— Мати — сповідниця? Келен, примружившись, глянула на темну постать, що стояла над нею. Вона потерла очі, проганяючи залишки сну, і побачила, що це Верна. У золотому персні аббатиси сестер Світла відбивалося мерехтіння лампи. Тканина намету в сутінковому освітленні здавалася іржавою.

На Верні була довга сукня з сірої шерсті і темно-сірий плащ. Горловину сукні прикрашало біле мереживо, дещо пом'якшуючи строгість вбрання. Каштанове волосся Верни лежали вільної хвилею, а в карих очах читалася тривога.

— У чому справа, Верна?

— Якщо у вас є час, я б хотіла з вами поговорити. Ну, ясно — Верна поговорила з Уорреном. Всякий раз, бачачи як вони обмінюються поглядами або — ніби випадково — торкаються один одного, Келен згадувала свої відносини з Річардом. І те, що Верна закохана, пом'якшувало відношення Келен до зовні суворої аббатиси — ця жінка явно здатна на ніжність. До того ж Келен розуміла, що і на неї, напевно, дивилися з такою ж цікавістю, якщо не з більшою, коли вона виявляла ніжні почуття.

Келен зітхнула, розмірковуючи, торкнеться чи ні «розмова» Енн і пророцтв. Вона була зовсім не розташована розмовляти на цю тему.

— Кара, скільки я проспала?

— Пару годин. Скоро вже стемніє.

Келен потягнулася, розминаючи затерплі м'язи, і тут побачила на низькій лавці стару чаклунку з темним покривалом на колінах.

— Як ти себе почуваєш? — Запитала Еді.

— Нормально. — Келен бачила в холодному повітрі парок від власного дихання. — Що там з солдатами, яких відправили на завдання?

— Обидві групи в дорозі вже більше години, — відповіла Еді. — Перша група, галейці, відбули всі разом колоною. Кельтонці пішли невеликими групами, щоб не привертати увагу.

— Відмінно. — Келен позіхнула.

Вона знала, що нападу Ордена можна очікувати вже рано вранці. Що ж, по крайній мірі в обох груп вистачить часу, щоб добратися до місця і підготуватися. Від думок про майбутню атаку Ордена ставало не по собі. Келен відмінно розуміла, що і солдати теж в напрузі і навряд чи зможуть заснути.

Еді ліниво водила пальцем по червоно-жовтій вишивці на комірі своєї скромної сукні.

— Я повернулася, як тільки відїхали галейці, щоб допомогти Карі охороняти твій сон і тримати народ подалі.

Келен вдячно кивнула. Судячи з усього, Еді визнала, що вона відпочила вже достатньо, або ж порахувала справу, з якою прийшла Верна, важливою.

— Так у чому справа, Верна?

— Ми… дещо відкрили. Тобто не те щоб відкрили, а скоріше дещо придумали.

— Хто це «ми»?

Верна прочистила горло. Пробурмотівши собі під ніс молитву, просивши вибачення Творця, вона продовжила.

— Взагалі-то це придумала я. Дехто з сестер мені допоміг, але придумала саме я. І вся вина на мені.

Дещо дивний спосіб викладу, подумала Келен. Схоже, Верна не дуже рада, що це придумала, чим би воно там не було. Келен мовчки чекала продовження.

— Ну, розумієш, нам важко протягувати всякі там штучки під носом ворожих магів. У Ордена є сестри Світла, але також і Темряви, а ми можливостями останніх не володіємо. Коли ми намагаємося пересилати речі…

— Пересилати речі?.. Верна стиснула губи.

— Зброю.

Помітивши запитливий погляд Келен, Верна нахилилася і підняла щось із підлоги. Витягнувши руку, вона показала Келен маленькі камінчики.

— Зедд навчив нас перетворювати звичайне каміння в руйнівну зброю. За допомогою магії ми можемо жбурляти їх або, дихнувши, розривати невеликі предмети, на кшталт цих ось камінчиків. Завдяки магії вони летять швидше стріл, навіть швидше арбалетних болтів. Ці камінчики змітають цілі ряди наступаючих солдатів. Камінці летять з такою швидкістю і силою, що іноді кожен пронизує до півдюжини солдатів.

— Я пам'ятаю рапорти, — кивнула Келен. — Але це перестало діяти, тому що їх маги розібралися, в чому справа, і тепер вміють захищатися.

Келен впізнала втомлений вираз в карих очах Вірні: тягар відповідальності.

— Цілком вірно. Орден навчився виявляти чарівні штучки, навіть ті, що метають за допомогою чарівництва.

Більша частина наших заклинань подібного роду стали зовсім марними.

— Саме про це Зедд мені і говорив: під час війни магія, як правило, непомітна, кожна сторона може в кращому випадку нейтралізувати іншу.

— Так і є, — кивнула Верна. — Ми точно так само діємо проти них. Ми навчилися протистояти тому, до чого вони вдавалися спочатку, і можемо захищати від цього наших солдатів. Наші сурми, наприклад. Ми зрозуміли, що повинні кодувати їх сигнали, додаючи трохи магії, щоб знати, що їх сигнал справжній.

Келен натягнула тулуп. Вона перемерзла до мозку кісток і ніяк не могла зігрітися. Просто безумство — вести військові дії в таких умовах. Втім, війна і в більш теплу погоду — безумство не менше. Але все ж їй до смерті хотілося опинитися в теплі, біля жаркого вогню.

— Так що це за штука, що ти придумала? — Ніби теж згадавши про холод, Верна укуталася щільніше в плащ.

— Ну, я подумала, раз їх маги відфільтровують, так би мовити, все, що пов'язане з магією, значить, нам потрібно щось зовсім не чарівне.

— А у нас таке є, — похмуро посміхнулася Келен. — Називається солдати.

Але Верна не посміхнулася.

— Ні. Я мала на увазі щось, що маги можуть зробити, щоб нейтралізувати ворожих солдатів, не піддаючи ризику наших.

Еді тихо підійшла і стала поруч з Келен, коли Верна полізла під плащ і дістала маленький шкіряний капшук. Поклавши його на стіл, вона присунула до нього аркуш паперу.

— Насип трошки на папір, будь ласка. — Верна трималася за живіт, ніби у неї почалося нетравлення. — Але обережно, не торкайся пальцями і прослідкуй, щоб не потрапило на шкіру. І не здумай дмухнути на нього. Навіть не дихай над ним.

Еді, нахилившись, дивилася, як Келен обережно насипала трошки виблискуючого пилу на папір і акуратно зібрала в купку краєм кошеля. Пил переливався різними кольорами, але в основному був сіро-зеленим.

— Що це? Якийсь чарівний пилок?

— Скло.

Келен повільно підняла погляд.

— Скло. Ти придумала скло? — Верна похитала головою:

— Ні, Мати-сповідниця. Я придумала скришити його. Бачиш, це саме звичайне скло, потовчене в пил. Але ми використовували наш Хань, коли товкли його товкачем в ступці. За допомогою чарівництва ми розбили скло на крихітні осколки, але особливим чином. Верна схилилася до маленької сіро-зеленої гірки. Кара теж нахилилася ближче, бажаючи розгледіти небезпечну штуку на аркуші паперу.

— Це скло — кожен уламок — гостре і зазубрене, хоча кожна частка зовсім крихітна. Кожна частинка навряд чи більше порошинки, отже, і не важить практично нічого, як і пил.

— Добрі духи, — прошепотіла Еді, а потім зашепотіла, молитву рідною мовою. Келен кашлянула.

— Я не розумію.

— Мати-сповідники, ми не можемо пробитися магією через захист їх чарівників. Вони готові до магічних атак, навіть якщо це звичайний камінь, кинутий в них за допомогою магії. А це скло, хоча ми і вдалися до магії, коли його кришили, не володіє чарівними властивостями. Зовсім. Це просто природний матеріал, такий же, як пил у них під ногами. Вони не зможуть виявити в ньому магії, тому що її там немає. За допомогою свого дару вони визначать його як звичайний пил або туман, залежно від атмосферних умов у даний момент.

— Але ми і раніше насилали на них пилові хмари, помітила Келен. — Пил, щоб вони захворіли і все таке. Здебільшого вони зуміли захиститися.

Похмуро посміхнувшись, Верна підняла палець.

— Але ті хмари містили магію, Мати-сповідниця. А ця — не буде. Розумієш? Частинки настільки легкі, що довго тримаються в повітрі. Ми можемо за допомогою найпростішої магії підняти її в повітря, а потім магію прибрати. Або просто пустити хмару за вітром, до речі кажучи. Але в будь-якому випадку нам потрібно лише дати їх війську налетіти на неї.

— Гаразд, — Келен потерла чоло. — Що воно їм зробить?