Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміла його.

— Я питаю про деталі через те, — пояснила вона, — що, маючи чимало родичів і клієнтів з-поміж комерсантів, майже певна: можна придбати потрібні вам речі вдвічі дешевше, ніж якби ви купували їх самі.

— А-а! — мовив Портос — Он ви про що!

— Аякже, любий пане Портосе! Тож, передусім, вам потрібен кінь?

— Авжеж, кінь.

— Чудово! В мене є саме те, що вам потрібно.

— Он як! — зраділо вигукнув Портос — Отже, з конем справу владнано; але мені потрібна ще повна амуніція для коня, яка складається з таких речей, що їх може купити тільки сам мушкетер. Вона коштуватиме не більше трьохсот ліврів.

— Трьохсот ліврів! Що ж, хай буде триста ліврів, — сказала дружина прокурора, зітхаючи.

Портос усміхнувся: ми добре пам'ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені.

— До того ж, — вів далі мушкетер, — треба буде ще купити коня для слуги та чемодан для мене; що ж до зброї, то вам нічого про неї турбуватись: вона в мене є.

— Коня для слуги? — нерішуче повторила дружина прокурора. — Знаєте, мій друже, це вже надто розкішно.

— Он як, добродійко! — згорда мовив Портос — Може, ви вважаєте мене жебраком?

— Та ні! Я тільки хотіла сказати, що гарний мул часто не гірший за коня, і мені здається, що, коли придбати для Мушкетона гарного мула…

— Хай буде гарний мул, — погодився Портос — Ви маєте слушність, я сам бачив дуже знатних іспанських вельмож, у яких весь почет їздив на мулах. Але тоді, як ви самі розумієте, пані Кокнар, мул має бути з китицями й бубонцями.

— О, звичайно! — відповіла дружина прокурора.

— Лишається чемодан, — вів далі Портос.

— Хай це вас не хвилює! — вигукнула пані Кокнар. — Мій чоловік має п'ять чи шість чемоданів — можете вибрати собі найкращий. Один з них він завжди брав із собою в подорожі, бо він такий великий, що туди можна упхати все, що завгодно.

— То цей чемодан порожній? — простодушно спитав Портос.

— Звичайно, порожній, — так само простодушно відповіла дружина прокурора.

— Але ж чемодан, потрібний мені, мусить бути повним, моя люба! — вигукнув Портос.

Пані Кокнар знову важко зітхнула. Мольєр ще не написав тоді свого «Скупого». Отже, пані Кокнар виявилась попередницею Гарпагона[178].

Кінець кінцем було домовлено і про решту спорядження. Дружина прокурора пообіцяла дати вісімсот ліврів грішми й придбати коня та мула, які мали б честь нести на собі Портоса та Мушкетона до слави.

Приставши на ці умови, Портос попрощався з пані Кокнар. Вона, правда, хотіла затримати його ніжним поглядом; але Портос послався на службові справи, і дружині прокурора довелося поступитися цим перед королем.

Мушкетер повернувся додому голодний і в дуже поганому настрої.

Тим часом, як ми вже казали, незважаючи на докори сумління й на мудрі поради Атоса, Д'Артаньян дедалі більше закохувався в міледі. Він щодня бував у неї. Заповзятливий гасконець упадав біля молодої жінки, певний, що рано чи пізно вона неодмінно відповість на його залицяння.

Якось увечері, підходячи до будинку міледі з переможним і щасливим виглядом людини, для якої немає нічого недосяжного, він зустрів під ворітьми покоївку. Цього разу гарненька Кетті не обмежилася тим, що мимохіть торкнулась його, а ніжно взяла за руку.

«Чудово! — подумав Д'Артаньян. — Певно, вона має передати якесь доручення від своєї господині. Зараз вона запросить мене на побачення, про яке міледі не наважується сказати сама». І він глянув на вродливу дівчину поглядом переможця.

— Я хотіла б сказати вам кілька слів, пане кавалере… — прошепотіла покоївка.

— Кажи, дівчинко, кажи, — відповів Д'Артаньян. — Я слухаю.

— Тільки не тут; те, що я маю вам сказати, — велика таємниця.

— Гаразд! То що ж нам робити?

— Якби пан погодився піти зі мною, — несміливо мовила Кетті.

— Куди ти скажеш, красуне.

— Тоді ходімо.

Не випускаючи Д'Артаньянової руки, Кетті повела його потаємними крутими сходами і, піднявшись на десять-п'ятнадцять сходинок, відімкнула двері.

— Заходьте, пане, — сказала вона. — Тут ми будемо самі й зможемо поговорити.

— А чия це кімната, моя чарівна красуне? — спитав Д'Артаньян.

— Моя, пане кавалере; ці двері відчиняються в спальню моєї господині. Але будьте певні, міледі не почує нас, бо ніколи не лягає раніше півночі.

Д'Артаньян оглядівся. Маленька затишна кімнатчина була опоряджена зі смаком і сяяла чистотою. Але очі його мимоволі зверталися до тих дверей, що, як сказала Кетті, вели до спальні міледі.

Кетті здогадалась, що діялося в душі юнака, і зітхнула.

— Ви дуже кохаєте мою господиню, добродію! — вигукнула вона.

— О, в мене немає слів, Кетті! Це просто якесь шаленство! Кетті знову зітхнула.

— Ну що ж, пане! — сказала вона. — Це дуже прикро.

— Чому ж це так прикро, хай йому чорт? — спитав Д'Артаньян.

— Тому, пане, — відповіла Кетті, — що моя господиня вас зовсім не кохає.

— Маєш! — мовив Д'Артаньян. — Ти мені це кажеш за її дорученням?

— О ні, пане, ні! Я сама, співчуваючи вам, вирішила це сказати.

— Дякую тобі, люба Кетті, але тільки за добрий намір. Бо ти й сама розумієш — не дуже приємно мені це чути.

— То ви не вірите тому, що я сказала?

— Завжди важко буває вірити таким речам, бодай із самолюбства, моя чарівна красуне.

— Так-таки не вірите?

— Поки ти не доведеш мені, що…

— А що ви скажете ось на це?

І Кетті витягла з-за корсажа записочку.

— Це мені? — спитав Д'Артаньян, вихоплюючи записку.

— Ні, іншому.

— Іншому?

— Так.

— Ім'я, його ім'я! — вигукнув Д'Артаньян.

— Гляньте на адресу.

— «Панові графу де Варду».

Спогад про випадок у Сен-Жермені миттю промайнув у голові самовпевненого гасконця; блискавичним рухом він розпечатав листа, не звертаючи анінаименшої уваги на дівчину, яка, збагнувши, що він збирається робити, або, точніше, побачивши, що він уже зробив, перелякано скрикнула:

— О Боже, пане кавалере! Що ви робите?

— Нічого особливого!

І Д'Артаньян прочитав:

«Ви не відповіли на мого першого листа: чи захворіли, чи вже забули про те, як дивились на мене на балі в пані де Пз? Ось вам слушна нагода, графе! Скористайтеся з неї».

Д'Артаньян зблід; його самолюбство було вражене; він вирішив, що скривджене також і його кохання.

— Мій бідолашний пане Д'Артаньяне! — співчутливо мовила Кетті, знову стискаючи юнакові руку.

— Ти жалієш мене, дівчинко? — спитав гасконець.

— О, від щирого серця! Бо я знаю, що таке кохання!

— Ти знаєш, що таке кохання? — вигукнув Д'Артаньян, уперше уважно глянувши на Кетті.

— На жаль, знаю!

— Тоді, замість жаліти мене, ти краще допомогла б мені помститися своїй господині.

— А як би ви хотіли їй помститися?

— Я залюбки зайняв би місце мого суперника.

— Ні, пане кавалере, я нізащо не буду допомагати вам у цьому! — миттю відповіла Кетті.

— Чому? — спитав Д'Артаньян.

— З двох причин.

— З яких саме?

— Перш за все тому, що моя господиня ніколи вас не покохає.

— Звідки ти це знаєш?

— Ви смертельно образили її.

— Я? Чим я міг образити її, коли відтоді, як ми познайомились, я схилявся їй до ніг, мов покірливий раб? Прошу тебе, поясни мені.

— Я відкрию це лише тій людині, яка зрозуміє мою душу! Д'Артаньян удруге глянув на Кетті. Дівчина була така свіжа та гарна, що не одна герцогиня згодилась би віддати за цю красу свою корону.

— Кетті! — сказав юнак. — Я зрозумію твою душу, коли ти так уже цього хочеш. Про це не турбуйся, люба моя дівчинко.

І Д'Артаньян поцілував її. Покоївка почервоніла, немов вишня.