Останні два місяці він мало не щодня змушував її ходити найважчими маршрутами, щоб змусити працювати всі м'язи її тіла. Чим краще почувала себе Келен, тим довше ставали маршрути: Спочатку вони обмежувалися околицями, тепер же вона крокувала по горах. Крім того, він частенько нападав на неї з вербовим мечем і виставляв на посміховисько, якщо вона билася не на повну силу.

В якійсь мірі здобута нею тільки що перемога спантеличувала. Можливо, Річард втомився, несучи самий важкий мішок і наодинці перевіряючи деякі небезпечні стежки, але аж ніяк не валився з ніг, а Келен його таки перемогла. Вона нічого не могла з собою вдіяти і була цьому дуже рада, хоча і перебувала в деякому подиві. Краєм ока вона помічала, що Річард посміхається, дивлячись на неї. Келен знала: Річард пишається тим, що вона його обставила. У якомусь сенсі ця поразка була його перемогою.

Келен раптом подумала, що після таких тренувань вона зараз стала сильніше, ніж раніше. Це було непросто, але булоо того варте — хоча б для того, щоб відчувати себе схожою на статуетку на підвіконні.

Келен поклала Річарду руку на плече. Вони якраз йшли за Карою по зламаних гранітних плитах, чисто випадково розташованих як великі щаблі.

— Річард, як мені вдалося перемогти тебе?

За виразом очей він зрозумів, що вона запитує серйозно.

— Ти вбила мене, тому що я допустив помилку.

— Помилку? Тобто став занадто самовпевнений? Може, ти просто втомився і думав про щось інше?

— Це ж насправді не важливо, вірно? Як би там не було, помилка коштувала мені в цій грі Життя. У справжньому бою я б загинув. Ти дала мені цінний урок, показала, що я повинен зміцнити свою рішучість завжди викладатися повністю. А ще — дуже вчасно нагадала, що я можу в будь-який момент допустити помилку і програти.

Келен мимоволі подумала: а чи не вчиняє він помилку, залишаючись зараз в стороні від боротьби. Вона не могла позбутися прагнення допомогти своєму народу. Як Мати-сповідниця Келен відмінно знала, що навіть якщо люди не завжди розуміють всі рішення і дії свого вождя, це ще не привід кидати їх.

Насувалася зима. Келен сподівалася, що Імперський Орден вирішить за краще відсидітися в Андері. Вона повинна була переконати Річарда повернутися в Серединні Землі, але не уявляла, як це зробити. Річард твердо тримався свого рішення, і Келен не могла знайти ні найменшої щілини в його логіці. Емоції тут не допоможуть.

Кара вела їх вниз по крутому схилу, вони лише двічі повертались по своїх слідах. Спуск виявився важким, Кара була задоволена собою, задоволена, що Річард дозволив їй прокладати маршрут. Адже вони йшли, щоб роздобути вовчу шкуру для неї, Кари. Тепер Кара вела їх по дну ущелини й далі — вгору. По схилу, туди, де дерева чіплялися корінням за камені.

В ущелині дув пронизливий вітер. Хмари густішали, закриваючи сонце. Келен, Річард і Кара піднялися в густий темний хвойний ліс. Високо над головою верхівки дерев згиналися під вітром, але внизу було тихо. Звук кроків заглушав товстий килим бурою хвої.

Підйом був крутим, але не прямовисним. Вище відстань між величезними соснами збільшувалося. Крони стали вже не такими густими і пропускали трохи більше світла. На скелях вгорі не росло нічого, навіть мох. Місцями, щоб піднятися, доводилося хапатися за виступи каменів, або коріння. Келен глибоко вдихнула холодне повітря. Як приємно розім'яти м'язи!

Вони вийшли з лісу — туди, де завивав вітер під сірим передвечірнім небом. Тепер вони були в кривому лісі.

Мох, що покривав каміння нижче по схилу, тут не ріс, зате виднівся жовто-зелений лишайник. Рідкісні низенькі кущики стирчали тут і там у щілинах між камінням. Але самими дивними були дерева, які, власне, і дали назву цьому похмурому місцю. Через те, що вітер майже завжди дув тут в одну сторону, гілки теж росли тільки з одного боку стовбурів, і дерева були схожі на кошмарні, застиглі на бігу скелети.

Вище кривого лісу росли одні лишайники, а ще вище лежав сніг.

— Ось ми й прийшли, — сказала Кара.

Вони виявили вовка, що лежав у міжгір'ї біля заляпаного висохлою кров'ю невисокого гострого виступу. Повище цього місця зграя сірих вовків намагалася завалити запеклого плямистого оленя. Олень відштовхнув невдачливого вовка ударом копита, той перелетів за виступ, впав вниз і розбився. Келен провела пальцями по густою жовтувато-сірій з чорними кінчиками шерсті. Шкура у відмінному стані, у Кари буде на зиму прекрасний тулуп.

Річард з Карою прийнялися обдирати шкуру, а Келен підійшла до краю скелі. Прикривши вуха коміром, вона стояла на пронизливому вітрі і спостерігала за наближенням хмарами. І те, що вона побачила, дещо здивувало її.

— Річард, на нас насувається не дощик, — сказала вона. — Це сніг.

Він на мить відірвався від роботи.

— Не бачиш в долині якої-небудь притулок-сосни? — Келен уважно оглянула простягнуту внизу долину.

— Так, бачу парочку. Хмари ще далеко. Якщо ви покваптеся, ми встигнемо, поки не пішов сніг, спуститися і навіть набрати дров.

— Ми майже закінчили, — відповіла Кара. Річард піднявся, щоб подивитися самому. Закривавленою рукою він машинально злегка висунув з піхов свій справжній меч, потім засунув назад. Звичка, яку він придбав, перевіряючи, чи легко виходить меч з піхов. Тривожний жест. Річард не діставав меч з того самого дня, коли змушений був перебити всіх людей, які напали на них в Хартленді.

— Щось не так?

— Що? — Річард відмітив, куди вона дивиться, і перевів погляд на меч. — О! Ні, все нормально. Просто звичка.

— Он там є притулок-сосна, — вказала Келен. — Це найближча, та до того ж вона і найбільша.

Річард тильною стороною долоні відкинув з очей волосся. Пальці його були в крові.

— Ще дотемна ми будемо сидіти під гіллям біля багаття, попиваючи чай. Я можу натягнути на внутрішніх гілках полотнище, а сніг створить додаткову ізоляцію. Ми відмінно відпочинемо в теплі і затишку й уранці рушимо в дорогу назад. Трохи нижче снігу не буде, тільки дощ.

Холодний вітер пробрався під комірець, Келен поїжилась під теплою вовчої шкурою. Підступала зима.

Коли через два дні вони повернулися додому, виявилося, що рибки в банках померли. Для повернення Річард вибрав найлегший шлях по перевалу, саме там вони кілька місяців тому їхали сюди з каретою, кіньми та іншим скарбом. Келен, звичайно, тієї подорожі не пам'ятала, вона майже весь час була без свідомості. Здавалося, з тих пір пройшло життя.

Тепер до їхнього будинку вела коротка стежка, протоптана від перевалу. Можна було піти і іншою дорогою, вузькою і важкою, але це дало б невеликий виграш у часі.

Яке щастя опинитися нарешті вдома, в теплі і затишку, і скинути обридлу поклажу!

Поки Річард ходив за дровами, а Кара — за водою, Келен дістала ганчірку із зібраними вдень жучками, збираючись побалувати рибок, — і тихенько застогнала, виявивши, що вони всі здохли.

— У чому справа? — Запитала Кара, підходячи з повним бурдюком води.

Кара.

— Схоже, вони померли від голоду, — відповіла Келен.

— Такі маленькі рибки рідко живуть довго в банках, — пояснив Річард, складаючи в камін березові поліна.

— Але вони прожили досить довго, — заперечила Келен, ніби бажаючи переконати його у зворотному.

— Ти ж не дала їм імен, так? Я говорив тобі, щоб ти їх ніяк не називала. Попереджав, що не треба до них прив'язуватися, що ні до чого хорошого це не призведе.

— Кара одну назвала.

— Зовсім ні, — запротестувала Кара. — Я просто хотіла показати тобі, про яку з них говорю, от і все.

Коли вогонь розгорівся, Річард, посміхаючись, підняв голову.

— Гаразд, я принесу тобі нових. Келен позіхнула:

— Але ці були найкращими. Вони мене потребували.

Річард розсміявся:

— Ну й уява у тебе! Вони залежали від нас, тому що ми штучно полегшили їм життя. І бурундуки теж перестануть шукати корм на зиму, якщо ми весь час будемо їх підгодовувати. Звичайно, у риб не було вибору, ми тримали їх у банках. А якби вони жили самі по собі, їм зовсім не потрібна б наша допомога. Гаразд, їх легко зловити сіткою. Я наловлю нових, і вони теж стануть від тебе залежати.