— Щира правда! — вигукнув галантерейник. — Але ж добродій вам не розповів…

— Мовчіть про мене, мовчіть про моїх друзів і особливо мовчіть про королеву, бо ви загубите всіх, не добившись порятунку для себе!.. Швидше, швидше, панове, забирайте цю людину!

І Д'Артаньян підштовхнув ошелешеного галантерейника до солдатів, примовляючи:

— Ви здирник, мій любий; ви приходите по гроші до мене, до мушкетера! У в'язницю! Панове, кажу вам, відведіть його у в'язницю і тримайте якомога довше — це дасть мені час зібрати гроші.

Солдати якнайлюб'язніше подякували й повели свою жертву. В ту мить, коли вони виходили на сходи, Д'Артаньян ляснув начальника по плечу.

— Чи не випити мені за ваше здоров'я, а вам за моє? — сказав він, наливаючи два келихи божансійського вина, яке дістав завдяки щедрості пана Бонасьє.

— Надто багато честі для мене, — відповів начальник, — але я приймаю ваше запрошення з щирою вдячністю.

— Отже, за ваше здоров'я, пане… як ваше ім'я?

— Пан Буаренар.

— Буаренар!

— За ваше здоров'я, високий добродію!.. А як ваше ім'я, дозвольте тепер спитати у вас?

— Д'Артаньян.

— За ваше здоров'я, добродію!

— Але найголовніше, — немов піддаючись мимовільному пориву, вигукнув Д'Артаньян, — за здоров'я короля і кардинала!

Можливо, якби вино було погане, начальник і не повірив би в Д'Артаньянову щирість, але вино було чудове, і це його переконало.

— Ну й паскудство ви тільки що вчинили! — сказав Портос, коли начальник пішов наздоганяти своїх солдатів і друзі лишилися самі. — Яка гидота! Четверо мушкетерів дозволяють арештувати у них на очах нещасного, який благає про допомогу! Дворянин п'є з поліцейським!

— Портосе, — мовив Араміс, — Атос уже сказав, що ти дурень, і я приєднуюсь до нього. Д'Артаньяне, ти велика людина, і коли ти станеш на місце пана де Тревіля, я проситиму в тебе протекції, щоб дістати абатство.

— Отакої! Нічого не розумію! — вигукнув Портос — Ви схвалюєте те, що зараз вчинив Д'Артаньян?

— Ще б пак, тисяча чортів! — обізвався Атос — Не тільки схвалюю, а й поздоровляю його з цим.

— А тепер, панове, — звернувся Д'Артаньян до всіх, не обтяжуючи себе поясненням своєї поведінки перед Портосом, — усі за одного, один за всіх — ось наше гасло, чи не так?

— Одначе… — пробурмотів Портос.

— Давай твою руку й присягайся! — в один голос вигукнули Атос і Араміс.

Переможений їхнім прикладом, але все-таки лаючись подумки, Портос простягнув руку і четверо друзів повторили за Д'Артаньяном слова:

— Всі за одного, один за всіх!

— Чудово! А тепер хай кожен іде додому, — сказав Д'Артаньян так, ніби все життя тільки те й робив, що командував. — Але будьте обережні, бо з цієї хвилини ми починаємо боротися проти кардинала.

Винайшли мишоловку не тепер, не за наших часів. Відтоді, як суспільство, формуючись, завело поліцію, поліція, в свою чергу, почала вигадувати мишоловки.

Наші читачі, мабуть, не обізнані з жаргоном Єрусалимської вулиці[85], тож спробуємо пояснити, що таке мишоловка.

Коли в якомусь будинку арештовують людину, підозрювану в певному злочині, цей арешт тримають у таємниці; в першій кімнаті влаштовують засідку з чотирьох або й п'яти чоловік; двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а відвідувачів арештовують; в такий спосіб за два чи три дні затримують усіх близьких знайомих хазяїна помешкання. Ось що таке мишоловка.

У пана Бонасьє влаштували саме таку мишоловку, і всіх, хто заходив, люди пана кардинала затримували й допитували. Правда, Д'Артаньяновим гостям не було чого боятися, бо він мешкав на другому поверсі й до нього вів окремий хід.

А втім, його гостями були тільки троє мушкетерів; усі вони подалися на розшуки, але досі нічого не знайшли і ні про що не довідалися.

Атос дійшов навіть до того, що почав розпитувати пана де Тревіля, який, зважаючи на притаманну гідному мушкетерові мовчазність, дуже здивувався з цього. Але пан де Тревіль не розповів йому нічого нового, пригадавши лише, що в день, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал, здавалося, був вельми заклопотаний, король неспокійний, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона не спала вночі або плакала. Ця обставина його, правда, не дуже й вразила, бо королева від часу свого одруження досить часто не спала ночами і ще частіше плакала.

Про всяк випадок пан де Тревіль порадив Атосові ще відданіше служити королю і особливо королеві, попросивши переказати те саме і його друзям.

Що ж до Д'Артаньяна, то він не виходив з дому. Він зробив зі своєї кімнати спостережний пункт. З вікон він бачив усіх, хто заходив і наражався на засідку; трохи згодом, розібравши паркет і розкопавши долівку, так що від нижньої кімнати, де відбувалися допити, його тепер відділяла тільки стеля, він став чути розмови інквізиторів з обвинуваченими.

Допити, перед якими затриманих ретельно обшукували, майже завжди закінчувалися такими запитаннями:

— Чи не передавала пані Бонасьє через вас що-небудь своєму чоловікові або комусь іншому?

— Чи не передавав пан Бонасьє через вас що-небудь своїй дружині або комусь іншому?

— Чи не звіряли вони обоє вам якусь таємницю?

«Якби їм щось було відомо, вони не питали б про такі речі, — розмірковував Д'Артаньян. — Але про що вони хочуть дізнатися? Чи не приїхав герцог Бекінгем до Парижа і чи не мав він або чи не повинен був мати побачення з королевою?»

Д'Артаньян зупинився на цьому припущенні; після всього почутого воно здалося йому цілком слушним.

Тим часом мишоловка працювала безперервно, так само, як не меншала і пильність Д'Артаньяна.

На другий вечір після арешту бідолашного Бонасьє, тільки-но Атос вийшов од Д'Артаньяна, щоб навідати пана де Тревіля, тільки-но пробило дев'яту годину і Планше зібрався стелити постіль своєму панові, як хтось постукав у двері, що виходили на вулицю. В ту ж мить двері відчинилися й знову зачинились: чергова жертва піймалася в мишоловку.

Д'Артаньян кинувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і почав дослухатися.

Незабаром долинув крик, потім стогін, який намагалися заглушити. Про допит не було й мови.

«Хай йому чорт! — подумав Д'Артаньян. — Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Це насильство… Мерзотники!..»

І Д'Артаньян, хоч який був обережний, ледве стримувався, щоб не кинутись на допомогу.

— Та я ж вам кажу, панове, що я господиня цього дому; я кажу, що саме я і є пані Бонасьє; я кажу, що служу королеві! — кричала бідолашна жінка.

— Пані Бонасьє! — прошепотів Д'Артаньян. — Невже я такий щасливий, що знайшов ту, кого не може знайти ніхто?

— Якраз на вас ми й чекали, — відповіли поліцейські.

Голос жінки звучав тихіше й тихіше; шум боротьби долинав крізь дерев'яну стелю. Жертва відбивалась, але чи довго може жінка боротися з чотирма чоловіками?

— Пустіть, панове, пус… — прошепотіла вона востаннє, і більше нічого не стало чути.

— Вони затикають їй рота, вони зараз поведуть її геть! — вигукнув Д'Артаньян і зірвався на ноги. — Моя шпага! Так, вона при мені. Планше!

— Слухаю вас, пане!

— Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Кого-небудь з них ти напевно застанеш удома, а може, й усіх трьох. Хай беруть зброю, хай поспішають, хай біжать сюди!.. Стривай, я згадав: Атос у пана де Тревіля.

— Але ж куди ви йдете, пане?

— Я спущуся через вікно — так буде швидше; тим часом ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь дверима й біжи, куди я тобі звелів.

— О пане, пане, ви можете вбитися! — вигукнув Планше.

— Мовчи, дурню! — гримнув Д'Артаньян.

Спершися рукою на підвіконня, він зіскочив з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий, так що юнак навіть не забився. Він загрюкав у двері, промовляючи сам до себе: — Зараз у мишоловку піймаюсь я, і горе тим котам, які зважаться зачепити таку мишу!..