— Ви маєте слушність, — сказала полонянка, — я вже думала про це. — І додала приглушеним голосом: — І ще подумаю.

Фелтон здригнувся. Лорд Вінтер, певно, це помітив.

— Не вір їй, Джоне, — сказав він. — Джоне, друже мій, я поклався на тебе, будь обережний! Я застеріг тебе! А втім, не втрачай надії: за три дні ми позбудемося цієї жінки, і там, куди я виряджу її, вона нікому не зможе завдати шкоди.

— Ти чуєш це! — голосно вигукнула міледі з таким розрахунком, щоб барон подумав, ніби вона звертається до Бога, а Фелтон — що вона мовить до нього.

Барон узяв Фелтона під руку й пішов з ним до дверей, повернувши голову через плече й не зводячи з міледі очей, аж поки обоє не опинилися в коридорі.

— Еге, — сказала полонянка, коли двері за ними зачинилися. — Виявляється, я не так багато досягла, як сподівалась. Вінтер змінив свою звичну дурість на неабияку обачливість. От що значить жадоба помсти і як вона формує людську вдачу! Ну, а Фелтон усе ще вагається! Ах, далеко йому до того клятого Д'Артаньяна! Пуританин любить тільки непорочних дів, і до того ж, він любить їх, молитовно стискаючи руки. А мушкетер любить реальних жінок, і любить їх, стискаючи в обіймах.

І все-таки міледі чекала Фелтона нетерпляче. Вона була певна, що він обов'язково прийде до неї до настання ночі. Нарешті, через годину після змальованої нами сцени, вона почула за дверима тиху розмову; потім двері відчинилися, й перед нею з'явився Фелтон.

Молодий офіцер швидко увійшов до кімнати, залишивши двері напівпрочиненими, і зробив міледі знак, щоб вона мовчала. Обличчя його було стурбоване.

— Чого вам треба? — спитала міледі.

— Слухайте, — пошепки мовив Фелтон, — я відіслав вартового, щоб мій прихід лишився для всіх таємницею і щоб ніхто не підслухав нашої розмови. Барон розповів мені страхітливу історію.

Міледі усміхнулася з виразом покірливої жертви.

— Або ви демон, — вів далі Фелтон, — або барон, мій благодійник, мій батько — чудовисько. Я знаю вас лише чотири дні, а його я люблю вже два роки. Я не зважуюся зупинити на комусь із вас свій вибір. Не лякайтесь моїх слів: я мушу переконатися, що ви кажете правду. Сьогодні після півночі я прийду до вас, і ви мене переконаєте.

— Ні, Фелтоне, ні, брате мій, — відповіла міледі, — ваша жертва надто велика, і я розумію, чого вона вам варта. Ні, я загинула! Тож не губіть і себе разом зі мною. Моя смерть буде значно красномовніша за моє життя, і мовчазність трупа переконає вас куди краще, ніж слова полонянки.

— Замовкніть, добродійко! — вигукнув Фелтон. — Не кажіть цього! Я прийшов сюди просити вас: дайте мені слово честі, присягніться всім для вас святим, що не позбавите себе життя.

— Я нічого не обіцятиму вам, — відповіла міледі, — бо ніхто так не поважає клятви, як я, і вже коли я обіцяю, то мушу дотримати слова.

— Гаразд! — мовив Фелтон. — Тож пообіцяйте принаймні зачекати, поки ми побачимося знову. А коли після того, як ми побачимося, ви все-таки наполягатимете на своєму, ну що ж, тоді нічого не вдієш. Ви будете вільні чинити на свій розсуд, і я сам дам вам до рук зброю, яку ви в мене просили.

— Що ж, — сказала міледі, — задля вас я почекаю.

— Присягніться.

— Присягаюсь вам Богом. Чи задоволені ви?

— В такому разі, до ночі! — відповів Фелтон.

По цих словах він кинувся з кімнати, зачинив за собою двері й, зі списом в руці, став у коридорі, ніби замінюючи вартового.

Коли солдат повернувся, Фелтон оддав йому зброю. Підійшовши до дверей, міледі крізь заґратоване віконце помітила, з якою несамовитістю Фелтон перехрестився і в якій безтямній радості побіг по коридору.

Що ж до полонянки, то, скрививши губи у злій і зневажливій усмішці, вона знову вмостилася в кріслі, з блюзнірським зухвальством повторюючи грізне ім'я Бога, яким вона щойно присягалася, хоч так і не навчилась його шанувати.

— Мій Бог! — казала вона. — Божевільний фанатик! Мій Бог — це я, я та ще той, хто допоможе мені помститися за себе.

І все-таки міледі вже наполовину могла святкувати перемогу. Успіх, якого вона досягла, додавав їй сили.

Досі їй легко було перемагати людей, які не могли встояти перед спокусою і яких галантне придворне виховання робило безпорадними перед її тенетами. Міледі була досить вродлива, щоб підкоряти чоловіків у своїх світських пригодах, і досить спритна, щоб долати всі перепони, які виникали в боротьбі духовній.

Але цього разу вона вступила в двобій з людиною, яка за довгі роки самокатування виховала в собі непохитну твердість, замкненість, нечутливість. Релігія й суворий послух зробили Фелтона неприступним для житейських спокус. У його голові роїлися такі широкі плани й такі бентежні задуми, які не лишали місця для випадкового кохання, що породжується пристрастю, живиться неробством і зростає під впливом моральної розбещеності. Правда, міледі досягла неабиякого успіху, удаваною доброчесністю похитнувши уявлення про себе людини, страхітливо упередженої проти неї, а вродою підкоривши серце людини, цнотливої й чистої душею. Нарешті вона, яка й сама досі не знала цього за собою, показала, на що здатна, змагаючись з найупертішою істотою, яку тільки природа й релігія могли поставити їй на шляху.

Однак не раз і не двічі за вечір міледі зневірялась і в своїй долі, і в самій собі. Ми вже знаємо, що вона не зверталася до Бога; але вона покладалась на владу зла, цю могутню силу, яка панує над кожним проявом людського життя і якій, немов в арабській казці, досить одного-єдиного гранатового зернятка, щоб відродити з руїни Всесвіт.

Міледі добре підготувалась до приходу Фелтона; вона була готова до наступного двобою. Адже в неї лишалося всього два дні: тільки-но Бекінгем підпише наказ (а Бекінгем неодмінно підпише його, бо ж у наказі проставлене вигадане ім'я, отже, він не знатиме, про яку жінку йдеться), — отож, повторюємо, тільки-но наказ буде підписаний, як лорд Вінтер одвезе її на корабель. Крім того, вона знала, що засудженим на заслання жінкам куди важче спокусити будь-кого, ніж тим, яких вважають доброчесними, якими захоплюються в придворних салонах, чию вроду осяває блиск вищого світу і чия принадність відзолочує чарівними променями аристократичного походження. Бути засудженою до принизливого, ганебного покарання — ще не означає для жінки втратити вроду; але це стає нездоланною перешкодою для досягнення могутності знову. Як усі по-справжньому обдаровані люди, міледі чудово розуміла, в якому оточенні найкраще розкриваються особливості її вдачі, її природного хисту. Злидні викликали в неї огиду, моральне убозтво віднімало дві третини її могутності. Міледі була королевою тільки між королевами; вона прагнула влади для того, щоб удовольнити свою пиху. Наказувати слабшим було для неї скоріше приниженням, ніж утіхою.

Безперечно, вона зуміла б повернутися з заслання, — в цьому вона не мала жодного сумніву; але скільки часу триватиме це заслання? Для діяльної та властолюбної натури міледі дні, що їх вона не використала для досягнення високих честолюбних замірів, були фатально втраченими днями. Як же знайти слово, щоб ним назвати дні, загублені в животінні на самому дні суспільства! Втратити рік, два роки, три роки, тобто цілу вічність; вернутись, коли щасливий і тріумфуючий Д 'Артаньян разом зі своїми друзями вже дістане від королеви нагороду, на яку вони цілком заслуговують за свою службу! Ці думки були нестерпні для такої жінки, як міледі. А втім, буря, що лютувала в ній, додавала їй снаги, і вона відчувала, що здатна розтрощити стіни своєї в'язниці, аби тільки її фізичні сили могли б хоч на мить зрівнятися з незламністю її духу.

До того ж, попри все це, серце її краяли спогади про кардинала. Що мусив думати, як собі пояснював її мовчанку недовірливий, неспокійний, підозріливий кардинал, той самий кардинал, який був не тільки її єдиною опорою, єдиною підтримкою і єдиним заступником тепер, а й головним знаряддям її щастя та помсти в майбутньому? Вона знала його й розуміла, що після її невдалої подорожі, хоч як переконливо посилалася б вона на несподіване ув'язнення, хоч як красномовно розповідала б про свої страждання, — кардинал однаково сказав би їй у відповідь з глузливим спокоєм скептика, сильного своєю владою і своїм розумом: «Не треба було попадатися!»