— Яку саме?

— Я бачила тут прегарний гай, що, мабуть, прилягає до монастирського саду. Скажіть, що мені дозволено там гуляти. Може, мені доведеться тікати звідси чорним ходом…

— Ви все передбачили.

— А ви забули ще про одне…

— Про що саме?

— Спитати, чи є в мене гроші.

— Слушно кажете. Скільки вам треба?

— Все золото, яке ви маєте з собою.

— Я маю близько п'ятсот пістолів.

— Я маю стільки ж. З такою сумою можна не боятися перешкод; вивертайте ваші кишені.

— Прошу.

— Гаразд! Коли ви рушаєте в дорогу?

— За годину; я тільки нашвидку пообідаю, а тим часом хай пошлють по поштового коня.

— Чудово! Прощавайте, шевальє!

— Прощавайте, графине!

— Засвідчіть моє шанування кардиналові.

— А ви — моє шанування сатані.

Міледі та Рошфор усміхнулись одне до одного й розійшлися в різні боки.

За годину Рошфор уже мчав чвалом назад. Через п'ять годин він проминув Аррас.

Наші читачі вже знають, яким чином Д'Артаньян упізнав його і як ця зустріч, посиливши підозри чотирьох мушкетерів, змусила їх прискорити свою подорож.

Щойно Рошфор попрощався, як пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Вона побачила, що міледі радісно всміхається. — Ну, сталось те, чого ви так боялися? — спитала молода жінка. — Сьогодні ввечері або завтра кардинал забере вас звідси?

— Хто вам про це сказав, дитино моя? — й собі спитала міледі.

— Я про це чула від самого гінця.

— Сідайте тут, біля мене, — запропонувала міледі.

— З охотою.

— Заждіть, поки я гляну, чи не підслуховує нас хто-небудь.

— Навіщо ці перестороги?

— Зараз дізнаєтесь.

Міледі підвелася зі стільця, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, а потім знову сіла біля пані Бонасьє.

— Отже, він добре зіграв свою роль? — спитала вона.

— Хто — він?

— Той, хто назвався абатисі посланцем кардинала.

— Так він тільки грав роль?

— Авжеж, дитино моя.

— І він не…

— Він, — сказала міледі, стишивши голос, — мій брат.

— Ваш брат! — вигукнула пані Бонасьє.

— Тільки вам одній звіряю я цю таємницю, дитино моя! Якщо ви скажете це хоч комусь — я загинула, а можливо, і ви також.

— О Боже мій!

— Послухайте, що сталося: мій брат, який поспішав до мене на допомогу, щоб, у разі потреби, силою звільнити мене звідси, зустрів гінця, якого кардинал послав сюди, і поїхав слідом за ним. У безлюдному й віддаленому місці він вихопив шпагу й зажадав, щоб той оддав йому папери, які він везе з собою. Гонець став боронитись, і брат убив його.

— Ах! — здригнулася пані Бонасьє.

— Іншої ради не було, збагніть це! Тоді брат подумав, що краще діяти хитрістю, а не силою. Він узяв папери, приїхав сюди під виглядом кардиналового посланця, і за годину або дві, від імені його високопреосвященства, по мене має прибути карета.

— Розумію: цю карету надішле до вас брат.

— Авжеж. Та це ще не все: лист, якого ви одержали, сподіваючись, що він написаний пані де Шеврез…

— Ну?

— Фальшивий.

— Як так?

— А так, фальшивий: це пастка, влаштована для того, щоб ви не опиралися, коли по вас приїдуть.

— Але ж приїде Д'Артаньян!

— Не треба впадати в оману: Д'Артаньян та його друзі на облозі Ла-Рошелі.

— Звідки ви знаєте?

— Мій брат зустрів посланців кардинала, перевдягнених мушкетерами. Вас викликали б до воріт, ви подумали б, що це друзі, а насправді вас просто викрали б і відвезли назад до Парижа.

— О Боже! В мене голова йде обертом від цього хаосу злочинів. Коли так триватиме й далі, — мовила пані Бонасьє, підносячи руку до чола, — я збожеволію!

— Стривайте…

— Що таке?

— Я чую цокіт копит. Це скаче мій брат; я хочу ще раз попрощатися з ним. Підійдіть сюди.

Міледі відчинила вікно й жестом покликала пані Бонасьє. Молода жінка підійшла до неї. Рошфор пустив коня вчвал.

— Прощавай, брате! — вигукнула міледі.

Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою.

— Славний Жорж! — сказала вона, зачиняючи вікно й надаючи своєму обличчю ніжного та замріяного виразу.

Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми.

— Люба добродійко, — мовила пані Бонасьє, — пробачте, що я відволікаю вас од ваших дум! Але що ви мені порадите робити? Боже мій! Ви краще за мене знаєте життя, тож говоріть, я слухаю вас.

— Перш за все, — сказала міледі, — я можу й помилитись. Не виключено, що Д'Артаньян та його друзі таки приїдуть вам на допомогу.

— О! Це була б занадто велика радість! — вигукнула пані Бонасьє. — Таке щастя не для мене!

— Ну, ви самі розумієте, що це лише питання часу, своєрідне змагання — хто приїде перший. Коли ваші друзі встигнуть раніше — ви врятовані; коли ж кардиналові прибічники випередять їх — ви загинули.

— О так, так, загинула безповоротно! Що ж мені робити. Що робити?

— Власне, є один засіб, дуже простий і природний…

— Який?

— Чекати, затаївшись десь недалечко, щоб з'ясувати, хто ті люди, які приїдуть по вас.

— Та де ж чекати?

— О-о, це легко вирішити! Я сама переховуватимусь за кілька льє звідси, чекаючи братового повернення. Коли хочете, я заберу вас з собою, ми сховаємось і чекатимемо разом.

— Але мені не дозволять вийти звідси, я тут майже як полонянка.

— Всі певні, що я маю виїхати за наказом кардинала, тож ніхто не подумає, що ви з власної волі вирішили супроводити мене.

— І що з того?

— А те, що карета під'їде до дверей, ви попрощаєтеся зі мною і станете на приступку, щоб востаннє обняти мене. Лакей мого брата, заздалегідь попереджений про все, дасть знак поштареві, й ми помчимо навскач.

— А Д'Артаньян? Що, коли приїде Д'Артаньян?

— Хіба ми не дізнаємося про це?

— В. який спосіб?

— Немає нічого простішого. Ми вирядимо до Бетюна лакея мого брата, якому, повторюю, цілком можна довіритись, він перевдягнеться й оселиться десь навпроти монастиря. Якщо це будуть кардиналові посланці, він не рушить з місця, якщо ж приїдуть Д'Артаньян та його друзі, він приведе їх до нас.

— А хіба він їх знає?

— Безперечно: адже він не раз бачив їх у мене в домі.

— Так, так, ви маєте слушність. Авжеж, усе складається на краще! Тільки не треба їхати надто далеко звідси.

— Щонайбільше за сім-вісім льє. Ми оселимось десь поблизу кордону й при першій же тривозі покинемо Францію.

— А що робити до того?

— Чекати.

— А як вони приїдуть?

— Карета мого брата прибуде раніше.

— А якщо мене не буде поруч, коли вас забиратимуть? Скажімо, я обідатиму або вечерятиму.

— Зробіть одну річ. — Яку?

— Попросіть у нашої доброї абатиси дозволу обідати й вечеряти разом зі мною, щоб нам якомога менше розлучатись одна з одною.

— А чи дозволить вона?

— Чом би й ні?

— О, це чудово! Ми весь час будемо разом!

— Ідіть і домовтеся з нею про все. Мене болить голова, я трохи погуляю в саду.

— Де я вас знайду?

— Тут, за годину!

— Тут, за годину! О, ви така прихильна до мене; дякую вам.

— Як же мені не бути прихильною до вас? Та коли б навіть ви не були такою гарною й чарівною, хіба ви не подруга одного з моїх найкращих друзів!

— Любий Д'Артаньян! О, як він дякуватиме вам за все!

— Сподіваюсь. Ну, про все домовлено; ходімо вниз.

— Ви йдете до саду?

— Так.

— Пройдіть оцим коридором і спустіться по маленьких сходах. Вони виведуть вас просто в сад.

— Чудово! Дякую вам.

Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки.

Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. Їй треба було залишитись на самоті, щоб зібратися з думками. Вона непевно уявляла собі майбутнє; але їй досить було трохи тиші й спокою, щоб з уривків думок і неясних бажань скласти чіткий план дій.