Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету.

— Добродію, — спитав я, — чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас?

Офіцер здивовано глянув на мене і сказав:

— Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.

— Я той самий скромний абат, — відповів я, — який читає «Житія святих» і перекладає вірші про Юдиф.

— Тепер пригадую, — чваньковито мовив офіцер. — То чого вам треба?

— Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною.

— Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням.

— Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві.

— Якщо ви наполягаєте…

— Авжеж, наполягаю.

— Тоді ходімте. Вельможні пані, — звернувся він до дам, — не хвилюйтеся. Я тільки уб'ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет.

Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці.

— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.

— А що дами, — вів далі Араміс, — не дочекалися повернення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернутися з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса[145], і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви.

— Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки?

— Ця рана, мій любий Д'Артаньяне, стала для мене пересторогою неба.

— Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен — зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани.

— Від якої? — спитав Араміс, зашарівшись.

— У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка.

Очі Араміса мимоволі спалахнули.

— Та годі-бо вам! — вигукнув він, сподіваючись приховати хвилювання під машкарою байдужості. — Чи варто говорити про такі речі!

Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum[146]! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні… Як ви могли таке подумати!

— Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище.

— Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і почувається серед мирян не на своєму місці!

— Арамісе, Арамісе! — вигукнув Д'Артаньян, недовірливо глянувши на свого друга.

— Прах я є і на прах перетворюся. Життя сповнене зневаги й гіркоти, — вів далі Араміс, посмутнівши. — Нитки, що зв'язують його зі щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі, — послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка — остання втіха знедолених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва — кров'ю пораненої лані.

— На жаль, це так, мій любий Арамісе! — відповів Д'Артаньян, і собі глибоко зітхнувши. — Бо ви розповідаєте мені мою власну історію.

— Як?

— Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того — обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в'язниці, а може, й померла.

— Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв'язок з вами. А я…

— Ви…

— Ні, нічого, — мовив Араміс. — Нічого.

— Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно?

— Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ — це могила й нічого більше.

— Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете.

— Що вдієш! Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу.

Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів. Араміс вів далі:

— І все-таки, поки я ще остаточно не порвав із земними втіхами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів.

— А я, — відповів Д'Артаньян, — хотів би поговорити про вас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ — могилою.

— На жаль, це так! І ви самі можете в цьому переконатись, — сказав Араміс, зітхаючи.

— Тоді облишмо цю розмову, — запропонував Д'Артаньян. — І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.

— Якого листа? — схвильовано вигукнув Араміс.

— Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам.

— Від кого ж цей лист?

— Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом зі своєю господинею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною.

— Що ви таке кажете?

— От лихо! Здається, я загубив його, — хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа. — Ще добре, шо світ — це могила, що люди, а отже, й жінки, — тіні, і що кохання — це почуття, здатне викликати саму лиш огиду.

— Ах, Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс — Ти вбиваєш мене!

— Нарешті, ось він! — сказав Д'Артаньян. І він витяг з кишені листа.

Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю.

— Схоже, у служниці непоганий стиль, — недбало зауважив посланець.

— Дякую, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс у нестямі. — Їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене. Йди сюди, мій друже, йди сюди, дозволь мені обняти тебе; я знемагаю від щастя!

І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Златоуста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі.

Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі зі шпинатом та яєчнею.

— Біжи, нещасний! — вигукнув Араміс, кидаючи слузі в обличчя свою скуфію. — Іди туди, звідки прийшов, неси геть ці мерзенні овочі й нікчемну яєчню! Накажи зашпигувати зайця, спекти жирного каплуна, засмажити баранину з часником і подати чотири пляшки старого бургундського.

Базен, який дивився на свого хазяїна, нічого не розуміючи в цій зміні, меланхолійно вивернув яєчню в шпинат, а блюдо зі шпинатом упустив додолу.

— Оце слушна хвилина, щоб присвятити ваше життя царю царів, — сказав Д'Артаньян, — якщо ви хочете зробити йому приємне: «Non inutile desiderium in oblatione».

— K бісу латину! Пиймо вино, мій любий Д'Артаньяне, пиймо за все найкраще, хай йому чорт, пиймо до дна! І розкажіть мені нарешті про те, що діється на білому світі.

Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, — сказав Д'Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що сталися в столиці з дня його від'їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого — втому.