— А якщо ти замість цього, — Віктор тицьнув у осколки моделі, — зробиш те, що хочеш, а не те, що бажають вони?

— Може, мені хочеться перед смертю знову побачити красу.

— Ба! Що ти задумав? Що хочеш витесати перед смертю? Що може коштувати твого життя?.

— Велич людини — найвища форма краси. Рука коваля застигла на камені, він пильно подивився Річарду в очі, але промовчав.

— Віктор, мені потрібна твоя допомога. Я нічого не прошу даром. Я дам тобі твою ціну. Назви її.

Віктор окинув камінь люблячим поглядом.

— Десять золотих марок, — з хороброю упевненістю заявив він, знаючи, що грошей у Річарда немає.

Річард поліз у кишеню і відрахував десять золотих. Він простягнув гроші Віктору. Коваль насупився.

— Звідки у тебе такі гроші?

— Заробив. Заробив, допомагаючи Ордену будувати цей їх палац. Пам'ятаєш?

— Але ж вони забрали всі твої гроші! Ніккі сказала їм, скільки в тебе є, і вони забрали все.

— Ти ж не думаєш, що я настільки дурний, щоб тримати всі свої гроші в одному місці, а? — Хитро примружився Річард. — Та в мене там всюди золото розіпхане. Якщо цього мало, я заплачу тобі стільки, скільки захочеш.

Річард знав, що камінь коштовний, хоча і не вартий десяти марок, але це ж Віктор, тому Річард і не сперечався щодо ціни. Він готовий був заплатити будь-яку суму.

— Я не можу взяти в тебе гроші, Річард. — Коваль рішуче махнув рукою. — Я не вмію тесати. Це була всього лише мрія. Оскільки тесати я не вмію, то все, що я міг, це мріяти, уявляючи собі красу, заховану в цьому камені. Він з моєї батьківщини, де колись панувала свобода. — Він ласкаво погладив мармур. — Це благородний камінь. Мені б хотілося побачити зроблену з цього каватурского мармуру велич. Ти можеш взяти його, мій друже.

— Ні, Віктор, я не хочу забирати у тебе мрію. Навпаки, я хочу деяким чином здійснити її. Я не можу прийняти це в подарунок. Я хочу купити його.

— Але чому?

— Тому що мені доведеться віддати його Ордену. Я не хочу, щоб ти віддавав це Ордену. А мені доведеться це зробити. Більш того, вони напевно захочуть знищити статую. І вона повинна належати мені, коли вони це зроблять. Я хочу заплатити тобі за мармур.

— Значить, десять марок, — простягнув руку Віктор. Річард вклав йому в руку десять марок і затиснув йому в долоні.

— Спасибі, Вікторе, — прошепотів він. — Куди тобі його доставити? — Посміхнувся Віктор. Річард протягнув ще один золотий.

— Можу я орендувати це приміщення? Мені б хотілося тесати тут. Звідси, коли я закінчу, її легко спустити волоком до палацової площі.

— Вирішено, — знизав плечима Віктор. Річард простягнув дванадцяту монету.

— І я хочу, щоб ти виготовив мені інструменти, якими я буду працювати з цим каменем. Найкращі інструменти, — які ти коли-небудь робив. Такі, якими користувалися в тебе на батьківщині, ваяючи красу. Цей мармур вимагає всього самого кращого. Зроби інструменти з кращої сталі.

— Долота, найрізноманітніші різці, у тому числі і для тонкої роботи, — я все можу зробити. А молотків тут навалом самих різних. Користуйся.

— Мені також знадобляться рашпілі, самі різні. І напилки, прямі, зігнуті, різної насічки. Ще знадобиться пемза, високоякісна біла пемза, і великий запас товченої пемзи.

Очі Віктора розширилися. Коваль був родом з місць, де колись робили такі скульптури. І він чудово зрозумів, що затіяв Річард.

— Ти збираєшся виліпити плоть в камені?

— Так.

— А ти вмієш?

Річард знав, побачивши статуї в Д'харі і Ейдіндрілі, і зі слів інших скульпторів, і після своїх власних експериментів під час роботи на палац, що якщо витесати правильно, а потім відполірувати до блиску, то високоякісний мармур починає мерехтіти, і камінь починає здаватися м'якше і стає схожим на живу плоть. Якщо все зробити грамотно, то камінь здається мало не живим.

— Мені вже доводилося бачити, як це робиться, Віктор, і я навчився. Я міркував над цим багато місяців. Навіть коли я почав тесати для Ордену, то весь час тримав у розумі цю задумку. І використав роботу на Орден для практики, пробуючи робити те, що бачив, чого навчився і до чого додумався сам. Навіть раніше, коли вони допитували мене… я думав про твій камінь, про ту статую, що спить в ньому, щоб відволіктися від того, що вони зі мною робили.

— Ти хочеш сказати, це допомогло тобі витримати тортури?

Річард кивнув.

— Я можу це зробити, Віктор. — Він рішуче підняв кулак. — Плоть в камені. Мені тільки знадобляться відповідні інструменти.

Віктор потряс затиснутим в руці золотом. — Домовилися. Я можу виготовити потрібні тобі інструменти. Це-то я вмію. Я не вмію ліпити, але інструмент зробити можу, і це буде моїм внеском. Це те, що я можу зробити, щоб виявити приховану в цьому мармурі красу.

Річард обмінявся з Віктором рукостисканням, закріплюючи угоду.

— Я хочу попросити тебе ще про дещо. Про позику.

Віктор розсміявся гучним утробним сміхом.

— Я повинен годувати тебе лярдом, щоб тобі вистачило силоньок працювати з цим благородним каменем?

— Від лярду я ніколи не відмовлявся! — Посміхнувся Річард.

— Тоді що? — Запитав Віктор. — Яку ласку? Пальці Річарда ласкаво торкнулися каменя. Його каменю.

— Ніхто не повинен бачити її, поки вона не буде закінчена. Включаючи тебе. Мені знадобиться брезентова накидка, щоб закривати її. Я хотів би попросити тебе не дивитися, поки вона не буде готова.

— Чому?

— Тому що мені необхідно, щоб вона в процесі роботи належала тільки мені одному. Мені необхідно бути на самоті, поки я буду тесати. Коли я закінчу, її зможе побачити весь світ, але поки я над нею працюю, вона тільки для моїх очей і більше нічиїх. Я не хочу, щоб хтось бачив її в незакінченому вигляді.

Але головним чином я не хочу, щоб ти її бачив тому, що якщо щось піде не так, я не бажаю, щоб ти був замішаний. Не хочу, щоб ти знав, чим я тут займаюся. Якщо ти її не побачиш, то тебе не зможуть поховати в небі за те, що ти їм не повідомив.

Віктор знизав плечима.

— Раз ти так хочеш, значить, так тому і бути. Я скажу своїм людям, що цю кімнату зняли в оренду, доступ в неї заборонений. І поставлю замок на внутрішні двері. А на ці подвійні двері встановлю засув і ключ віддам тобі.

— Спасибі. Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене значить.

— Коли тобі знадобляться різці?

— Спершу мені знадобиться долото для грубої обробки. Можеш виготовити до вечора? Мені потрібно починати роботу. Часу не так багато..

Віктор лише відмахнувся.

— Долото зробити простіше простого. Це я зроблю швидко. Буде готове до того часу, коли прийдеш сюди після роботи — роботи з виготовлення потворності. А решта різців будуть зроблені задовго до того, як тобі знадобляться, щоб виліпити красу.

— Спасибі, Віктор.

— При чому тут спасибі? Це угода. Ти вніс передоплату — цінність за цінність між чесними людьми. Передати тобі не можу, як приємно мати ще замовника крім Ордена.

Почухавши потилицю, Віктор став більш серйозним.

— Річард, але вони захочуть побачити твою роботу, вірно? Напевно захочуть бачити, як ти працюєш над їх статуєю.

— Навряд чи. Вони довіряють мені. Вони дали мені модель, яку потрібно збільшити. А її вони вже схвалили. І сказали, що моє життя залежить від цього. Ніл мало не пританцьовував від захвату, розповідаючи мені, як наказав катувати і страчувати тих скульпторів. Він розраховував залякати мене. Сумніваюся, що їм прийде в голову перевіряти.

— А якщо який-небудь з послушників все ж заявиться, бажаючи подивитися?

— Ну, тоді мені доведеться обмотати йому навколо шиї лом і залишити маринуватися в бочці з ропою.

Річард торкнувся долотом лоба, в точності Як торкався Меча Істини. Те, що йому належить, — це теж битва. Битва між життям і смертю.

— Будь точний, клинок, — прошепотів він.

Долото було восьмигранним, щоб не липнути в пітній долоні. Тупий кінець Віктор зробив в точності як треба. А на одній з граней поставив маленькими літерами свої ініціали «ВК» — отака відмітка майстра, гордого своєю роботою.