— Ковалі теж скульптори. Віктор розсміявся.

— А ти? Звідки ти родом?

— Я? Здалеку. У наших краях мармуру немає. Тільки граніт. — Річард зволів перемінити тему, щоб не загрузнути у брехні. — Ну, так коли тобі знадобиться ще ця особлива сталь?

— Завтра. Зможеш?

Необхідну Віктору сталь варили досить далеко звідси, на сталеливарному заводі, розташованому неподалік від вуглеробів. Сталеварам потрібна величезна кількість вугілля для виробництва високоякісної сталі. Руду доставляли на баржах з копалень неподалік. На те, щоб з'їздити туди і назад, піде майже вся ніч.

— Звичайно. Я, мабуть, скажу сьогодні, що прихворів, і посплю трохи.

За останні кілька місяців він став ну просто дуже хворим. Що цілком відповідало тому, як працювали усі інші. Трохи попрацюй, потім прикинься хворим і скажи робочому осередку, що ти прихворів. Деякі підкріплювали свою заяву якою-небудь історією, але в цьому не було необхідності. Робочий осередок ніколи не задавав питань.

Єдине, що Річард пропускав вкрай рідко, так це зібрання, де називали тих, хто не правильно себе вів. На зборах часто звучали чиїсь імена, але було куди більше шансів привернути до себе увагу, пропускаючи ці збори.

Названого часто потім заарештовували і давали можливість зізнатися. Нерідко люди, чиї імена назвали на зборах в числі тих, хто веде себе незадовільно, кінчали з собою.

— Один з учнів брата Нарева, Ніл, приходив учора з новими розпорядженнями, — дещо напружено промовив Віктор. — Того, що ти мені привіз, вистачить на сьогодні, але до завтрашнього дня мені кров з носу знадобиться ця сталь.

— Ти її отримаєш.

— Упевнений?

— Віктор, я тебе хоча б раз підводив? — Фізіономія Віктора розпливлася в безпорадній посмішці. Він передав Річарду ще шматочок лярда.

— Ні, Річард, ніколи. Жодного разу. Я вже втратив усяку надію ще хоча б раз зустріти людину, яка би тримала своє слово.

— Ну гаразд, мені тоді, мабуть, пора рухатися, щоб зайнятися кіньми. У них була важка нічка, а мені потрібно, щоб вони відпочили перед сьогоднішньою. Скільки сталі тобі потрібно?

— Двісті. Половину квадратних, половину круглих. Річард зобразив хворобливий стогін.

— Ти або перетвориш мене в богатиря, або прикінчиш, Віктор!

Віктор, погоджуючись, посміхнувся.

— Візьмеш золото?

— Ні. Заплатиш, коли привезу. Річард вже не потребував передоплати. Він придбав важкий фургон і сильних коней. Він платив Іцхаку за їх аренду на стайні транспортної компанії, де вони здавалися разом з кіньми компанії. Іцхак допоміг Річарду все влаштувати. Він відмінно знав чиновників, які жили в тих чудових будинках. Ті ніяк не могли б дозволити собі ці будинки на одну зарплату чиновників Ордена.

— Ти обережніше з Нілом, — сказав Річард.

— Це чому?

— З якоїсь причини він вважає, що я потребую моральних повчань. Він дійсно вірить, що Орден — рятівник людства. Він ставить благополуччя Ордена вище благополуччя людства.

Віктор, піднімаючись, зітхнув і поправив свій шкіряний фартух.

— Я теж про нього такої ж думки.

Вони пройшли в будинок, коли сонце тільки-тільки освітило стоїть в кімнаті мармур. Річард торкнувся холодного каменю, як робив завжди, коли проходив мимо. Мармур здавався живим. Живим і могутнім.

— Віктор, я якось вже запитував у тебе, що це. Може, тепер все ж розповіси?

Коваль зупинився і оглянув стоячий перед ним білий камінь. Потім легенько торкнувся його, ніжно провівши пальцями по поверхні.

— Це моя статуя.

— Яка статуя?

— Та, що я хочу колись створити. У моїй родині багато скульпторів. І скільки я себе пам'ятаю, мені завжди теж хотілося ліпити. Я хотів стати великим скульптором. Створювати великі твори.

Але замість цього мені довелося йти в підмайстри до коваля на каменоломні. Потрібно було утримувати сім'ю. Адже я старший син. Мій батько з ковалем були друзями, і батько попросив його взяти мене до себе… Він не хотів, щоб ще один син загинув на каменоломні. Це досить небезпечне і важке заняття — вирізати мармурові брили з гори.

— А ти вже займався різьбленням? Ну, по дереву, наприклад?

Віктор, не відриваючи очей від мармуру, похитав головою.

— Я хотів працювати тільки з каменем. Я купив цей мармур на зекономлені гроші. Він мій. Мало хто може сказати, що йому належить частина гори. Тим більше така чиста і красива, як ця.

Річард відмінно розумів його почуття.

— Так що ж ти хочеш вирізати з нього, Віктор? — Той примружився, ніби хотів проникнути в саму суть каменю.

— Не знаю. Кажуть, що камінь сам скаже, що я повинен з нього зробити.

— І ти в це віриш?

Віктор розсміявся густим сміхом.

— Та ні, не дуже! Але штука в тому, що це дійсно прекрасний шматок мармуру. Немає кращого матеріалу для статуй, ніж мармур з Каватури, і дуже небагато шматків каватурського мармуру володіють такими чудесним якістю, як цей. Я не винесу, якщо з нього зроблять щось страшне, як ті статуї, що роблять нині.

— Колись, дуже давно, з такої краси робили тільки красу. Але тепер уже немає, — з гіркотою прошепотів він. — Тепер людина повинна зображуватися спотвореною, як щось ганебне.

Річард відвозив зроблені Віктором інструменти вниз, де працювали скульптори, і у нього була можливість подивитися зблизька на їх творіння. Зовнішню сторону стін повинні були заповнити гігантські скульптурні композиції. Ці стіни, що оточують палац, тяглися на багато миль. А скульптури, які робили для Сховища, були такими ж, яких Річард вже бачив всюди у Старому світі, але не мали собі рівних по кількості. Весь палац повинен був стати епічним зображенням бачення Орденом сутності життя і спокутування в іншому, потойбічному житті.

Фігури, які витесувались, були неприродними, з кінцівками, які ні за яких обставин не могли діяти. Ті, що створювалися у вигляді барельєфів, були навічно впаяні в камінь, з якого ледь визирали. Пози зображували людину безсилою, некрасивою і нікчемною.

М'язи, кістки і плоть були зібрані до купи в вигляді чогось безсилого і настільки непропорційного, що в них не було практично нічого людського. Вираз облич незворушний, якщо статуї зображували чесноти, або спотворені жахом, болем і мукою, якщо відображали долю грішників. Доброчесні чоловіки і жінки, зігнуті непосильною працею, завжди зображувалися такими, що дивилися на світ з тупою покірністю.

По більшій частині було важко відрізнити чоловіче зображення від жіночого, оскільки їх земні тіла, це вічне джерело сорому, прикривали мішкуваті шати зразок тих, що носили священики Ордена. Щоб краще відобразити вчення Ордена, лише грішники були оголені, щоб всі могли споглядати їх мерзенні відразливі тіла.

Статуї ці зображували людину безпорадною, приреченою через свій низький інтелект виносити тяжкий тягар свого існування.

Річард підозрював, що більшість скульпторів боялися арешту і тортур, тому постійно відповідали, що людину потрібно зображувати приймаючу свою мерзенну сутність, і, отже, здатну отримати винагороду тільки після смерті. Статуї повинні були переконувати маси, що така єдина нагорода, на яку людина може сподіватися. Річард знав, що дехто з скульпторів твердо вірить цій нісенітниці. І завжди поводився з ними вкрай обережно.

— Ах, Річард, як би мені хотілося, щоб ти побачив красиві статуї замість нинішнього убозтва.

— Мені доводилося бачити прекрасні скульптури, — м'яко запевнив коваля Річард.

— Так? Я радий. Люди повинні бачити красиві речі, а не це… Це, — він махнув на споруджувані стіни Притулку, — це зло під маскою добра.

— Значить, колись ти таки створиш щось красиве?

— Не знаю, Річард, — зізнався він нарешті. — Орден відбирає весь час. Вони кажуть, що окрема особистість ніщо і потрібна лише для того, щоб трудитися на загальне благо. Вони беруть те, що може стати витвором мистецтва, криком душі, і перетворюють на отруту, перетворюють на смерть. — Віктор лукаво посміхнувся. — Так що при нинішньому розкладі я можу лише насолоджуватися тією прекрасною уявною статуєю, що укладена в цьому камені.