Радість від цього відкриття була така велика, що міледі не зуміла її приховати.

— Авжеж, — сказав лорд Вінтер, який це помітив, — авжеж, ви шукаєте підпису й кажете собі: «Не все ще втрачено, бо на документі немає підпису. Мені показують його, щоб налякати, тільки й того». Ви помиляєтесь: завтра ж цей наказ буде надіслано до лорда Бекінгема. Післязавтра, підписаний ним власноручно і скріплений його печаткою, він повернеться до мене, а ще через добу, можете мені повірити, буде виконаний. Прощавайте, добродійко; це все, що я хотів вам сказати.

— А я відповім вам, добродію, що це зловживання владою і що заслання під вигаданим ім'ям — підлість.

— Чи не хотіли б ви бути повішеною під своїм справжнім ім'ям, міледі? Адже вам відомо, що англійські закони безжально карають за злочини проти шлюбу. Будьмо відверті: дарма, що моє ім'я, або, точніше, ім'я мого брата, вплутано у цю ганебну історію, — я зважусь на публічний скандал, аби тільки мати цілковиту певність, що раз і назавжди позбувся вас.

Міледі нічого не відповіла, але зблідла як смерть.

— А-а! Бачу — вам більше подобається далека подорож? Чудово, добродійко! Недарма в старовинному прислів'ї мовиться, що подорожі виховують молодих людей. Слово честі, ви не помилились, бо життя — прекрасна річ. Ось чому я роблю все для того, щоб ви його в мене не відняли… Нам лишається домовитися щодо п'яти шилінгів. Я, либонь, здаюся вам трохи дріб'язковим? Це пояснюється моїм піклуванням про те, щоб ви не підкуповували вартових. А втім, при вас залишаються ваші чари. Скористайтеся з них, коли невдача з Фелтоном не відбила вам охоти до спроб такого роду.

«Фелтон не зрадив мене, — подумала міледі. — Отже, нічого ще не втрачено».

— А тепер, добродійко, до побачення. Завтра я повідомлю вас про від'їзд мого гінця.

Лорд Вінтер підвівся, глузливо вклонився міледі й вийшов з кімнати.

Міледі полегшено зітхнула: вона мала ще чотири дні попереду. Цих днів досить, щоб остаточно спокусити Фелтона.

Та враз їй сяйнула страхітлива думка: а що, як лорд Вінтер відрядить до Бекінгема саме Фелтона? Тоді Фелтон вислизне з її рук, а для повного успіху їй треба було весь час тримати в руках свою жертву.

І все-таки, як ми вже казали, одна обставина втішила міледі: Фелтон не зрадив її.

Не бажаючи показати, що погрози лорда Вінтера злякали її, міледі сіла до столу й повечеряла.

Потім, як і напередодні, вона впала навколішки й прочитала молитви. Як і напередодні, солдат перестав ходити за дверима й зупинився, дослухаючись.

Незабаром вона почула: хтось, ступаючи легше, ніж вартовий, підійшов до дверей і зупинився.

«Це він», — подумала міледі.

І вона заспівала той самий гімн, який учора так зворушив Фелтона.

Та хоч як мелодійно й проникливо бринів цього разу її чистий, глибокий і дзвінкий голос, двері не відчинилися. Міледі крадькома глянула на заґратоване віконце, і їй здалося, що вона бачить блискучі очі молодого офіцера. Чи це було насправді, чи тільки привиділося їй, вона не могла сказати напевне. Проте цього разу Фелтонові вистачило самовладання не зайти до кімнати.

І тільки за хвилину по тому, як міледі доспівала гімн, їй вчулося неначе глибоке зітхання. Легкі кроки, що незадовго до цього наблизились до дверей, повільно й наче нехотя віддалились.

Коли наступного дня Фелтон зайшов до міледі, вона стояла на кріслі й тримала в руках мотузку, звиту з батистових хусточок, розірваних на вузькі смужки, заплетених джгутами і зв'язаних одна з одною. Почувши рипіння дверей, міледі хутко скочила з крісла і вдала, що ховає мотузку за спиною. Молодий офіцер був блідіший, ніж звичайно; його почервонілі від безсоння очі свідчили, що він провів тривожну ніч. А втім, обличчя його було ще суворіше, ніж завжди. Фелтон неквапно підійшов до міледі, яка сіла в крісло, і, взявши саморобний смертоносний зашморг, що його вона ненароком, а може, й навмисне покинула на видноті, холодно спитав:

— Що це таке, добродійко?

— Нічого, — відповіла міледі зі скорботною усмішкою. — Нудьга — пекельний ворог в'язнів. Нудьгуючи, я розважалася тим, що сплела цю мотузку.

Фелтон глянув угору й побачив над кріслом, над самісінькою головою міледі, вбитий у стіну позолочений цвях, що правив чи то за вішалку для вбрання, чи то за гак для зброї.

Він здригнувся. Полонянка це помітила, бо хоч вона й опустила очі, ніщо не проходило повз її увагу.

— А що ви робили, стоячи на цьому кріслі? — спитав Фелтон.

— Хіба вам не однаково? — відповіла міледі.

— Але, — наполягав Фелтон, — я все-таки хотів би знати.

— Не питайте мене, — мовила полонянка. — Ви знаєте, що нам, справжнім християнам, заборонено брехати.

— Гаразд! — мовив Фелтон. — Тоді я сам скажу, що ви робили, або, точніше, що хотіли зробити. Ви хотіли здійснити фатальний намір, який плекаєте в душі. Подумайте, добродійко! Якщо наш Бог забороняє брехати, то ще суворіше він забороняє чинити самогубство.

— Коли Бог бачить, що одне з його творінь несправедливо піддають переслідуванням і що цьому творінню доводиться вибирати між самогубством та безчестям, то, повірте мені, добродію, Бог пробачить самогубство, — заперечила міледі тоном глибокого переконання. — Бо це, власне, не самогубство, а смерть мученика.

— Або ви перебільшуєте, або не договорюєте. Поясніть мені все, добродійко. В ім'я неба, відкрийтеся мені.

— Розповісти вам про свої нещастя? Ви подумаєте, що це вигадка. Звірити вам свої задуми? Ви їх викажете моєму гнобителю. Ні, добродію! До того ж, що для вас життя або смерть нещасної приреченої жертви? Адже ви відповідаєте тільки за моє тіло, чи не так? І коли ви покажете мій труп, аби тільки в ньому впізнали мене, з вас більше нічого не спитають, а може, навіть і винагородять.

— Мене, добродійко, мене? — вигукнув Фелтон. — Ви припускаєте, що я можу взяти винагороду за ваше життя? О! Ви й самі не вірите в те, що кажете.

— Дайте мені докінчити мою справу, Фелтоне, не стійте мені на дорозі! — й собі вигукнула міледі. — Кожен солдат має бути честолюбним, адже так? Ви лейтенант — тож за моєю труною ви йтимете вже в чині капітана.

— Чим я завинив перед вами, — мовив уражений її словами Фелтон, — що ви покладаєте на мене таку відповідальність перед людьми і перед Богом? За кілька днів ви поїдете з цього замку, добродійко, мені не треба буде більше охороняти ваше життя, і тоді, — додав він зітхаючи, — робіть з ним усе, що вам заманеться.

— Отже, — вигукнула міледі, наче не в силі стримати священного гніву, — ви, побожна людина, ви, кого вважають праведником, хочете тільки одного: щоб вас не звинуватили в моїй смерті, щоб моя загибель не заподіяла вам ніяких турбот! — Мені наказано оберігати ваше життя, добродійко, і я зумію це зробити.

— Але чи розумієте ви, який на вас покладено обов'язок? Те, що ви чините, було б жорстоко, навіть коли б я й справді завинила. Як же ви назвете свою поведінку, як назве її Бог, коли я не винна?

— Я солдат, добродійко, і виконую накази.

— Може, ви сподіваєтесь, що в день страшного суду Бог розділить катів, які сліпо підкорялися наказам, і неправедних суддів? Ви не хочете, щоб я вбила своє тіло, але ж ви допомагаєте тому, хто мріє занапастити мою душу!

— Повторюю, — нерішуче сказав Фелтон, — жодна небезпека вам не загрожує, і я відповідаю за лорда Вінтера, як за самого себе.

— Безумець! — вигукнула міледі. — Нещасний безумець той, хто насмілюється ручитися за іншого, коли навіть наймудріші та найугодніші Богові люди не насмілюються ручитися за самих себе. Безумець той, хто стає на бік сильного і щасливого, щоб приборкати недужого і нещасного!

— Неможливо, добродійко, неможливо, — прошепотів Фелтон, серцем відчуваючи справедливість цих слів. — Поки ви перебуваєте в ув'язненні, я не дозволю вам вийти на свободу; поки ви живі, я не дам вам позбутися життя.