— Так, нічого, — відповіла Келен.

— Генерал Мейфферт дає нам шість найшвидших коней. — Кара посміхнулася. — Так що у нас будуть змінні коні, і ми зможемо швидко покрити велику відстань. Всі припаси я наказала завантажити на коней.

— Якщо виїдемо зараз, то ще зможемо втекти від зими. Карта в нас є, так що зможемо триматися подалі від шляхів, якими слідує Орден, і уникати великих населених пунктів. Там ще є і хороші дороги, і відкрита місцевість. Думаю, якщо поскачем швидко, то доберемося туди через кілька тижнів. Максимум через місяць.

Зедд стривожився:

— Але Орден контролює більшу частину південних Серединних Земель. Там тепер небезпечно.

— У мене є план краще, — лукаво усміхнулася Кара. — Ми вирушимо туди, де місцевість мені добре знайома, — в Д'хару. Звідси рушимо на схід, через гори, потім на південь через Д'хару. Головним чином по відкритій місцевості, де зможемо заощадити час. Потім вниз по рівнині Азріта, і виберемося до Керна далеко на півдні. Там, де річкова долина починається у гір, звернемо. На південний схід прямо в серце Старого світу.

Зедд схвально кивнув. Келен ніжно обвила пальцями руку старого чарівника.

— Коли ти відправишся в Замок?

— Ми з Еді поїдемо завтра вранці. Думаю, краще тут не затримуватися. Сьогодні утрясемо всі військові питання з офіцерами і сестрами. Вважаю, як тільки населення повністю покине Ейдіндріл — і коли випаде достатньо снігу, щоб остаточно законопатити тут Орден до весни, — нашим людям треба буде потихеньку забиратися з цього місця й вирушати через гори в Д'хару. Перехід в зимових умовах довгий, але якщо немає необхідності прориватися з боями — це буде не так важко, як могло б бути.

— Так буде краще всього, — погодилася Келен. — Це на якийсь час виведе наших людей з-під удару.

У них не буде мене, щоб битися магією проти магії, але залишаться Верна з сестрами. Тепер вони вже знають достатньо, щоб зуміти захистити війська від магічних атак. У всякому разі, поки що. Ці слова повисли в повітрі, так і не вимовлені вголос.

— Я хочу до від'їзду побачити Верну, — сказала Келен. — Здається мені, їй піде на користь необхідність піклуватися про інших. А потім хочу побачитися з генералом Мейффертом. Ну а потім нам краще рушати в путь. Дорога довга, і я хочу опинитися на півдні перш, ніж нас засипле снігом.

Келен наостанок ще разок міцно обійняла Зедда.

— Коли побачиш його, — прошепотів Зедд їй на вухо, — передай моєму хлопчикові, що я дуже його люблю і страшенно за ним сумую.

Келен кивнула, уткнувшись йому в плече, і вимовила явну неправду:

— Ти побачиш нас обох знову, Зедд. Обіцяю. Келен вийшла з намету Зедда. Все навколо було вкрите снігом, і весь світ здавався вирізьбленим в білому мармурі.

Довгим плавним рухом, спритно направляючи пальцями напилок, Річард вів сталевий інструмент вниз по складці одягу, яка навічно застигла в білому мармурі. Сконцентрувавшись на тому, щоб вести інструмент рівно і з постійним натиском, Річард був повністю захоплений роботою.

Напилок, з сотнями рядів тонких насічок, акуратно знімав нерівності з благородного каменю. Річард орудував напилком з такою ж упевненістю, як діяв будь-яким інструментом. Він не дивлячись поклав напилок на підставку, намагаючись ні за що не зачепити, щоб не затупити його завчасно. Взявши інший напилок, з ще більш тонкою насічкою, він прийнявся доводити те, чого не міг зробити попереднім.

Білими, як у пекаря, пальцями Річард обмацав поверхню руки чоловіка, виявляючи тріщини. Поки мармур не відполірований, дрібні тріщини часто легше намацати, ніж побачити. Знайшовши їх, повів по них напилком, перевіряючи рукою результат, обмацуючи далі. Тепер він знімав пласти каменя не товщі паперового аркуша.

Щоб дійти до цієї стадії, знадобилися місяці. Річард насолоджувався тим, що вже близький до завершення. Дні проходили один за іншим, в нескінченній роботі, вдень, на будівництві, — в виготовленні смерті, а вночі — ваяння життя. Ліпка для Ордена врівноважувалося ліпленням для себе — рабство проти волі.

Коли хтось із послушників цікавився статуєю, Річард ретельно приховував, що відчуває задоволення від творення. І для цього подумки уявляв ту модель, якій йому було велено слідувати. Він завжди шанобливо схиляв голову і доповідав, як рухається відпрацювання покути, запевняючи, що все йде за графіком і статуя буде завершена вчасно і встановлена на площі до Дня освячення.

Наголос на слові «покута» допомагало направити їх думки в потрібному напрямку, подалі від статуї як такої. Послушники були щоразу куди більше задоволені тим, що він тяжко працює на знос на двох каторжних роботах, чим цікавились якоюсь там черговою кам'яною фігурою. Скульптури були всюди. І всі, як одна, виявляли собою всю нікчемність людини. У точності, як в їх всесвіті кожна людина зокрема не мала значення, так само не мала значення і одна статуя. Саме неймовірна кількість скульптур повинна була стати основним доказом людської нікчемності. Скульптури були всього лише декораціями на сцені, з якої Братство Ордена проповідувало про самопожертву і спасіння.

Річард завжди покірно повідомляв, що по ночах відпрацьовує покуту, без їжі і сну, після робочого дня на будівництві. Оскільки безкорисливе самопожертвування — найкращий засіб для виправлення грішників, послушники завжди йшли цілком задоволені.

Річард змінив напилок на більш тонкий і вигнутий і обробив нимм мускули там, де вони переходили в сухожилля, показуючи напругу руки. Вдень він спостерігав за робітниками, щоб вивчити, як рухаються м'язи. А вночі брав за зразок власну руку, щоб точно відобразити судини і суглоби, розташовані близько до поверхні шкіри. Іноді він дивився в люстерко. Він вирізав так, що мармурова поверхня здавалася натягнутою шкірою на роздуті м'язи, і як справжня шкіра, морщилася в складках і була гладкою на вигинах.

Для фігури жінки зразка не було потрібно: він так живо пам'ятав Келен, що більше нічого і не потрібно було.

Він хотів, щоб фігури були в русі, напружені і насторожені. Вираз облич, особливо очей, мало відображати основну людську характеристику: мислення.

Якщо всі скульптури, що він бачив у Старому світі, були торжеством горя і смерті, то ця статуя була торжеством життя.

Річард хотів, щоб вона була втіленням чистої сили волі.

Чоловік і жінка, яких він творив, були його притулком, порятунком проти відчаю ув'язненого. Вони були втіленням свободи духу. Втіленням перемоги розуму.

До свого глибокого невдоволення, Річард відмітив, що у вікно пробивається світло, заглушаючи світло горячих всю ніч ламп. Всю ніч. Він знову пропрацював всю ніч.

Його засмутило не те, що уже день — він цілком його влаштовував, а те, що це означало на даний момент кінець роботи над статуєю. Тепер йому пора відправлятися ліпити потворність на будівництві. На щастя, та робота не вимагала ні роздумів, ні старання.

Він якраз зачищав надфілем вигин м'язистого плеча чоловіка, коли пролунав стукіт у двері.

— Річард?

Прийшов Віктор. Річард зітхнув. Доведеться зупинитися.

Річард зсунув на шию хустку, що закривала ніс і рот. Цій маленької хитрості, що оберігає від попадання в дихальні шляхи мармурового пилу, його навчив Віктор, оскільки саме так робили скульптори у нього на батьківщині, в Каватурі.

— Іду.

Річард зліз з підставки. Він піднявся, тільки зараз відчувши, наскільки ломить все тіло від роботи і недосипання, потім підняв брезент і струсив з нього пилюку.

Перш ніж накинути брезент на статую, він ще раз глянув наостанок на скульптуру. Підлога, інструменти і полиці були покриті тонким шаром мармурового пилу. Але на тлі чорних стін білий мармур сяяв у всій своїй красі.

Річард накинув брезент на незавершені фігури і відкрив двері.

— Ти змахуєш на примару! — Криво посміхнувся Віктор.

Річард обтрусився.

— Я втратив почуття часу.