Після цієї відповіді сумніви щодо перев'язі розвіялися остаточно; нею все ще захоплювались, але про неї більше не говорили, звернувши розмову на інше.

— Як вам подобається те, що розповідає конюший пана де Шале[48]? — звертаючись скоріше до всіх, ніж до когось особисто, спитав якийсь мушкетер.

— А що він розповідає? — відгукнувся Портос.

— Він каже, ніби бачив у Брюсселі кардинальського прихвосня Рошфора, перевдягненого капуцином[49]; цей клятий Рошфор своїм маскарадом пошив пана де Лега у дурні.

— Пошив у дурні, — пробурмотів Портос — Це певно?

— Мені розповів про нього Араміс, — відповів мушкетер.

— Справді?

— Та ви ж самі все добре знаєте, Портосе! — вигукнув Араміс — Я розповідав вам про це вчора, і, мені здається, не варто більше про нього згадувати.

— Не варто більше про нього згадувати! — заперечив Портос — Не варто!.. Хай йому чорт! Як швидко ви все вирішуєте! Та що ж це таке? Кардинал наказує зрадникові, грабіжникові, шибеникові стежити за дворянином і викрасти його кореспонденцію; наказує, на підставі свідчень цього шпигуна і беручи за безглуздий доказ викрадену кореспонденцію, відрубати Шале голову під тим приводом, що, мовляв, той хотів убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Для всіх це було таємницею; на превелику нашу втіху, ви нарешті розповіли нам про неї тільки вчора; але не встигли ми отямитися після цієї новини, як уже сьогодні ви кажете: не варто більше про нього згадувати.

— Про мене, ще раз згадаймо, — лагідно мовив Араміс.

— Якби я був конюшим цього бідолашного Шале, — вигукнув Портос, — Рошфор дуже швидко дізнався б, почім фунт лиха!

— А ви б дізналися, почім пуд лиха, від червоного герцога[50], — підхопив Араміс.

— О! «Червоний герцог»! Браво, браво! «Червоний герцог»! — загукав Портос, плещучи в долоні й схвально киваючи головою. — «Червоний герцог» — це чудово. Я пущу ваш дотеп між люди, мій друже, їй же право! А він жартівник, цей Араміс! Як прикро, що ви не змогли віддатися вашому покликанню! Який чарівний абат вийшов би з вас!

— О! Це тільки тимчасово відкладено, — відповів Араміс — Колись я ним усе-таки стану. Вам добре відомо, Портосе, що я й досі вивчаю богослов'я.

— Він зробить так, як каже, — зауважив Портос, — рано чи пізно, але він свого доможеться.

— Скоріше рано, — сказав Араміс.

— Він тільки й чекає на одну річ, щоб здійснити своє рішення і знову вдягти сутану[51], яка висить у нього в шафі за мушкетерським мундиром, — озвався якийсь мушкетер.

— На що ж він чекає? — спитав другий.

— Він чекає, щоб королева подарувала Франції спадкоємця.

— Не треба жартувати з цього приводу, панове, — сказав Портос — Хвала Богові, королева ще в такому віці, що може це зробити.

— Кажуть, що лорд Бекінгем[52] у Франції, — зауважив Араміс з лукавою усмішкою, яка надала цьому, такому ніби простому, зауваженню особливого значення.

— Арамісе, друже мій, цього разу ви помиляєтесь, — перебив його Портос, — і ваша прихильність до жартів, як завжди, змусила вас переступити межі дозволеного; якби пан де Тревіль почув ці слова, вам було б непереливки.

— Чи не вирішили ви мене повчати, Портосе? — вигукнув Араміс, і його спокійні очі на мить спалахнули.

— Друже, будьте або мушкетером, або ж абатом. Будьте тим чи тим, тільки не будьте ними обома водночас, — відповів Портос — Згадайте, що казав вам Атос про це саме кілька днів тому: ви годуєтеся з кількох ясел. Ні, ні, не треба лаятись, прошу вас, це ні до чого, — адже вам добре відомо, про що ми домовилися з вами й Атосом. Ви часто буваєте в пані Д'Егійон, яка виявляє до вас свою прихильність; буваєте ви також у пані де Буа-Трасі, кузини пані де Шеврез[53], і робите все, щоб бути в милості у цієї дами. Ви можете не зізнаватися в своєму щасті, у вас не питають про ваші таємниці, бо всі знають вашу скромність… Та коли вже ви володієте цією чеснотою, то, хай йому чорт, будьте скромними й тоді, коли це стосується її величності. Нехай хто хоче цікавиться справами короля й кардинала, але особа королеви священна, і коли вже хтось насмілився заговорити про неї, то хай говорить тільки хороше.

— Портосе, ви самовпевнені, як Нарцис[54], мушу вам це сказати, — відповів Араміс — Вам відомо, що я ненавиджу повчання, якщо тільки вони походять не від Атоса. Але у вас, мій друже, надто розкішна перев'язь, щоб мати успіх і в повчаннях. Я стану абатом, коли мені цього забагнеться; але поки що я — мушкетер; і, як мушкетер, я говорю все, що схочу. І саме зараз я хочу сказати, що ви зловживаєте моїм терпінням.

— Арамісе!

— Портосе!

— Стривайте, панове! Панове! — загукали мушкетери.

— Пан де Тревіль чекає на пана Д'Артаньяна! — урвав цей гомін розпорядник, відчиняючи двері кабінету.

Почувши такі слова й побачивши, як відчинилися двері, всі замовкли, і молодий гасконець, пройшовши через весь передпокій, став перед капітаном мушкетерів, вітаючи себе подумки з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути кінця цієї дивовижної суперечки.

Пан де Тревіль був не в гуморі; проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився мало не до землі, й навіть усміхнувся, бо беарнська говірка Д'Артаньяна враз нагадала йому і молодість, і рідний край — два спогади, які розчулюють людину в будь-якому віці. Але, тут же підійшовши до дверей і зробивши Д'Артаньянові знак, ніби прохаючи дозволу владнати інші справи, перш ніж почати з ним розмову, капітан мушкетерів тричі гукнув, щоразу підвищуючи голос, в якому дедалі виразніше бриніла владна нетерплячість, а потім і роздратування:

— Атосе! Портосе! Арамісе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже познайомились, одразу відгукнулися і ввійшли до кабінету; двері зачинилися, тільки-но вони переступили поріг. Хоч мушкетери й не були зовсім спокійні, проте трималися так невимушено, гідно й водночас покірливо, що Д'Артаньян, який мав цих людей за напівбогів, а їхнього начальника — за могутнього Юпітера-громовержця[55], нестямився від захвату.

Коли мушкетери опинилися в кабінеті і двері за ними зачинились, У передпокої знову загомоніли, обмірковуючи, що означає цей виклик.

Насупивши брови, пан де Тревіль мовчки пройшовся кілька разів з кутка в куток по кабінету повз виструнчених та занімілих, як на параді, Портоса й Араміса, а потім ураз зупинився і, змірявши їх з ніг до голови лютим поглядом, вигукнув:

— Чи знаєте ви, що сказав мені король учора ввечері? Чи знаєте ви про це, панове?

— Ні, — помовчавши якусь мить, відповіли мушкетери. — Ні, пане капітане, не знаємо.

— Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це, — ввічливо додав Араміс, вишукано вклоняючись.

— Він сказав, що відтепер набиратиме своїх мушкетерів з-поміж гвардійців пана кардинала!

— З-поміж гвардійців пана кардинала? А чому ж так? — жваво спитав Портос.

— Бо він зрозумів, що в його кисленьке винце треба для міцності підливати хороше вино.

Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д'Артаньян стояв ні в сих ні в тих і ладен був провалитися крізь землю.

— Так, так, — чимраз більше запалюючись, провадив пан де Тревіль, — і його величність має слушність, бо, присягаюсь честю, мушкетери зажили досить-таки сумної слави при дворі. Пан кардинал розповідав учора королю, граючи з ним у шахи, — і розповідав зі співчуттям, яке мені дуже не сподобалося, — що позавчора ці кляті мушкетери, ці зайдиголови, — тут він зробив іронічний наголос, — і це мені не сподобалося ще дужче, — що ці рубаки, додав він, глянувши на мене лютими очима, засиділися в шинку на вулиці Феру і що дозір його гвардійців — мені здалося, що він сміється просто в обличчя, — був змушений затримати порушників спокою. Хай йому біс! Ви не можете не розуміти, що це означає! Затримати мушкетерів! Ви теж були там, не виправдовуйтесь, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Це я винен, так, я, бо саме мені доручено добирати людей. От ви, наприклад, Арамісе, скажіть, на якого біса ви випросили в мене мушкетерський плащ, коли вам так пасувала б сутана? Або ж ви, Портосе, чи не здається вам, що ваша розкішна золота перев'язь тільки для того й годиться, аби підвісити до неї солом'яну шпагу? Або Атос!.. Але я не бачу Атоса. Де він?