— Твоя правда, — сказав Д'Артаньян, який тільки тепер це помітив. — Дай мені в щось одягтися, тільки швидше: адже йдеться про життя і про смерть…

Кетті зрозуміла це. За якусь мить вона похапцем натягла на Д'Артаньяна квітчастий халат, великий чепець і накидку, дала взути пантофлі на босу ногу й мерщій потягла його вниз по сходах. Це було саме вчасно, бо міледі вже встигла подзвонити й розбудила всіх у домі. Воротар відімкнув двері саме в ту мить, коли міледі, теж напівроздягнена, гукнула, вихилившися з вікна:

— Не відчиняйте!

Поки Д'Артаньян утікав, міледі сварилася йому вслід стиснутими кулаками. Та тільки-но він зник за ворітьми, вона впала непритомна.

Д'Артаньян був такий збурений, що, навіть не думаючи про Кетті, пробіг пів-Парижа й зупинився лише біля дверей Атоса. Розгубленість, жах, що підганяли його, вигуки патрулів, які намагалися наздогнати страхополоха, свист перехожих, яких, попри ранню годину, вже чимало було на вулицях, спонукали юнака припустити ще швидше. Він проминув подвір'я, піднявся на третій поверх і загрюкав у двері Атоса.

Йому відчинив Грімо із запухлими від сну очима. Д'Артаньян увірвався до кімнати, мало не збивши його з ніг.

Всупереч своїй звичній німоті, цього разу бідолаха заговорив.

— Стривайте! — вигукнув він. — Чого вам треба, соромітнице? Куди ви лізете?

Д'Артаньян зсунув набік чепець і вивільнив руки з-під накидки. Побачивши вуса й шпагу, бідолашний Грімо збагнув, що має справу з чоловіком.

Тоді він вирішив, що це грабіжник або вбивця.

— На допомогу! Рятуйте! На допомогу! — заволав він.

— Замовкни, дурню! — сказав юнак. — Я — Д'Артаньян, чи ти не впізнав мене? Де твій пан?

— Це ви, пане Д'Артаньяне? — вигукнув Грімо. — Не може цього бути!

— Грімо, — мовив Атос, виходячи в халаті зі спальні, — здається, ви дозволили собі заговорити.

— О, пане, якби ви…

— Замовкніть!

Покірливий Грімо мовчки тицьнув пальцем на Д'Артаньяна.

Атос упізнав товариша і, всупереч своїй звичній стриманості, зайшовся сміхом. Та й справді, годі було не засміятися, побачивши цей чудернацький маскарад: чепець набакир, спідниця, що волочилася по підлозі, засукані рукава — й вуса, що кумедно стирчали на розгубленому обличчі.

— Не смійтесь, мій друже! — вигукнув Д'Артаньян. — Небом благаю, не смійтеся, бо, присягаюсь душею, тут нема з чого сміятися.

Він мовив це так серйозно і з таким непідробним страхом, що Атос схопив його за обидві руки й стурбовано спитав:

— Чи не поранені ви, мій друже? Ви так змінилися на обличчі.

— Ні, але я вскочив у жахливу халепу. Ви самі, Атосе?

— Хай йому чорт! Хто може бути в мене о такій порі?

— Це добре, дуже добре.

І Д'Артаньян хутко ввійшов до Атосової спальні.

— Ну, розповідайте! — сказав Атос, зачинивши двері й замкнувши їх на засув, щоб ніхто не перешкодив розмові. — Може, помер король? Чи ви вбили кардинала? Ви як не при собі; кажіть-бо швидше, що з вами трапилося, бо я й справді страшенно хвилююся.

— Атосе, — мовив Д'Артаньян, скинувши з себе жіноче вбрання й лишаючись у самій сорочці, — приготуйтесь вислухати неймовірну, нечувану історію.

— Вдягніть спочатку цей халат, — запропонував мушкетер. Д'Артаньян був ще й досі такий схвильований, що, вдягаючи халат, не одразу попав у рукава.

— Отже? — спитав Атос.

— Отже, — відповів Д'Артаньян, нахиляючись до Атоса й притишуючи голос, — отже, в міледі на плечі тавро — квітка лілії.

— Ах! — вигукнув мушкетер, ніби вражений в серце кулею.

— Послухайте, — сказав Д'Артаньян, — ви певні, що та жінка справді померла?

— Та жінка? — перепитав Атос таким глухим голосом, що юнак ледве почув його.

— Авжеж, та сама, про яку ви мені розповідали в Ам'єні. Атос застогнав і схилив голову на руки.

— Цій жінці, — вів далі Д'Артаньян, — років двадцять шість — двадцять сім.

— У неї біляве волосся? — спитав Атос.

— Так.

— Ясні, напрочуд ясні блакитні очі, чорні брови й чорні вії?

— Так.

— Висока на зріст, ставна? Зліва у неї немає зуба поряд з очним?

— Так.

— Квітка лілії невеличка, рудувата й ніби напівстерта?

— Так.

— Але ж ви казали, що вона англійка.

— Її називають міледі, але цілком імовірно, що вона француженка. До того ж лорд Вінтер — Її дівер, а не брат.

— Д'Артаньяне, я хочу її побачити!

— Стережіться, Атосе, стережіться! Ви намагались убити її, а це така жінка, яка здатна відплатити вам тим самим і не схибити.

— Вона не насмілиться нічого зробити, бо це її викаже.

— Вона зугарна на все! Ви хоч раз бачили її розлюченою?

— Ні, — відповів Атос.

— Це тигриця, пантера! Ах, мій любий Атосе! Я дуже боюсь, що накликав страхітливу помсту на нас обох!

І Д'Артаньян розповів про безтямний гнів міледі та про погрози вбити його.

— Ви маєте слушність, і, присягаюсь душею, я не дав би зараз за своє життя жодного су, — сказав Атос — На щастя, післязавтра ми виїздимо з Парижа. Скоріше за все, нас пошлють до Ла-Рошелі, а коли вже ми поїдемо…

— Вона подасться за вами на край світу, Атосе, якщо тільки вас упізнає. То хай уже краще її гнів окошиться на мені.

— Ах, мій друже! Та мені байдуже, коли вона й уб'є мене! — заперечив Атос — Невже ви гадаєте, що я дорожу життям?

— За всім цим ховається якась жахлива таємниця, Атосе! Ця жінка — шпигун кардинала, я певен цього.

— В такому разі — стережіться! Якщо тільки кардинал не в захваті від вашої лондонської історії, то він напевно зненавидів вас за неї. Але оскільки він не може звинуватити вас відкрито, а ненависть неодмінно має знайти вихід — надто якщо це ненависть кардинала, — то стережіться! Коли ви йтимете у справах, не виходьте з дому самі; коли їстимете, будьте обережні. Одне слово, не довіряйте нікому, навіть власній тіні!

— На щастя, — сказав Д'Артаньян, — нам треба дотягти тільки до післязавтрашнього вечора. Сподіваюсь, у поході не доведеться стерегтися нікого, крім ворожих солдатів.

— А тим часом, — мовив Атос, — я зрікаюся свого затворництва й скрізь супроводитиму вас. Вам зараз треба повернутися додому, на вулицю Могильників; я йду з вами.

— Хоч це й зовсім близько, — відповів Д'Артаньян, — однаково я не можу йти по вулиці в такому вигляді.

— Авжеж, — погодився Атос. І він подзвонив. Увійшов Грімо.

Атос знаком наказав йому піти до Д'Артаньяна й принести одяг. Грімо так само знаком відповів, що все чудово розуміє, й вийшов.

— Мушу сказати, мій любий друже: все це аж ніяк не допомагає нам у справі зі спорядженням, — зауважив Атос — Коли не помиляюсь, усе ваше вбрання залишилося в міледі, а вона навряд чи буде такою люб'язною, щоб віддати його. На щастя, у вас є сапфір.

— Сапфір належить вам, Атосе! Ви самі сказали, що це родинний перстень.

— Так, це родинна дорогоцінність. Перстень справді чудовий. Мати подарувала перстень мені, а я, несосвітенний дурень, замість берегти сапфір як святиню, подарував його цій мерзенній жінці.

— В такому разі, мій любий, візьміть перстень назад; я добре розумію, як ви маєте ним дорожити.

— Забрати перстень після того, як він побував у безчесних руках! Ніколи; цей перстень заплямований, Д'Артаньяне! — Тоді продайте його.

— Продати сапфір, подарований мені матір'ю? Признаюсь, я вважав би це святотатством.

— Ну, тоді заставте його, і ви напевно матимете не менше тисячі екю. Цієї суми вистачить на всі ваші потреби, а потім, коли у вас будуть гроші, ви викупите перстень, і він, пройшовши через руки лихварів, повернеться до вас очищеним од усіх своїх плям.

Атос усміхнувся.

— Ви чудовий товариш, Д'Артаньяне, — сказав він. — Своєю незмінною веселістю ви здатні розвіяти будь-яку тугу. Гаразд! Заставимо перстень, але за однієї умови!