Гвардієць, що прибіг до табору після перших пострілів з бастіону, сповістив про смерть усіх чотирьох супутників. Тож у полку дуже здивувалися, а ще дужче зраділи, побачивши Д'Артаньяна цілим і здоровим.

Юнак сказав, що його супутника поранено шпагою під час ворожої вилазки. Він розповів також про смерть другого солдата й про небезпеку, якої їм пощастило уникнути.

Ця історія принесла йому славу. Усе військо цілий день тільки й говорило про розвідку, і навіть сам герцог Орлеанський звелів переказати Д'Артаньянові подяку.

А що кожний добрий вчинок таїть винагороду в собі самому, то цей випадок повернув Д'Артаньянові спокій. Бо й справді, знаючи, що один із двох його ворогів мертвий, а другий беззастережно відданий йому, юнак відтепер був певен у своїй безпеці.

Одначе ця певність доводила тільки одне: Д'Артаньян дуже погано знав міледі.

Розмови про майже безнадійну хворобу короля змінилися в таборі чутками про його одужання. А що всі знали про бажання Людовіка XIII якнайшвидше взяти особисту участь в облозі, то у війську пішов поголос: король вирушить у похід негайно, тільки-но зможе сісти на коня.

Тим часом герцог Орлеанський, розуміючи, що не сьогодні-завтра має передати пост командуючого герцогові Ангулемському[194], Бассом-п'єрові або Шомберові[195], кожен з яких наполегливо домагався його, майже нічого не робив, марнував час на дрібні сутички з ворогом і, лишаючи основні сили проти Ла-Рошелі, не наважувався на велику операцію, щоб вибити англійців з острова Ре, де вони й досі тримали в облозі фортецю Сен-Тартен та форт де Ля Пре.

Д'Артаньян, як ми сказали, трохи заспокоївся, що завжди буває, коли небезпека мине або коли вже здається неістотною. Його непокоїло тільки те, що й досі немає жодної звістки від друзів.

Та якось уранці, на початку листопада, він одержав з Віллеруа такого листа:

«Пане Д'Артаньяне,

добродії Атос, Портос і Араміс, зібравши у мене добірне товариство й добряче побенкетувавши, так галасували, що комендант палацу, людина дуже суворих правил, взяв їх під варту на кілька днів. Але я все-таки вирішив виконати їхнє доручення й надсилаю вам дюжину пляшок мого анжуйського вина, яке їм дуже сподобалось. Вони просять вас випити це вино за їхнє здоров'я.

Що я й роблю, добродію, з глибокою повагою до вас, лишаючись вашим найпокірнішим і найшанобливішим слугою,

Годо, корчмар панів мушкетерів». — Чудово! — вигукнув Д'Артаньян. — Вони не забувають мене в свої веселі часи, як я не забуваю їх у годину скрути. Звичайно ж, я вип'ю за їхнє здоров'я від щирого серця; але я не питиму сам.

І Д'Артаньян побіг до двох гвардійців, з якими він приятелював більше, ніж з іншими, щоб запросити їх випити чудового анжуйського вина, надісланого з Віллеруа. Проте один гвардієць мав уже йти в гості сьогодні ввечері, а другий — завтра. Тому зустріч було призначено на післязавтра.

Прийшовши додому, Д'Артаньян наказав віднести всю дюжину пляшок до похідного гвардійського буфету й попросив сказати, щоб їх там зберігали якнайретельніше.

В день бенкету — він мав відбутися ополудні — Д'Артаньян вирядив Планше до буфету о дев'ятій ранку, щоб той устиг як слід накрити стіл.

Гордий зі свого нового почесного звання метрдотеля, Планше вирішив зробити все якнайкраще. Тому він узяв собі на допомогу слугу одного із запрошених на обід гостей, якого звали Фурро, і того самого солдата, котрий хотів убити Д'Артаньяна; після того, як юнак врятував йому життя, солдат, не належачи до жодної частини, став прислужувати молодому гасконцеві, або, точніше, Планше.

Гості з'явилися на обід точно о призначеній годині й посідали за пишно накритий стіл. Планше прислужував із серветкою, перекинутою через руку; Фурро відкорковував пляшки, а Бризмон — так звали третього — переливав вино в скляні карафки, оскільки в ньому був якийсь осад, певно, від довгої дороги. Вино в першій пляшці трохи скаламутніло; Бризмон вилив залишки в склянку, і Д'Артаньян дозволив йому випити їх: бідолаха після поранення був іще дуже кволий. З'ївши суп, гості вже були піднесли до губів склянки з вином, коли раптом з боку Нового форту й форту Людовіка гримнули гарматні постріли. Вирішивши, що це ла-рошельці або англійці напали на французьке військо, гвардійці миттю схопили шпаги. Д'Артаньян, не менш меткий, ніж вони, зробив те саме, і всі троє побігли до своїх постів.

Та тільки-но вони вискочили з буфету, як збагнули справжню причину шуму. З усіх боків лунали вигуки: «Хай живе король! Хай живе кардинал!» — і звідусюди було чути барабанний дріб.

Справді, король, як ми вже сказали, не в силі стримати нетерпіння, проїхав без відпочинку два перегони і саме в цю мить прибув до табору зі своїм почтом та підкріпленням у десять тисяч солдатів; попереду і ззаду їхали мушкетери.

Д'Артаньян, стоячи в лавах гвардійської роти, жестом вітав своїх друзів, які не відводили від нього очей, і пана де Тревіля, який теж помітив його.

Незабаром церемонія зустрічі скінчилась, і друзі кинулися один одному в обійми.

— Тисяча чортів! — вигукнув Д'Артаньян. — Не можна було приїхати більш вчасно, бо я певен, що жодна страва ще не вичахла й не захолонула. Чи не так, панове? — докинув він, звертаючись до двох гвардійців, яких познайомив зі своїми друзями.

— Еге! Схоже, що ми бенкетуємо, — сказав Портос.

— Сподіваюсь, — додав Араміс, — на нашому обіді не буде дам!

— А чи знайдеться пристойне вино у вашій глушині? — спитав Атос.

— Хай йому чорт! Та в мене ж є ваше вино, мій любий друже! — відповів Д'Артаньян.

— Наше вино? — здивовано перепитав Атос.

— Авжеж, те саме, яке ви мені надіслали.

— Ми надіслали вам вино?

— А хіба ви вже забули про це молоде слабеньке вино з анжуйських виноградників?

— Так, я знаю, про яке вино ви кажете…

— Про вино, яке вам подобається більше за інші.

— Звичайно, якщо в мене немає ні шампанського, ні шамбертена.

— Ну що ж! Коли немає шампанського й шамбертена, доведеться задовольнитися анжуйським.

— То ви виписали анжуйське вино, ласуне ви такий? — спитав Портос.

— Ні. Це те вино, яке мені надіслали від вашого імені.

— Від нашого імені? — разом вигукнули три мушкетери.

— Арамісе, це ви надіслали вино? — спитав Атос.

— Ні, а ви, Портосе?

— Ні, а ви, Атосе? — Ні.

— Якщо не ви, — мовив Д'Артаньян, — то, значить, ваш корчмар.

— Наш корчмар?

— Авжеж! Ваш корчмар Годо, корчмар мушкетерів.

— Зрештою, що нам до того, звідки взялося це вино, — сказав Портос — Покуштуємо його і, коли воно смачне, то й вип'ємо.

— Ба ні, — відповів Атос, — ми не питимемо вина, що його надіслано невідомо звідки.

— Ви маєте слушність, Атосе, — погодився Д'Артаньян, — Отже, ніхто з вас не доручав корчмареві Годо надіслати мені вино?

— Ні! І все-таки він надіслав від нашого імені?

— Ось лист! — сказав Д'Артаньян. І він оддав товаришам листа.

— Це не він писав! — мовив Атос — Я знаю його руку, бо перед від'їздом розраховувався з ним.

— Лист фальшивий, — підтвердив Портос — Ніхто нас не арештовував.

— Д'Артаньяне, невже ви могли повірити, що ми галасували? — докірливо кинув Араміс.

Д'Артаньян зблід і мимоволі затремтів.

— Ти лякаєш мене, — сказав Атос, який звертався до нього на «ти» лише за надзвичайних обставин. — Що, зрештою, сталося?

— Мерщій, друзі мої, мерщій! — вигукнув Д'Артаньян. — У мене виникла жахлива підозра! Невже це знову помста тієї жінки?

Тепер уже зблід і Атос.

Д'Артаньян побіг до буфету, три мушкетери та обидва гвардійці поспішили за ним.

У буфеті Д'Артаньян побачив Бризмона, який корчився в судорогах.

На смерть перелякані Планше і Фурро намагалися допомогти йому. Але було ясно: ніщо бідоласі не зарадить. Бризмон уже конав.