— Піднімайтесь, небезпеки вже немає! — крикнув Лавр і побачив, як одягнений у камуфляж охоронець наставляє на нього масивний пістолет. — Спокійно, солдате! Всі свої!

— Руки за голову! — голос в охоронця зривався від хвилювання. — Зброю на підлогу!

«Звідки вони таких пацанів назбирали? — Лавр кинув пістолет до люка. — Він теж масон? Учень, напевне, шнурок їхній…»

— Ти хто? — спитав охоронець.

— Кінь в пальто. Поклич Костиганова.

— Стій де стоїш! — заверещав охоронець, бачачи, що Лавр хоче відступити від люка. — Руки за голову! Не рухатись!

Труп доглядача заважав охоронцеві зайти до обсерваторії, але він чи то не наважувався доторкнутись до мертвого тіла, чи то боявся не втримати на прицілі Грінченка. Він так і стояв на сходах, тримаючи пістолет обома руками. Лаврові стало смішно.

Дурна ситуація тривала кілька нестерпних хвилин.

— Що там у тебе? — нарешті почув він голос Костиганова.

— Жмур, — полегшено видихнув Лавр. — Ваш доглядач.

Він уперше почув, як уміє матюкатися брат Пітер.

— Ти бійця вашого забери, — порадив Грінченко Костиганову. — А то цей грізний вояк ще пальне в мене здуру.

— Відбій! — наказав Пітер, але охоронець не зрозумів, що той вертається до нього.

— Тобі старший каже: відбій! — пояснив охоронцеві Лавр. — Заснув? Опусти ствол і дай старшому пройти.

До «вояка» нарешті дійшло. Він позадкував, і якби не Пітер, то, скоріше за все, впав би зі сходів. Костиганов з допомогою охоронця спустив тіло брата Олександра на другий поверх. Як вони не намагалися вберегти одяг від крові, в кінці операції обидва виглядали як персонажі фільму про вампірів. Тим часом до сходів підійшли ще три брати у камуфляжних строях. Вони мовчки дивилися на тіло доглядача. Пітер зауважив, що на чотирьох обличчях братів-охоронців застигло відбиття одної групи емоцій — їм було вкрай незручно, дуже цікаво і трішечки радісно від того, що саме їм довелося побачити рідкісне видовище. Так високопоставлені гості на дипломатичному прийомі дивляться на колегу, який, перебравши алкоголю, намагається при всіх зняти штани.

— Бачиш, — Лавр зійшов униз, розстібнув спецівку на трупі і показав Пітерові броню. — Ваш старенький братан вирішив погратись у кілера. Якась пошесть.

— І це ще не всі сюрпризи, — «втішив» його Костиганов, коли вони відійшли від групи охоронців. — Щойно до мене телефонував твій шеф. У нього є цікава версія щодо змін у таборі опонентів.

— Спочатку треба з цим розібратись, — Лавр кивнув на труп.

— Розберемось. — Пітер набрав на мобільному номер Командора і коротко доповів про те, що сталося в обсерваторії. — …Ось bam і «прийшла з миром», Суверене, — закінчив він свою розповідь.

Лавр, у свою чергу, зателефонував директорові. Той сприйняв повідомлення на диво спокійно. Лише сказав:

— Шкода, що ти того «крота» завалив на смерть. Але вже як вийшло — так вийшло. Я накажу Дашковському повернутися до Храму. І ще: треба перевірити приміщення, де мешкав «кріт». Ретельно перевірити. Може, там і знайдеться щось цікаве.

Нічого цікавого для розслідування у тій кімнатці, де жив брат Олександр, не знайшлось. Але в самому масонському побуті Лавр відкрив для себе дещо варте огляду. У доглядачевій шафі виявилася ціла колекція вільномулярських фартухів, нагрудних стрічок, орденів, значків і медалей. Лавра вразили різноманітність, незвичний вигляд і висока ювелірна якість цих відзнак. На підвіконні стояли чашки і попільнички з масонською символікою. На стіні висів написаний олійними фарбами портрет покійного у фартусі з хрестом і трояндою.

— Вісімнадцятий градус, — пояснив Костиганов, побачивши, що Лавр роздивляється портрет. — Покійний брат мав ступінь Лицаря Розенкрейцера.

— Покійний «кріт».

— Від цього він не перестав бути нашим братом. Ми ж поки що не знаємо, що саме змусило його так вчинити.

— Що тут «знати», — знизав плечима Лавр. — Дідок вас зрадив.

— Це ще треба встановити, колего, — зауважив Пітер. — Він міг діяти під магічним контролем. Згадай Наталію. А доки ми всього не вияснили, Олександр залишається нашим братом, упокоєним на Вічному Сході.

— Красива формула. Я досі думав що застрелив «крота». А виявляється, що насправді я «упокоїв брата на Вічному Сході». Чого тільки не втнеш, не відаючи всіх тонких наявностей сущого. Давні китайські філософи знайшли б у цьому всьому багато повчального і вартого роздумів.

__ Ніхто не ставить під сумнів того, що ти мав підстави для самооборони.

— Я не про те… Я про інерцію мислення. Про догму, яка не хоче відступити перед очевидними фактами.

— Це не догма.

— А що ж тоді?

— Зрозумій, Лавре, він був у братстві багато років. Одним із перших у новітній Україні на початку дев'яностих прийшов до Світла. Багато зробив для Ордену, зокрема був прорабом під час будівництва двох храмів — цього і Карпатського. Працював практично безоплатно. Це лише те позитивне, що я про нього знаю, а ми з ним особисто знайомими не були. І тут таке… Є про що подумати.

— Думайте.

— Принаймні у нас є для цього час.

— Час — поняття відносне.

— Як сказати.

— А упокоєний на Вічному Сході знав, де захований отой ваш Генератор?

— Ні.

— Він шукав тебе, коли ти поніс кудись циліндр. Я так думаю, що ти тоді ходив до Генератора?

— Коли саме він мене шукав?

— Було десь пів на сьому.

— Угу, — Костиганов замислився, ніби щось згадуючи. — Він нічого тоді не казав?

— Сказав, що ти мешкаєш в обсерваторії з його дозволу, і попрохав, аби я передав тобі, що він тебе шукає. В мене, Пітере, є ще одне запитання. Можна?

— Звісно.

— Якщо Олександр будував цей Храм, невже він не знав, де знаходяться секретні схованки? Він мав би знати план будівлі краще за всіх.

— Він не мав права знати. Але, зрозуміло, міг здогадуватись і бачити плани. Взагалі, Лавре, мені важко щось про це сказати. Храм будували в ті роки, коли мене не було в Україні.

— Може, він образився, що його не включили в число посвячених у таємницю Генератора?

— Надто вже дитяча мотивація, — не погодився з припущенням Лавра Пітер. — Він за ступенем посвяти не повинен був мати доступу до одної з найглибших таємниць Ордену. Я думаю, він мало що знав про Генератор.

— Це якщо йому не розповів хтось іззовні. І додатково не мотивував його ще чимось.

— Гадаю, спочатку треба вивчити його минуле, — припустив Костиганов. — Коли він став братом, йому було вже років сорок. Він, наскільки мені відомо, завжди цікавився езотерикою. Він прийшов до братства, шукаючи метафізичні істини. Кажуть, що гроші його мало цікавили. Тут багато білих плям. Треба все перевірити. В першу чергу, ми перевіримо, чи не перехрещувались його шляхи із засновником тутешньої Червоної Гілки або з кимось із їхніх.

— Що таке «Червона Гілка»?

— Самоназва Еріканової секти.

— А чому саме така назва?

— На честь давнього ірландського містичного ордену.

— Ірландського? Ерікан — учень сибірських шаманів. До чого тут Ірландія?

— Бог його зна. Я, коли про це дізнався, теж про це запитав. Напевне, такі в жерців понти. Може, шаману подобалось вважати себе адептом славетної Традиції, а не учнем лісовиків… До нього в останні роки приїжджали якісь маги із Заходу. Про ці візити навіть у газетах щось писали. Ті приїжджі могли його висвятити у друїди[55].

— А якщо це не лише понти?

— Тоді не знаю. Я ж кажу — треба думати, збирати інфу. Навіщо гадати…

— Шкода, Пітере, що ти раніше мені не сказав про оту Червону Гілку. Такі дрібниці іноді виявляються важливими. У досьє Ерікана, яке ти нам дав, його секта називалась «Око Півночі». Ця назва не входила у протиріччя з історією його походження. А ось назва «Червона Гілка» суперечить їй.

— У тебе суто детективне мислення, Лавре, — розсміявся Костиганов. — Ти знаєш, мені це подобається. Але послухай, що я тобі скажу: «Око Півночі» — це назва жрецького осередку, ковену. «Червона Гілка» — назва Традиції, себто певної укоріненої у далекому минулому системи передання магічної влади. До Традиції, яку ще іноді називають «Колом», може належати кілька окремих ковенів. Не бачу тут жодного протиріччя.