Карета проїхала попід двома склепіннями й нарешті зупинилася в темному чотирикутному дворі; дверцята майже одразу відчинились, офіцер спритно скочив на землю й подав руку міледі, яка сперлася на неї й досить спокійно вийшла з карети.

— І все-таки, — озвалася вона, огледівшись довкола й перевівши погляд на офіцера, — я полонянка. А втім, я певна — це не надовго, — додала вона, подарувавши офіцерові найчарівнішу усмішку. — Моє сумління й ваша поштивість, добродію, запорука тому.

Хоч який приємний був комплімент, офіцер не відповів на нього. Натомість, витягши з-за пояса срібний свищик, він тричі свиснув, щоразу по-новому. Тої ж миті з'явилися слуги; вони розпрягли змилених коней і поставили карету в сарай.

Офіцер так само чемно та спокійно запросив полонянку зайти до замку. Усміхаючись, вона сперлася на його руку і ввійшла в низькі склепінчасті двері, за якими освітлений з глибини коридор вів до кручених кам'яних сходів. Піднявшись по сходах, міледі й офіцер зупинились перед важкими дверима. Молодий офіцер одімкнув їх ключем, якого мав при собі; двері важко повернулися на завісах і відчинилися в кімнату, призначену для міледі.

Одним-єдиним поглядом окинувши кімнату, полонянка розгледіла все до найменших подробиць.

Умеблювання цієї кімнати було однаково придатне і для в'язниці, й для помешкання вільної людини. Проте грати на вікнах і зовнішні засуви на дверях схиляли до думки, що це все-таки в'язниця.

На якусь мить сили зрадили цю загартовану нелюдськими випробуваннями жінку. Вона впала в крісло, схрестила руки й схилила голову, чекаючи, що ось-ось до кімнати зайде суддя та почне допит.

Але зайшли лише кілька солдатів морської піхоти, які внесли багаж міледі. Поставивши все в кутку, вони мовчки вийшли.

Офіцер розпоряджався солдатами з тим самим, уже знайомим міледі спокоєм, не мовлячи жодного слова й віддаючи накази жестами чи свистком свого свищика.

Здавалося, для нього та для його підлеглих взагалі не існує мови або вона їм не потрібна.

Кінець кінцем міледі не витримала.

— В ім'я неба, добродію! — вигукнула вона. — Що означає все це? Розвійте мої сумніви; в мене стане мужності пережити будь-яку небезпеку, коли її можна передбачити, або нещастя, яке можна зрозуміти. Де я і хто я тут? Я вільна? То навіщо ці залізні грати й двері? Я полонянка? То в чому полягає мій злочин?

— Ви перебуваєте в кімнаті, яку призначено для вас, добродійко. Мені було наказано вийти вам назустріч у море й доставити вас сюди, у цей замок. Сподіваюсь, я виконав наказ із усією непохитністю солдата й водночас із шанобливістю дворянина. На цьому кінчаються, принаймні зараз, покладені на мене турботи про вас; решта стосується іншої особи.

— Хто ж ця інша особа? — спитала міледі. — Чи не могли б ви назвати її?

Аж тут на сходах лунко задзвеніли остроги й почулися голоси. Потім усе затихло. До дверей наближалися людські кроки.

— Ось ця особа, добродійко, — сказав офіцер.

Він одійшов від дверей і виструнчився в шанобливій та покірливій позі.

Двері відчинились; на порозі з'явилася постать чоловіка.

Він був без капелюха, зі шпагою при боці, з носовою хусточкою в руках.

Міледі здалося, що вона впізнає прибулого; вона сперлася рукою на бильце крісла й підвела голову наче для того, щоб пильніше вдивитися в незнайомця.

Той неквапно підійшов. Що ближче він підступався й лампа яскравіше освітлювала його, то глибше відкидалась міледі у кріслі.

Нарешті, переборовши заціпеніння сумніву, вона вигукнула:

— Як! Мій брат! Це ви?

— Авжеж, чарівна дамо! — відповів лорд Вінтер, напівувічливо-напівглузливо вклоняючись. — Це я, власною особою.

— Отже, цей замок?..

— Належить мені.

— Ця кімната?

— Належить вам.

— То я ваша полонянка?

— Майже.

— Але ж це мерзенне насильство!

— Без гучних слів, прошу вас. Сядьмо поруч і поговорімо спокійно, як і личить братові з сестрою.

Обернувшися до дверей і побачивши, що молодий офіцер чекає на його накази, лорд Вінтер сказав:

— Дякую вам. А тепер залиште нас, пане Фелтоне[213].

Поки лорд Вінтер замикав двері, зачиняв віконниці й присував стілець до крісла своєї невістки, міледі подумки перебирала найрізноманітніші припущення і, зрештою, збагнула той потаємний намір, якого вона не могла передбачити, поки не дізналася, до чиїх рук потрапила. Вона знала свого дівера як чесного дворянина, завзятого мисливця й невгамовного гравця, як джиґуна, що любить упадати перед жінками, але не вміє плести інтриги. Як він довідався про її приїзд? Як її вистежив? Чому тримає її під замком?

Правда, Атос сказав тоді кілька слів, які свідчили, що її розмову з кардиналом підслухано. Проте міледі ніяк не могла повірити, що Атос зумів так швидко вжити проти неї таких сміливих заходів.

Вона скоріше повірила б, що з'ясувалися її колишні справи в Англії. Бекінгем міг здогадатись, що саме вона зрізала дві діамантові підвіски, і помститися за цю дрібну зраду. Але Бекінгем був не здатним учинити насильство над жінкою, надто коли вважав, що ця жінка діяла під впливом ревнощів.

Така думка здалася міледі найвірогіднішою. Отже, їй хочуть помститися за минуле, а не застерегти на майбутнє. І вона щиро зраділа, що потрапила не до рук справжнього й розумного ворога, а до рук свого дівера, якого сподівалася досить легко перехитрити.

— Авжеж, поговорімо, мій брате, — сказала вона майже весело, розраховуючи вивідати з цієї розмови — хоч би який потайний був лорд Вінтер, — усе, що їй треба було знати.

— Отже, ви все-таки вирішили повернутися до Англії, — почав лорд Вінтер, — хоч не раз казали мені в Парижі, що ніколи більше нога ваша не ступить на британську землю.

Міледі відповіла запитанням на запитання.

— Перш за все, — сказала вона, — поясніть мені, яким чином ви зуміли так спритно простежити за мною, що заздалегідь дізналися не тільки про мій приїзд, а й про те, якого дня, о котрій годині та до якої гавані я прибуду?

Лорд Вінтер вирішив наслідувати тактику міледі, розміркувавши, що коли вже його невістка вдається до неї, то ця тактика й справді найкраща.

— Люба моя сестро, — заперечив він, — спершу ви розкажіть мені, чого приїхали до Англії.

— Я приїхала побачитися з вами, — відповіла міледі, і в гадці не маючи, що цими словами підтверджує підозри, які збудив у її дівера Д'Артаньянів лист, і сподіваючись цією брехнею здобути прихильність співрозмовника.

— Он воно як! Побачитися зі мною? — похмуро перепитав лорд Вінтер.

— Авжеж, побачитися з вами. Що в цьому дивного?

— Тож, їдучи до Англії, ви не мали ніякої іншої мети?

— Ні.

— Значить, тільки задля мене ви не побоялися перепливти Ла-Манш?

— Тільки задля вас.

— Хай йому чорт! Яка ніжність, люба моя сестро!

— А хіба я не найближча ваша родичка? — спитала міледі з найзворушливішою наївністю в голосі.

— І навіть моя єдина спадкоємиця, чи не так? — і собі спитав лорд Вінтер, глянувши міледі просто в очі.

Хоч як добре вміла міледі володіти собою, вона мимоволі здригнулася. А що, кажучи ці слова, лорд Вінтер поклав руку на невістчине плече, то він відчув її дрож.

Удар справді був влучний та глибокий. В міледі промайнула думка, що її виказала Кетті, що саме Кетті розповіла баронові про те корисливе й недоброзичливе ставлення до нього, яке міледі так необачно виявила в присутності служниці. Вона згадала також свій безтямний і необережний випад проти Д'Артаньяна після того, як він подарував життя лордові Вінтеру.

— Я не збагну, — мовила вона, аби виграти час і змусити супротивника розкрити карти, — що ви хочете сказати? І чи немає в ваших словах якогось потайного змісту?

— Боронь Боже! — відповів лорд Вінтер з удаваною добродушністю. — У вас виникає бажання побачити мене, і ви приїздите до Англії. Я довідуюсь про це ваше бажання, або, точніше, здогадуюсь про нього, і з наміром позбавити вас усіх прикрощів нічного прибуття та всіх незручностей висадки, відряджаю одного з моїх офіцерів зустріти вас. Я віддаю в його розпорядження карету, і він привозить вас сюди, до цього замку. Я тут володар, я щодня приїжджаю сюди. І я наказав приготувати тут для вас кімнату, щоб ми могли вдовольнити наше обопільне бажання бачити одне одного. Хіба в цьому є щось більш дивовижне, ніж те, про що ви самі сказали мені?