Повільно повернувшись, Ніккі впустила монетку в кухоль жебрака.

Люди обходили жебрака стороною. Не бачачи його, вони уникали наближатися до нього. І залишалися глухі до калатання камінців його кружки. Як вони могли досі не засвоїти навчання Ордена? Як могли не допомагати тим, хто потребує? Завжди доводиться це робити їй.

Тут вона глянула на жебрака і відсахнулася при вигляді моторошної фігури в лахмітті. І позадкувала ще далі, побачивши сальне волосся, повне вошей, що копошилися в ньому. Жебрак витріщився на неї крізь проріз в обмотаної навколо лиця ганчірки.

Але від того, що вона побачила в цей проріз, у неї перехопило подих. Звичайно, шрами виглядали жахливо, немов його підсмажили на вогні самого Володаря, але ці його очі вразили її найбільше, коли він повільно піднявся на ноги.

Брудні пальці жебрака, більше схожі на кігті, схопили її руку.

— Ніккі, — прошипів він з здивованим тріумфом, підтягуючи її ближче.

Захоплена зненацька його могутніми пальцями і палаючим поглядом, Ніккі не могла поворухнутися. Вона опинилася так близько, що побачила, як воші з нього перебираються на неї.

— Кадар Кардіф.

— Значить, впізнала мене? Навіть у такому вигляді? Вона не вимовила більше ані слова, але, мабуть, її очі видали, що вона вважала його мертвим, оскільки він відповів на невисловлене питання:

— Пам'ятаєш ту маленьку дівчинку? Ту, про яку ти начебто так піклувалася? Вона змусила городян врятувати мене. Вона не дозволила мені померти у вогні, куди мене засунула ти. Вона так тебе ненавиділа, що була сповнена рішучості врятувати мене. Вона безкорисливо виходжувала мене, допомагаючи своєму ближньому, як і ти, і веліла те ж робити жителям міста.

О, я хотів померти! Я ніколи не підозрював, що людина може винести такий жахливий біль і при цьому залишатися живою. Але як би я не хотів померти, я вижив, тому що твоєї смерті хотів куди більше. Ти зі мною це сотворила. І я хочу, щоб Володар встромив свої ікла в твою душу. Ніккі недбало глянула на його моторошні шрами.

— Значить, ти вирішив за це помститися.

— Ні, не за це. А за те, що змусила мене благати тебе, а мої люди чули це. За те, що городяни чули, як я вимолював у тебе життя. Саме тому-то вони і врятували мене — з ненависті до тебе. Ось за це я і хочу помститися — за те, що мені не дали померти, за те, що ти прирекла мене на життя жалюгідного нікчеми, якому проходячі мимо баби шпурляють в кухоль пенні. Ніккі повільно посміхнулася.

— Ну що ж, Кадар, раз вже ти так жадаєш померти, я, безумовно, уважу тебе.

Він тут же випустив її руку, немов обпікся. Його уява наділила її могутністю, якою вона в даний момент не володіла. Він плюнув на неї.

— Ну так убий мене ти, мерзенна відьма! Одразу убий мене на смерть.

Ніккі, смикнувши зап'ястям, витягла дакрил. Дакрил, цю схожу на кинджал зброю, сестри постійно мали при собі. Як тільки вістря торкалося людини, не важливо, в якому місці, магія вихлюпувалася через неї і смерть наступала миттєво. Кадар Кардіф не знав, що Ніккі позбулася своєї могутності. Але навіть без магії дакрил залишалася небезпечною зброєю, яку можна увігнати в серце або в голову.

Він мудро відступив. Він хотів померти, але при цьому боявся смерті.

— Чому ти не пішов до Джегана? Він би не допустив, щоб ти став жебраком. Джеган був твоїм другом. Він би потурбувався про тебе. І тобі не довелося б жебрати.

— Тобі би цього хотілося, вірно? — Розсміявся Кадар Кардіф. — Щоб я жив, підбираючи залишки зі столу Джегана. Тобі б хотілося сидіти поряд з ним, і щоб він побачив, як низько я впав, а ви б обидва при цьому жбурляли мені недоїдки?

— Впав куди? Що йому твої рани. Ви і колись обидва отримували поранення.

Він знову схопив її за руку.

— Для Джегана я помер героєм. І я не хочу, щоб він знав, що я ось так випрошую подаяння, як ті придуркуваті слабаки, яких ми трощили нашими чобітьми.

Ніккі притиснула дакрил до його живота, змушуючи його відступити.

— Ну так убий мене, Ніккі. — Він розвів руки. — Закінч це, як тобі й слід було. Ти ніколи раніше не залишала справу незавершеною. Відправ мене туди, куди мені слід відправитися вже давно.

Ніккі знову посміхнулася.

— Смерть — це не покарання. Кожен прожитий тобою день коштує тисячі смертей. Адже тепер тобі це відомо, вірно, Кадар?

— Невже я так був тобі огидний, Ніккі? Невже був такий жорстокий?

Ну хіба могла вона сказати йому, що так, був, і як сильно вона ненавиділа його за те, що він використав її для своєї розваги? Це для загального блага Орден використовує таких людей, як Кадар Кардіф. Як може вона ставити себе, свої власні інтереси вище блага всього людства?

Обернувшись, Ніккі побігла по провулку.

— Спасибі за пенні! — Глумливо крикнув він їй услід. — Тобі слід задовольнити моє прохання! Тобі слід, Ніккі!

Ніккі ж найбільше хотілося пошвидше опинитися вдома і вишкребти вошей з волосся. Вона відчувала, як вони копошаться на голові.

Річард відклав пучок соломи. І струсив залишки трави з шкіряного фартуха. У нього боліли руки від обробки поверхні каменя.

І все ж, бачачи, як сяє і виблискує камінь, глибоко вбираючи в себе світло, він відчував справжнє захоплення.

Фігури піднімалися з мерехтливої основи, зробленої з невідполірованого мармуру. Річард спеціально зробив так, залишивши внизу явні сліди роботи різцем, щоб було чітко видно, що статуя зроблена людською рукою, і виліплена з каменю.

Фігури були мало не в два людські зрости. Частково скульптура була втіленням його любові до Келен — він не міг інакше, тому що Келен була його ідеалом жінки, — і все ж жінка в композиції не була Келен. Сильний чоловік і сильна жінка, об'єднані однією метою. Вони доповнювали один одного, ці дві основні частини того, що означало бути людиною.

Вигнуту секцію сонячного годинника Віктор зі своїми працівниками встановив кілька днів тому, коли Річард працював внизу, на будівництві імператорського палацу. Вони працювали, не знімаючи зі статуї покриву. Коли кільце встановили, Річард приладив стрілу, що служила гномоном, і закінчив тримаючу його руку. Основа стріли була закріплена в золоту кулю.

Віктору ще належить побачити статую. Він вже місця собі не знаходив від нетерпіння.

Річард дивився на фігури. Потемнілу кімнату освітлювало тільки світло, що проникало в люк у стелі. Його звільнили на день від роботи на будівництві, щоб він підготував статую до переміщення ввечері на площу. У кузні за дверима стояв безперервний гуркіт молотів. Робочі Віктора виконували роботу за замовленням палацу.

Річард стояв мало не в темряві, слухаючи долинаючий з кузні шум, і дивився на ту міць, що створив. У них є кістки і м'язи, сухожилля і плоть.

Плоть в камені.

Не вистачало тільки однієї речі. Залишилося зробити тільки одне.

Річард взяв молоток і гострий різець.

Коли він дивився на статую, часом йому здавалося, що Келен права і він використовує магію при творенні, хоча і знав, що це не так. Це всього лише свідоме творіння людського розуму, і нічого більше.

Стоячи тут, з молотком і різцем у руках, і дивлячись на втілене в камені бачення, Річард насолоджувався свідомістю того, що його творіння вийшло в точності таким, як він його задумав.

У цю коротку мить воно було завершене і належало тільки йому одному.

На цей коротку мить вона була чистим витвором, неторкнутим думками інших людей.

На цю мить це було його творіння, і тільки він розумів серцем і душею його справжню цінність.

Річард опустився на коліна. Притиснувши різець до чола, він закрив очі, концентруючись на завершальному штриху.

— Клинок, будь точний сьогодні.

Він насунув на ніс хустку, щоб не дихати пилом, і направив різець на мітки на рівному місці, яке заздалегідь підготував якраз під тріщиною. Річард вдарив молотком і почав вирізати на основі назву статуї, щоб її було видно всім.