— Додому!

Гарненька служниця стурбовано глянула на Д'Артаньяна, зовнішність якого, мабуть, справила на неї враження.

Карета поїхала; вершники залишилися один проти одного. Тепер уже ніяка перешкода не розділяла їх.

Англієць хотів поскакати за каретою; але Д'Артаньян, який враз ще дужче розлютився, бо впізнав у незнайомцеві того самого англійця, що виграв у нього в Ам'єні коня і мало не виграв діамант в Атоса, рвонув за повід і зупинив його.

— Стривайте, пане, — сказав він, — ви, либонь, ще більший дурисвіт, ніж я, бо, здається мені, забули про невелику суперечку, яка сталася між нами.

— А-а, це ви, шановний, — відповів англієць. — Ви, певно, завжди граєте — то в ту, то в ту гру?

— Саме так. І ви нагадали мені, що я ще маю відігратися. Побачимо, шановний пане, чи ви так само вправно орудуєте шпагою, як ріжечком з костями.

— Ви ж бачите — при мені немає шпаги, — сказав англієць. — Чи, може, ви хочете похизуватися своєю хоробрістю перед неозброєною людиною?

— Сподіваюсь, вдома у вас є шпага, — відповів Д'Артаньян. — Принаймні в мене є дві, і коли хочете, я програю вам одну з них.

— Це зайве, — мовив англієць, — у мене вдосталь такого причандалля вдома.

— Чудово, шановний кавалере! — вигукнув Д'Артаньян. — Виберіть найдовшу й покажіть її мені сьогодні ввечері.

— Де вам буде завгодно глянути на неї?

— За Люксембурзьким палацом; це найкраще місце для таких прогулянок.

— Гаразд, я буду там.

— Коли?

— О шостій годині.

— До речі, у вас, мабуть, є один або двоє друзів?

— У мене їх троє, і всі вони вважатимуть за честь скласти мені партію.

— Троє? Дуже добре! Який збіг! — вигукнув Д'Артаньян. — Саме стільки ж і в мене.

— А тепер скажіть: хто ви? — спитав англієць.

— Я — Д'Артаньян, гасконський дворянин, гвардієць роти пана Дезессара. А ви?

— Я — лорд Вінтер, барон Шеффілд.

— Ну, то я — ваш покірний слуга, пане бароне, — сказав Д'Артаньян, — хоч у вас і дуже складне ім'я.

Давши остроги коню, він пустив його чвалом і поскакав назад до Парижа.

Як завжди в таких випадках, Д'Артаньян передусім заїхав до Атоса.

Атос лежав на широкій канапі й, за його власним висловом, чекав, поки до нього прийде спорядження.

Д'Артаньян розповів йому все, не згадавши лише про лист до пана де Варда.

Атос невимовно зрадів, дізнавшись, що має битися з англійцем. Ми вже згадували, що він весь час мріяв про це.

Друзі одразу ж послали слуг по Араміса та Портоса й розповіли їм новину.

Портос вихопив шпагу з піхов і почав фехтувати проти стінки, час од часу відскакуючи й роблячи пліє', немов справдешній танцюрист. Араміс, який ще не дописав своєї поеми, замкнувся в Атосовому кабінеті й попросив не турбувати його, поки не настане час їхати на дуель.

Атос знаком наказав Грімо принести пляшку вина.

А Д'Артаньян тим часом обмірковував невеличкий план, за здійсненням якого ми простежимо далі і який, певно, обіцяв йому вельми приємну пригоду, судячи з усмішки, що час од часу осявала його задумливе обличчя.

Призначеної години друзі разом зі своїми слугами прийшли до Люксембурзького палацу, на загороджений лужок, де паслися кози. Атос дав пастухові дрібну монету, і той подався геть. Слуг поставили на сторожі. Невдовзі на лужку з'явився мовчазний гурт людей, які підійшли до мушкетерів. За англійським звичаєм, перед дуеллю супротивники відрекомендувались одне одному.

Англійці були людьми найшляхетнішого походження; химерні імена супротивників не тільки здивували, а й збентежили їх.

— Панове, — зауважив лорд Вінтер, коли троє друзів назвали себе, — навіть почувши ваші імена, ми не знаємо, хто ви. Ми не можемо битися з людьми, які звуться так дивно, наче якісь пастухи.

— Ви, певно, здогадуєтесь, мілорде, що це вигадані імена, — сказав Атос.

— Тим більше ми хочемо знати ваші справжні, — відповів англієць.

— Проте ви ж грали з нами, не знаючи наших імен, — заперечив Атос, — і це навіть не завадило вам виграти коней.

— Тоді ми ризикували тільки своїми грішми, а тепер — своєю кров'ю і навіть життям. Грати можна з будь-ким, битися — тільки з рівним.

— Правда ваша, — мовив Атос.

І, відвівши вбік того з англійців, з яким мав битися, назвав йому пошепки своє ім'я.

Портос з Арамісом зробили те саме.

— Чи задовольнило це вас? — спитав Атос у свого супротивника. — І чи вважаєте ви мене досить вельможним, щоб зробити мені честь схрестити зі мною шпагу?

— Так, добродію, — відповів англієць, вклоняючись.

— Гаразд! Тоді дозвольте сказати вам ще про одне, — холодно мовив Атос.

— Про що саме?

— Було б краще, коли б ви не вимагали від мене, щоб я назвав своє ім'я.

— Чому?

— Мене вважають померлим, і я маю певні підстави бажати, щоб ніхто не знав, що я живий. Отже, я муситиму вас убити, щоб зберегти мою таємницю.

Англієць глянув на Атоса, думаючи, що той жартує; проте Атос не жартував.

— Ви готові, панове? — спитав він, звертаючись водночас і до товаришів, і до ворогів.

— Так, — відповіли англійці й французи разом.

— Тоді почнімо! — вигукнув мушкетер.

Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами.

Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі.

Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно.

Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу.

Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад, але, як і попереджав, удар виявився смертельним — шпага поцілила в серце.

Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети.

Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг.

Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. Потім, побачивши, що супротивник зовсім знесилів, він одним спритним наскоком вибив шпагу йому з рук. Обеззброєний барон відступив на кілька кроків, але посковзнувся й впав навзнак.

Д'Артаньян підскочив до нього й, приставивши шпагу англійцеві до горла, сказав:

— Я міг би убити вас, добродію. Ваше життя у мене в руках, але я вам дарую його з любові до вашої сестри.

Д'Артаньян не тямився від радості: це було початком здійснення того, про що він мріяв, накреслюючи свій план, коли, як ми згадували, його обличчя осявала щаслива усмішка.

Англієць був у справжньому захваті від такої ґречної поведінки французького дворянина. Він стис Д'Артаньяна в обіймах і наговорив безліч люб'язних слів та компліментів йому і трьом його друзям. А що супротивник Портоса вже лежав у кареті, а супротивник Араміса втік, то всі гуртом заходилися коло вбитого.

Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру.

— Що я з ним робитиму? — спитав англієць.

— Віддасте рідним убитого, — відповів Д'Артаньян.

— Його родичі прекрасно обійдуться й без такого дріб'язку; їм дістанеться в спадщину п'ятдесят тисяч луїдорів ренти. Подаруйте цей гаманець вашим слугам.

Д'Артаньян поклав гаман у кишеню.

— А тепер, мій юний друже, бо я сподіваюсь, ви дозволите так називати вас, — сказав лорд Вінтер, — якщо не заперечуєте, я сьогодні ж увечері познайомлю вас із сестрою, леді Кларік; дуже мені хочеться, аби й вона подарувала вам свою прихильність. А що сестра має неабиякий вплив при дворі, то, можливо, при нагоді буде вам корисною.