось відомо? — спитав Олег Маркович.

— Ні, — сказав шеф і звернувся до Грінченка: — Лавре, ти телефонував Костиганову?

— Телефонував, Іване Ваграновичу. Його мобілка не відповідає. Каже: абонент не може прийняти ваш дзвінок.

— Може, щось сталось, — припустив Пальц.

— Або дійсно щось сталось, або десь відсипається, або пішов у підпілля і щось готує…

— …Або ж просто не хоче з вами спілкуватись, Лавре Станіславовичу, — не упустив свого Дашковський.

— Але й прикрий ти, Славо, — хмикнув старший технік.

— Я просто не відкидаю жодного з варіантів. — Дашковський подивився на директора з таким виглядом, немов питав: «Я ж маю рацію, невже ви не бачите?»

— Ні в якому разі не можна відкидати жодного із варіантів, — погодився той. — Але все ж таки, В'ячеславе Мироновичу, прошу вас надалі бути коректнішим. Ми всі, колеги, робимо спільну справу. Окрім того, ви, В'ячеславе Мироновичу, не були з нами раніше і, напевне, ще не знаєте: Лавра Станіславовича я відсьогодні призначив старшим оперативником і старшим по темі «Маг».

— Навіть так?.. — Дашковський багатозначно похитав головою. — Вітаю вас з новими погонами, пане Грінченко.

— Дякую, пане Дашковський.

— Ну от, усі вже «пани», — посміхнувся Олег Маркович. — Не охоронна контора, а суцільне тобі панство.

— Ми постійно відволікаємось, — констатував Пальц.

— Усі вже стомлені, я розумію, — директор сперся черевом на стіл. — Але я б хотів, шановні колеги, перш, аніж ми розійдемося по койках, визначитись щодо наших подальших дій. У світлі тих нових фактів, які я назвав.

— Я завтра зранку спробую «розколоти» Наталію, — сказав Лавр. — А потім пошукаю Пітера.

— Я займуся збором інформації за темою «Маг», — запропонував Пальц. — Треба встановити постійне зовнішнє спостереження за резиденцією чаклуна і «Ратлоном».

— Я візьму когось із програмістів і поїду з ним до масонського Храму. Встановимо там «Периметр». Обладнання фірмачі вже привезли, — повідомив Дашковський. — До речі, масони вже затвердили той кошторис, який склав Грінченко?

— Затвердили. Можете встановлювати обладнання.

— А я, Іване Ваграновичу, з вашого дозволу спробую зв'язатися 3 одним дуже інформованим дядьком, який і досі ще працює в Агамова, — запропонував Олег Маркович. — Він мені довіряє і дещо винний. Я йому про те нагадаю. Може, дасть якусь нову інформацію про Ерікана.

— Але обережно, Олеже Марковичу. Вони там тепер усі на стрьомі і під наглядом Сулими. Коли підете на зустріч із тим вашим «дядьком», обов'язково візьміть прикриття. Це наказ. Валеро?

— Я чую, Іване Ваграновичу. Організуємо прикриття, все буде чікі-пікі, — підтвердив Пальц.

— І ще одне, — сказав директор. — Треба, щоб одна група бійців була постійно готовою до виїзду. В стані хвилинної готовності. Це, Валеро, також на тобі. Якщо менти вийдуть на слід Людмили, треба буде діяти оперативно. Дуже оперативно.