Найхоробріший з дітей запитав, хто вони такі. Ніккі відповіла, що вони — прості мандрівники, чоловік з дружиною, які їдуть у пошуках роботи. Це повідомлення зустріли скептичним шепотком. Ніккі в її розкішному чорному платті швидше можна було прийняти за королеву, що шукає собі королівство. Та й Річард справляв враження ненабагато гірше.

Старший хлопчик запитав, де вони мають намір шукати роботу, адже в Ріпплі навряд чи можна що-небудь знайти. Ніккі пояснила, що вони направляються в Старий світ. Дехто з дорослих, підхопивши дітей, заквапився геть. Решту слідували за Річардом з Ніккі по п'ятах.

Власник продуктової крамниці, літній чоловік, пропустивши Річарда всередину, ласкаво прогнав городян. Як тільки Річард зник у дверях крамниці, народ на вулиці посміливішав і став смикати Ніккі, просячи грошей, на ліки, на їжу. Ніккі стояла спокійно, розпитуючи простолюдинів про їх біди і потреби. Вона рушила крізь юрбу, оглядаючи дітей. На її обличчі з'явився безпристрасний вираз, який вкрай не подобався Річарду.

— Чим можу бути корисний? — Ввічливо поцікавився крамар.

— Що це за люди? — Замість відповіді спитав Річард. Він дивився крізь чисто вимите вікно на Ніккі, оточену натовпом, яка віщала їм про любов Творця. Люди слухали її, ніби сам добрий дух з'явився їх втішити.

— Ну, всякі різні, — відповів крамар. — Більшість прийшли із Старого світу, коли бар'єр звалився. Дехто — місцеві нероби: п'яниці, волоцюги; вони швидше почнуть просити милостиню або красти, ніж працювати. Коли тут з'явилися чужаки із Старого світу, деякі місцеві приєдналися до них, перейнявши їх спосіб життя. Купці, які приїжджають до нас, на власному досвіді з'ясували, що їм дешевше поділитися з цією публікою, а ні то залишаться зовсім без товару. Втім, деякі з тих, що тут, просто знаходяться в важкому положенні: вдови з діточками, які не можуть знайти собі чоловіків, старі… Дехто, можливо, і буде працювати на мене, якщо знайдеться робота, але більшість не захоче.

Річард вже зібрався дати крамареві список необхідних товарів, коли в крамницю ковзнула Ніккі.

— Річард, мені потрібно трохи грошей.

Він не став сперечатися і передав їй сідельну сумку з грошима. Ніккі дістала повну жменю срібла і золота. У крамаря очі на лоба полізли, коли він побачив, скільки вона взяла. Ніккі ж не звернула на нього уваги. Річард ошелешено дивився, як Ніккі, повернувшись до натовпу, віддає всі наявні у них гроші. До неї потягнувся ліс рук. Люди заволали. Дехто помчав геть зі здобиччю.

Річард заглянув у сумку — перевірити, скільки у них залишилося. Не дуже. Він повірити не міг тому, що тільки що сотворила Ніккі. Маячня якась.

— Як щодо рису, бекону, сухих бісквітів, ячмінного борошна, вівсяної муки, сочевиці і солі?

— Вівсяної муки немає, а все інше в наявності. Скільки вам потрібно?

Річард швидко підрахував у думці. Їм належить ще довгий шлях, а Ніккі віддала майже всі заощадження. Доведеться тепер економити на припасах. Він поклав на прилавок шість срібних пенні.

— Ось на цю суму.

Річард скинув мішок зі спини і поклав на прилавок поряд з монетами.

Крамар згріб гроші, тяжко зітхаючи при думці про ті гроші, які міг би заробити, і почав знімати замовлене з полиць і складати в мішок. Поки він займався справою, Річард згадав ще дещо і додав одну монетку.

Тепер у нього залишилося кілька срібних пенні, дві срібні крони і ніякого золота. Ніккі роздала грошей більше, ніж ці люди бачили за все своє життя. Заклопотаний думками про те, на що вони надалі будуть купувати собі продовольство, Річард закинув на спину важкий мішок і поспішив на вулицю, щоб спробувати зупинити Ніккі.

Вона вела промову про кохання Творця до всіх і кожного і просила пробачити жорстокість безсердечних і байдужих людей, простягаючи золоту монету неголеному беззубому мужику. Той, посміхаючись, подякував і облизав потріскані губи. Річард відмінно зрозумів, чим цей тип хоче змочити горло. До Ніккі тягнулося ще безліч рук.

Стривожений Річард схопив Ніккі за руку і рвонув до себе. Вона повернулася:

— Ми повинні повертатися на конюшню.

— Я теж так думаю, — кивнув Річард, стримуючи гнів. — Сподіваюся, господар уже закінчив возитися з кіньми, і ми можемо забиратися звідси.

— Ні, — заперечила Ніккі з похмурою рішучістю. — Нам потрібно продати коней.

— Що?! — Річард сердито кліпнув. — Можу я поцікавитися, чого заради?

— Щоб поділитися тим, що маємо, з тими, у кого нічого немає.

Річард втратив дар мови. Він мовчки втупився на Ніккі. Як же вони поїдуть далі? Трохи поміркувавши, він вирішив, що йому зовсім байдуже, як скоро вони доберуться туди, куди вона його тягне. Але ж їм доведеться всі свої пожитки нести на собі. Він — лісовий провідник і звик ходити з важкою поклажею, він впорається. Повільно видихнувши, Річард попрямував до стайні.

— Нам потрібно продати коней, — повідомив він господареві. Той, насупившись, подивився на стоячих в стійлах коней, потім — знову на Річарда. Господар стайні виглядав дещо ошелешеним.

— Це чудові сильні коні, добродію. У нас тут таких коней немає.

— Тепер є, — повідомила Ніккі.

Він невпевнено подивився на неї. Більшість людей відчували незручність, дивлячись на Ніккі — і через її карколомну красу і через її безпристрасну, холоднокровну поведінку.

— Я не можу дати за них справжню ціну.

— А ми і не просимо стільки, — нудним тоном пояснила Ніккі. — Ми просто хочемо продати їх вам. Нам необхідно їх продати. Ми візьмемо стільки, скільки ви згодні нам дати.

Погляд господаря бігав з Річарда на Ніккі і назад. Річард бачив, що тому ніяково так їх надувати, але він ніяк не може придумати, як відмовитися від такої пропозиції.

— Я можу дати лише чотири срібні марки за обох. Річард відмінно знав, що кожен кінь коштує в десять разів більше.

— І за збрую, — додала Ніккі. Власник конюшні почухав щоку.

— Ну, мабуть, за збрую можу додати ще одну монету, але це все, що в моїх силах. Вибачте. Я знаю, що вони вартують куди більше, але якщо ви так вже прагнете від них позбутися, то це все, що я можу вам запропонувати.

— А є в цьому місті хтось, хто може дати більше? — Запитав Річард.

— Сумніваюся. Але, кажучи по правді, синку, не ображуся, якщо ви попитаєте по околицях. Я не люблю обманювати людей і прекрасно знаю, що п'ять срібних монет за таких коней і упряж — чистої води шахрайство.

Він не зводив очей з Ніккі, явно здогадуючись, що це — її затія. Погляд її блакитних очей міг викликати занепокоєння у будь-якої людини.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, — негайно і рішуче відповіла Ніккі. — Упевнена, вона абсолютно чесна.

Господар з нещасним виглядом зітхнув.

— У мене немає з собою стільки грошей. Сходжу додому, — він тицьнув пальцем через плече, — і принесу, якщо ви зволите трохи почекати.

Ніккі кивнула, і господар поспішив геть, не стільки поспішаючи завершити операцію, як підозрював Річард, скільки бажаючи скоріше забратися з очей Ніккі.

Річард повернувся до неї, відчуваючи, як кров приливає до щік.

— Що це за нісенітниця?

Він бачив, що ідуча за ними юрба все ще не розходиться.

Ніккі не вважала за потрібне відповідати.

— Збирай свої речі. Все, що понесеш. Як тільки повернеться господар, ми рушимо далі.

Річард насилу відірвав від неї лютий погляд. Підійшовши до Хлопчика, він почав запихати все, що можна, в мішок, бурдюки прив'язав до пояса, сідельні сумки звалив на плече. Річард, вважав, що, коли вони потраплять в містечко трохи багатше, він зможе хоча б ці сумки продати. Поки він займався справою, Ніккі складала в свій мішок те, що могла понести.

Господар, повернувшись, протягнув гроші Річарду.

— Гроші візьму я, — заявила Ніккі. Господар швидко глянув Річарду в очі і вручив монети Ніккі.

— Я додав ще ті срібні пенні, що ви мені заплатили вчора ввечері. Це все, що у мене є. Клянуся.

— Спасибі, — кивнула Ніккі. — Дуже щедро з вашої сторони поділитися тим, що у вас є. Саме така воля Творця. — Потім, не кажучи ні слова, повернулася і вийшла з напівтемної стайні на вулицю.