— Ти заходив уночі в майстерню?

— Майстерню? Ні, а що? Посмішка Віктора стала ширше.

— Пріска вчора прислав бронзовий циферблат. Іцхак його привіз. Пішли глянеш.

З іншого боку кузні, на складі, лежала бронзова виливка, що складалася з декількох частин. Вона була надто великою, щоб Пріска міг відлити її єдиним цілим, так що він відлив її окремими пластинами, які Віктор міг зібрати. Постамент для циферблата був масивним. Знаючи, що він призначений для тієї статуї, що ліпив Річард, Пріска постарався на славу. — Гарно, — сказав Річард.

— Та вже. Мені і раніше доводилося бачити його майстерну роботу, але цього разу Пріска перевершив самого себе.

Присівши навпочіпки, Віктор пробіг пальцями по дивним чорненим символам.

— Пріска сказав, що колись, дуже давно, його рідне місто Алтур-Ранг було вільним, але, як і багато інших, втратило свою свободу. Як данину тому часу він відлив ці символи на своїй рідній мові. Брат Ніл вжебачив їх і залишився задоволений, бо вважав це реверансом імператору, який теж родом із Алтур-Ранга.

Річард зітхнув.

— У Пріски мова така ж гладка, як його відливання.

— Поїж зі мною лярд? — Запитав Віктор, підводячись.

Сонце було вже досить високо. Річард витягнув шию і глянув униз, на будівництво.

— Мабуть, ні. Треба йти на роботу. — Присівши, Річард підняв одну сторону постаменту. — Однак спершу давай-но я тобі покажу, куди його поставити.

Віктор узявся за другий кінець і вони разом поволокли бронзовий виливок навколо будинку. Коли Річард відкрив двері, Віктор вперше побачив статую, хоча та й була повністю закрита брезентом, лише нагорі, там де голови, виступали дві круглі шишки. Але Віктор пожирав очима навіть це. Було видно, що його багата уява дає йому можливість бачити, як втілюються в життя його заповітні мрії.

— Як поживає твоя статуя? — Тицьнув Віктор Річарда ліктем. — Красуня?

Річард розплився в сяючій посмішці.

— Ах, Віктор, ти скоро сам все побачиш! До освячення залишилося всього два тижні. Я буду готовий. Це буде щось, від чого заспівають наші серця… перш ніж вони мене прікінчать, у всякому разі.

Віктор лише відмахнувся від цих слів.

— Сподіваюся, коли вони знову побачать таку красу, та ще в їх палаці, то схвалять.

Річард таких ілюзій не плекав. Схаменувшись, він дістав з кишені аркуш паперу і простягнув ковалеві.

— Я не хотів, щоб Пріска вигравірував ці слова на циферблаті, тому що не хотів, щоб їх побачили ті, кому не треба. Я хочу попросити тебе їх вигравіювати — на тій же висоті, що і символи попереду.

Взявши папірець, Віктор розгорнув його. І посмішка тут же зникла. Він здивовано втупився на Річарда.

— Це зрада.

— Убити мене вони можуть лише один раз, — знизав плечима Річард.

— Але можуть довго катувати, перш ніж вб'ють. І ще вони вміють вбивати людей дуже неприємними способами, Річард. Тобі не доводилося бачити людей, заживо похованих в небі, стікаючих кров'ю з численних порізів, зі зв'язаними руками, щоб стерв'ятники могли клювати їх живцем?

— Орден і зараз зв'язав мене по руках, Віктор. Працюючи тут і бачачи всю цю смерть навколо, я кожен день спливаю кров'ю з тисяч ран. Стерв'ятники Ордену вже і так клюють мою плоть. — Річард з похмурою рішучістю подивився Віктору в очі. — Так ти зробиш це?

Віктор знову заглянув у папірець. Глибоко вдихнувши, він повільно видихнув, не відриваючи очей від написаного.

— Може, ці слова і зрада, але вони мені подобаються. Зроблю.

Річард ляснув його по плечу, довірливо посміхнувшись.

— Молодець! А тепер дивися, куди його треба прикріпити. Річард підняв чохол, відкриваючи основу.

— Я зробив рівну поверхню під потрібним кутом. Оскільки я не знав, де будуть кріпитися пластини, то вирішив надати свердління дір і заливку їх свинцем тобі. Як тільки прикріпиш пластини, тоді я розрахую кут отвору, який треба просвердлити для гномона.

Віктор кивнув.

— Стріла гномона буде скоро готова. Я зроблю тобі свердло потрібного розміру.

— Добре. І круглий рашпіль для остаточної обробки отвору?

— Отримаєш, — сказав Віктор, і вони обидва випростались. Він махнув на статую:

— Не дозволиш глянути одним оком, поки ти там внизу твориш убозтво?

Річард розсміявся.

— Віктор, я знаю, що більше всього на світі тобі хочеться побачити велич цієї статуї, коли вона буде готова. І ти ні за що не зіпсуєш собі цього задоволення.

Віктор гулко зареготав.

— Мабуть, ти правий. Приходь після роботи, поїмо лярд і поговоримо про красу в камені і про те, яким був колись світ.

Річард його майже не чув. Він дивився на те, що так добре знав. Нехай і прихована зараз для очей, краса була відкрита для його душі.

Тепер він був готовий приступити до полірування. Зробити плоть в камені.

Низько схиливши голову, покриту шаллю для захисту від холодного зимового вітру, Ніккі квапливо йшла по вузькому провулку. Ідучий назустріч чоловік зачепив її плечем, але не тому що поспішав, а тому що йому було просто наплювати, куди він іде. Ніккі гнівно зиркнула у його порожні очі. Але її палаючий погляд просто потонув у бездонному колодязі байдужості.

Притиснувши до живота сумку з насінням соняшника, вона шльопала по розмоклу провулку. Ніккі намагалася триматися ближче до дерев'яних стін будинків, щоб не натикатися на ідучих назустріч. Люди ходили по провулках в пошуках житла, їжі, одягу, роботи. Ніккі бачила людей, що сиділи на землі, — прихилившись спиною до стін будинків на іншій стороні вулиці, вони незрячим поглядом дивилися на проїзжаючі мимо фургони, які постачали матеріали на будівництво імператорського палацу.

Ніккі хотіла дістатися до булочної. Їй сказали, що, можливо, сьогодні буде масло. Вона хотіла добути олію, щоб Річард міг поїсти хліба з маслом. Він прийде сьогодні вечеряти. Він обіцяв. Їй хотілося, щоб він поїв як слід. Йому необхідно їсти. Він схуд, хоча це тільки додало привабливості його мускулистій фігурі. Він був схожий на статую у плоті — як ті статуї, які їй доводилося колись бачити.

Ніккі згадала, як у дитинстві слуги її матері робили тістечка з халви. Вона купила достатньо насіння, щоб зробити для Річарда тістечка з халви, і, можливо, їй вдасться роздобути і масла.

З кожним днем їй ставало все тривожніше. До освячення залишалися буквально лічені дні. Річард сказав, що статуя буде готова в потрібний термін. Він був якийсь аж надто спокійний, як ніби раптом знайшов мир із самим собою.

Він був схожий на людину, яка змирилася з неминучою карою.

Навіть коли він розмовляв з нею, думки його, здавалося, витали десь далеко, а в очах стояв той вираз, що Ніккі так цінувала. У тій пустелі, якою було життя, у тім стражданні, яким було існування, це було єдиним, на що їй залишалося сподіватися. Тільки в очах її батька, коли вона була дитиною, а тепер ще яскравіше в очах Річарда бачила вона підтвердження того, що є щось, заради чого варто жити, що є якийсь сенс в існуванні.

Ніккі загальмувала, почувши стукіт перекочуваних в кружці камінчиків. Цей звук був дзвоном її ланцюгів. Вона все життя була слугою нужденних, і як би вона не старалася, от знову, кружка якогось нещасного жебрака як і раніше випрошує у неї допомоги.

І вона не може відмовити.

Очі заповнилися слізьми. Їй так хотілося купити Річарду масла! Але у неї залишився лише один срібний пенні, а у цього жебрака немає нічого… У неї хоча б є трохи хліба і насіння. Як може вона хотіти масла для Річарда, коли у цього бідолахи немає нічого?

Ніккі знала, що вона погана, раз хоче залишити у себе цей пенні, той пенні, що Річард заробив потом і кров'ю. Вона погана, тому що хоче купити на нього Річарду масла. Хто такий Річард, щоб їсти масло? Він сильний. І працездатний. Чому він повинен мати більше, коли в інших немає нічого?

Ніккі майже навіч побачила свою матір, яка несхвально хитає головою через те, що Ніккі все ще стискає співі в кулаці, а не допомагає нужденному.

Як це вийшло, що вона так і не змогла піднятися до материнського рівня моральності? Чому вона так і не змогла досі подолати свою мерзенну сутність?