Д'Артаньян розпечатав листа й прочитав:

«Ось уже втретє я пишу вам про те, що кохаю вас. Стережіться, аби вчетверте я не написала, що ненавиджу вас.

Якщо ви каєтеся в своїй поведінці, дівчина, передавши вам цю записку, скаже, в який спосіб кавалер може здобути собі прощення».

Читаючи, Д'Артаньян то червонів, то блід.

— О, ви все ще кохаєте її! — вигукнула Кетті, яка ні на мить не відводила очей від Д'Артаньянового обличчя.

— Ні, Кетті, ти помиляєшся. Я більше не кохаю її; але я хочу помститися за зневагу.

— Я знаю, якою буде ваша помста; ви вже казали мені про неї.

— Кетті, та це ж байдуже! Адже ти знаєш — я кохаю тільки тебе.

— Хіба можна це знати?

— Знатимеш, коли побачиш, як я вчиню з нею. Кетті зітхнула.

Д'Артаньян узяв перо й написав:

«Добродійко, досі я не йняв віри, що два перші листи й справді призначалися мені, — я вважав себе не гідним такої честі. До того ж, я так нездужав, що однаково не зважився б вам відповісти.

Проте сьогодні я не можу не повірити вашій прихильності, бо не тільки ваш лист, а й ваша служниця стверджують, що ви ощасливили мене своїм коханням.

Їй зовсім ні до чого вчити мене, як чемна людина може здобути прощення. Сьогодні об одинадцятій годині вечора я сам прийду благати у вас пробачення. Відкласти візит бодай на день, на моє переконання, буде новою образою для вас.

Той, кого ви зробили найщасливішою людиною на землі.

Граф де Вард».

Цей лист, мало того, що був фальшивий, був нечемний; понад те, як на сучасні звичаї, він був ще й образливий. Але за тих часів люди церемонилися куди менше. До того ж, Д'Артаньян од самої міледі знав, що вона здатна зрадити у справах багато серйозніших, тож і не надто поважав її. І все-таки якесь божевільне почуття палало в ньому до цієї жінки. То була п'янка пристрасть, змішана з презирством; пристрасть чи навіть шал — це вже як кому буде завгодно.

Д'Артаньянів задум був дуже простий: з кімнати Кетті увійти до спальні її хазяйки. Скористатися з першої миті здивування, сорому, страху, щоб досягти свого; може, йому й не пощастить, але він мусить спробувати. Через тиждень йому треба буде вирушати в похід; Д'Артаньян просто не мав часу для того, щоб розігрувати любовну ідилію.

— Ось, — сказав юнак, передаючи Кетті запечатаного листа, — віддай його міледі. Це відповідь пана де Варда.

Здогадавшись про зміст записки, бідолашна Кетті зблідла, як стіна.

— Слухай, люба дівчинко, — мовив Д'Артаньян, — ти сама розумієш: все це повинно рано чи пізно скінчитися. Міледі може дізнатись, що ти передала першого листа не графському, а моєму слузі, що це я розпечатав і всі інші записки, які мав розпечатати граф де Вард. Тоді міледі прожене тебе, а ти ж її знаєш — вона не з тих жінок, які обмежують цим свою помсту.

— Авжеж! — відповіла Кетті. — І через кого доведеться мені це терпіти?

— Через мене, я добре це знаю, моя люба, — сказав юнак, — і, слово честі, я дуже тобі вдячний за твою відданість.

— А що написано у вашому листі?

— Міледі тобі скаже.

— О, ви не кохаєте мене! — вигукнула Кетті. — Я така нещасна! На ці слова існує відповідь, якою завжди обманювали жінок; Д'Артаньян відповів саме так, і Кетті опинилась дуже далеко від істини.

Дівчина все-таки поплакала, перш ніж наважилася віддати листа міледі; але зрештою наважилась, і це було саме те, чого хотів Д'Артаньян.

До того ж, він обіцяв Кетті, що сьогодні піде від міледі рано й неодмінно завітає до неї.

Ця обіцянка остаточно заспокоїла бідолашну Кетті.

Відтоді, як четверо друзів кинулися полювати за спорядженням, вони бачилися рідко. Обідали кожен окремо, де трапиться, або, точніше, де перепаде. Служба теж забирала чимало дорогоцінного й швидкоплинного часу. Отож вони домовилися неодмінно збиратися раз на тиждень, близько першої години дня, в Атоса, бо, вірний своїй клятві, він не виходив на поріг будинку.

Того дня, коли Кетті була в Д'Артаньяна, друзі саме мали зібратися разом.

Д'Артаньян попрощався з Кетті й подався на вулицю Феру. Він застав Атоса та Араміса за філософською бесідою. Араміс говорив про те, що має намір знову прийняти духовне звання. Атос, як завжди, не перечив, але й не схвалював його наміру. Він стояв на думці: хай кожен робить те, що вважає за потрібне. Він давав поради лише тоді, коли його про це просили. До того ж — тільки тоді, коли дуже просили.

— Здебільшого люди питають поради для того, щоб не послухатись її, — казав Атос — А коли хтось і слухається, то теж тільки для того, щоб у разі невдачі було кому дорікати.

Слідом за Д'Артаньяном нагодився Портос. Отже, зібралися всі четверо друзів.

На чотирьох обличчях відбивалися різні почуття. Обличчя Портоса було спокійне, обличчя Д'Артаньяна — осяяне надією, обличчя Араміса — затуманене тривогою, обличчя Атоса — безтурботне.

Після короткої розмови, під час якої Портос натякнув, що одна висока особа висловила бажання допомогти йому в скруті, з'явився Мушкетон.

Він прийшов до свого господаря, сказавши з отетерілим виглядом, що його присутність конче необхідна вдома.

— Це з приводу мого спорядження? — спитав Портос.

— І так, і ні, — відповів слуга.

— Ти що, не можеш сказати?..

— Ходімте, пане, ходімте!

Портос попрощався з друзями й вийшов з Мушкетоном. За хвилину на порозі став Базен.

— Чого вам треба, мій друже? — спитав Араміс тим солодкавим голосом, яким він говорив щоразу, коли подумки вертався до церкви.

— На вас чекає незнайомець, — відповів Базен.

— Незнайомець? Який незнайомець?

— Якийсь жебрак.

— Подайте йому милостиню, Базене, і скажіть, щоб він помолився за бідолашного грішника.

— Він конче хоче вас бачити й запевняє, що ви будете раді з ним зустрітися.

— Чи не просив він що-небудь переказати особисто?

— Авжеж. «Коли пан Араміс не захоче побачитися зі мною, — сказав він, — перекажіть, що я прибув з Тура».

— З Тура? — вигукнув Араміс — Тисяча пробачень, панове, але цей незнайомець, безперечно, привіз мені новини, на які я чекав.

Зірвавшися з місця, він квапливо вийшов з кімнати. Атос і Д'Артаньян лишилися удвох.

— Мені здається, що ці хлопці владнали свої справи. Що ви думаєте з цього приводу, Д'Артаньяне? — спитав Атос.

— В Портоса, я знаю, все йде гаразд, — відповів Д'Артаньян. — Про Араміса я, правду кажучи, ніколи й не турбувався по-справжньому. А от ви, мій любий Атосе, ви, хто так щедро роздав пістолі англійця, які належали вам по праву, що ви збираєтесь робити?

— Я дуже задоволений з того, що вбив цього бевзя, любий Д'Артаньяне. Вбити англійця — свята справа; однак я ніколи не пробачив би собі, якби поклав до кишені його пістолі.

— Та годі вам, Атосе! У вас і справді якісь незбагненні звички.

— Годі — то й годі!.. До речі, пан де Тревіль, який виявив мені вчора честь своїм візитом, сказав, що ви часто навідуєте якихось підозрілих англійців, котрим протегує кардинал.

— Тобто я навідую одну англійку, ту саму, про яку я вже вам казав.

— Авжеж, ви казали про біляву жінку. Саме з цього приводу я дав вам кілька порад і, безперечно, даремно: вам і на думку не спало їх послухатись.

— Я навів вам свої докази.

— Так, так: здається, ви ще сказали, що це допоможе вам придбати спорядження.

— Та ні! Я дістав докази того, що ця жінка причетна до викрадення пані Бонасьє.

— Ясно! Щоб розшукати одну жінку, ви залицяєтесь до другої: цей шлях найдовший, але й найприємніший.

Д'Артаньян ледве стримався, щоб не розповісти Атосові про все; його зупинило одне міркування — Атос був украй делікатний в питаннях честі, а в тому маленькому плані, який замислив палкий юнак щодо міледі, були такі деталі, що їх, на глибоке переконання Д'Артаньяна, відразу б одхилив цей пуританин[179]. Ось чому Д'Артаньян вважав за краще промовчати. А що Атос ніколи ні про що не допитувався, то розмова на цьому й урвалася.