Ніккі вказала кінцеву мету подорожі, але в іншому не втручалася, надавши Річарду самому приймати рішення, і підпорядковувалася без всяких скарг. Вони йшли тиждень за тижнем, зрідка за пару мідяків проїжджаючи частину шляху на попутному фургоні. Вони перетинали річки, на берегах яких стояли міста, досить великі, щоб мати збудовані кам'яні мости, і йшли далі по містах і селах. Їм попадалися величезні поля пшениці, соняшнику, проса і деяких інших злаків. Але більша частина земель пустувала. Бачили вони і череди корів і отари овець.

Фермери продавали мандрівникам козячий сир і молоко. Хоча чарівний дар і прокинувся в ньому, Річард міг їсти м'ясо тільки тоді, коли не воював. Він вважав, що це якийсь противага, наслідок закону рівноваги в магії. Коли він когось убивав, то не міг їсти м'яса. Але оскільки зараз він ні з ким не бився, то міг спокійно їсти м'ясо без побоювання, що його потім виверне. На жаль, м'ясо вони могли собі дозволити вкрай рідко. Колись улюблений сир він ледь виносив з тих пір, як прокинувся його дар. На жаль, вибір частенько був небагатим — або їсти сир, або голодувати.

Але найбільше його стривожили розміри Старого світу, зокрема — чисельність населення. Річард наївно вважав, що Новий світ і Старий приблизно однакові. Але це було не так. Новий світ — блоха на спині Старого.

Час від часу їм назустріч попадалися нескінченні колони солдат, які марширували на північ, в Серединні Землі. Пару раз колона тягнулася мимо кілька днів. Бачачи ці нескінченні ряди військ, Річард всякий раз мовчки радів, що Келен тихо сидить в їх гірському будиночку. Йому навіть думати не хотілося про те, що вона може битися в армії, яка протистоїть цій незліченній орді.

Навесні, коли Келен зможе нарешті вибратися з їх будиночка, а ці імперські орди зможуть почати справжній наступ на Новий світ, весь опір, який зможе їм чинити Д'харіанская імперія, буде вже зламано. Річард сподівався, що генерал Райбах все ж вирішить не виступати проти Ордену. Річарду дуже не хотілося, щоб цих сміливців змела й роздавила лавина військ Ордену.

Якось раз в одному невеликому містечку Ніккі пішла на річку прати, оскільки Річард найнявся на день чистити стійла. У місто завітала велика група якихось високих чинів, і коней у стайні стало занадто багато, щоб власник впорався сам. Річард опинився в потрібному місці в потрібний час і отримав таким чином роботу. А незабаром після того, як чиновники зайняли усі кімнати на заїжджому дворі, слідом за ними навідалась велика армійська частина і розквартирувалася на околиці міста.

На щастя, Ніккі весь цей час перебувала в іншому кінці міста, займаючись пранням. І на нещастя, рота солдатів, що прийшла в місто розвіятися, вирішила прийняти добровольців. Річард, тягаючи воду коням, намагався бути тихіше води, нижче трави, але сержант все одно його вгледів. Так що, опинившись не в тому місці не в той час, Річард став «добровольцем» в Імперському Ордені. Новобранців розмістили у самому центрі величезного табору.

Вночі, коли більшість вже спала, Річард сам себе списав з армії начисто. Йому вдалося позбавити себе від служби в лавах Імперського Ордену години за три до світанку. До цього часу Ніккі вже встигла сходити на стайню і дізнатися, що з ним трапилося. Річард виявив її біля багаття, крокуючою туди-сюди в темряві. Швидко зібравши речі, вони весь залишок ночі йшли на південь. Оскільки світив повний місяць, вони йшли полями, а не по дорогах, щоб не нарватися на патрулі, на той випадок, якщо його розшукують. З цього часу Річард, ледве угледівши солдатів, намагався перетворитися на невидимку.

Річард прийшов в жах, побачивши, скільки народу заселяє Старий світ, тому що з цього очевидним чином випливало, що імперські полчища, що вже прийшли в Новий світ, — крапля в морі, і це тільки початок. Він-то думав, що Орден, можливо, поступово втратить інтерес до війни, яка ведеться так далеко від рідних місць, або що народ Старого світу втомиться від тягот цієї війни. Тепер же він розумів, що ці думки були дурною мрією.

Не потрібно бути чарівником або пророком, щоб зрозуміти, що всі війська, які тільки може виставити Новий світ, навіть за найоптимістичнішими оцінками, не мають ні найменшого шансу витримати натиск мільйонів і мільйонів солдатів, які на очах Річарда йшли на північ, не кажучи вже про тих, які йшли іншими маршрутами і яких він не бачив. Серединні Землі приречені.

З тих самих пір; як народ Андера віддав первагу Ордену перед свободою, він в глибині душі знав, що Новий світ впаде. Він зовсім не відчував задоволення від того, що мав рацію. Бачачи на власні очі величезні полчища, він зрозумів, що свободі прийшов кінець і всякий опір Ордену — не що інше, як чистої води самогубство.

Хід подій здавався невідворотним, світ приречений існувати під п'ятою Ордена. І майбутнє його і Келен здавалося настільки ж безнадійним.

Але одне із самих дивних місць, яке вони з Ніккі відвідали по дорозі на південний схід, місце, про яке вона ніколи раніше не згадувала, знаходилося менше ніж у тижні шляху на південь від Танімури. Річард тоді все ще перебував у досить бридкому настрої, розмірковуючи про мерзенні різьблені зображення — як Ніккі несподівано повернула на стару дорогу, якою явно рідко користувалися, і яка йшла вбік від основного тракту. Дорога йшла через пагорби до невеликого містечка на березі тихої річки.

Велика частина підприємств тут виявилися покинутими. Вітер ганяв пил по спорожнілих складських приміщеннях з розбитими вікнами. Багато будинків перетворилися на руїни, дахи провалилися, плющ і мох затишно обжили потріскані стіни. Тільки окраїнні будинки були заселені — тут жили ті, хто розводив тварин і обробляв найближчі поля.

У північній частині міста лише один крихітний магазинчик продавав всяку всячину навколишніх фермерів. Малися тут ще швець, ворожка і самотній заїжджий двір. У центрі міста стирчали остови будинків, давним-давно обчищені мародерами. Деякі будинки ще стояли, але більшість давно обрушилося. Річард з Ніккі крокували по центру міста, супроводжувані одним лише вітром.

Дійшовши до південної околиці, вони побачили останки того, що колись було величезним цегляним будинком. Не кажучи ні слова, Ніккі звернула з дороги і побрела до зруйнованого будинку. Дерев'яні перекриття та дах пожер огонь. Товстий килим сміття та гілок устеляв дерев'яну підлогу. Взагалі від будівлі залишилися практично одні стіни, та й ті вже майже обвалилися, лише невеличкий шматок східної стіни був ще досить високим, і там зберігся віконний отвір.

Ніккі дивилася на тлінні останки будови. Вітер тріпав її золотисте волосся. Вона стояла там, де колись її вкривав дах, руки її безвольно повисли, а спина стала далеко не такою прямою, як зазвичай.

І стояла так мало не цілу годину, заблукавши серед примар.

Річард терпляче чекав, спершись на залишки верстака.

— Ти знаєш це місце? — Спитав він нарешті. Вона зморгнула, ніби начисто забула про його присутність, потім довго дивилася на нього, наче він — теж один із привидів. А потім підійшла трохи ближче, відвівши нарешті свої величезні блакитні очі, і провела пальцями по верстаку.

— Я виросла в цьому місці, — якось відсторонення промовила вона. — А! А це місце? — Запитав Річард.

— Тут робили зброю і обладунки, — прошепотіла Ніккі. Він уявлення не мав, з чого це раптом вона захотіла побачити це місце.

— Зброю?

— Найкращу у всій країні. Подвійного гарту. Сюди за обладунками і зброєю приїжджали королі і знать.

Річард оглянув залишки споруди, дивуючись, до чого все це.

— Ти знала того, хто робив цю зброю?

Вона похитала головою. Її очі знову бачили привидів.

— Ні, — прошепотіла вона, — на жаль, я ніколи його не знала.

По її щоці скотилася самотня сльоза. У цей момент вона була дуже схожа на маленьку дівчинку, втрачену в цьому світі, самотню і налякану.

Не знай Річард, хто вона така насправді, він не втримався б і обійняв це покинуте крихке дитя і постарався втішити.