— Гаразд! Хай буде по-вашому. Я напишу коротко: «Шановний добродію».
— Можете навіть написати «мілорде», — зауважив Атос, який завжди вважав за потрібне дотримуватися звичних форм ввічливості.
— «Мілорде, чи пам'ятаєте ви невеличку галявину за Люксембургом, де паслися кози?»
— Отакої! Тепер іще й Люксембург! Подумають, що ви натякаєте на королеву-матір. Нічого не скажеш, дотепна вигадка! — всміхнувся Атос.
— Ну, тоді напишемо так: «Мілорде, чи пам'ятаєте ви ту невеличку галявину, де вам урятували життя?»
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав Атос, — ви ніколи не навчитеся писати листи. «Де вам урятували життя»! Яка ганьба! Це не гідно шляхетної людини. Про такі послуги порядним людям не нагадують. Докоряти благодіянням — значить ображати.
— Ах, мій друже, — заперечив Д'Артаньян, — ви нестерпні. Якщо треба писати під вашою цензурою, то я відмовляюся від цього.
— І правильно робите, любий. Орудуйте мушкетом і шпагою — ви маєте до цього неабиякий хист. Перо ж віддайте панові абатові — це йому більше до снаги.
— Справді, — сказав Портос, — віддайте перо Арамісові, адже він навіть пише дисертації латиною.
— Про мене! — здався Д'Артаньян. — Тож напишіть нам цю записку, Арамісе. Тільки благаю вас ім'ям найсвятішого отця нашого — папи, — будьте обачливі, бо попереджаю, що я теж не подарую вам жодної невдалої фрази.
— Прошу вас, — відповів Араміс із простодушною самовпевненістю, властивою всім поетам. — Але ознайомте мене з деталями. Правда, я не раз чув розмови про те, що невістка лорда Вінтера велика негідниця, і навіть сам у цьому переконався, підслухавши її розмову з кардиналом…
— Та тихше-бо, хай йому чорт! — мовив Атос.
— Але, — закінчив свою думку Араміс, — мені не відомі подробиці.
— І мені також, — докинув Портос.
Д'Артаньян та Атос якийсь час мовчки дивились один на одного. Нарешті Атос, зібравшись з думками й збліднувши більше, ніж звичайно, кивнув головою, і Д'Артаньян зрозумів: можна говорити.
— Гаразд! Ось як треба написати, — почав він. — «Мілорде, ваша невістка — безчесна лиходійка, яка намагалась підіслати до вас убивць, щоб успадкувати ваші гроші. Але вона не мала права одружитися з вашим братом, бо вже була заміжня у Франції, і…»
Тут Д'Артаньян зупинився, ніби шукаючи потрібного слова, і глянув на Атоса.
— «І чоловік вигнав її», — підказав Атос.
— «Бо вона затаврована», — повів далі Д'Артаньян.
— Та годі вам! — вигукнув Портос — Бути цього не може! Вона хотіла підіслати вбивцю до свого дівера?
— Так.
— Вона була вже заміжня?
— Так.
— І її чоловік побачив у неї на плечі лілію? — спитав Портос.
— Так.
Ці три «так» вимовив Атос, і кожне наступне звучало похмуріше за попереднє.
— А хто бачив на ній це тавро? — спитав Араміс.
— Д'Артаньян і я, або, точніше, щоб зберегти хронологічний порядок, я і Д'Артаньян, — відповів Атос.
— А чоловік цієї страхітливої почвари ще живий? — поцікавився Араміс.
— Живий.
— Ви певні цього?
— Авжеж, певен.
На якусь мить запала напружена тиша — кожен перебував під враженням почутого.
— Цього разу, — обізвався Атос, перший порушуючи мовчанку, — Д'Артаньян дав нам блискучий начерк, і саме з нього й слід починати листа.
— Хай йому чорт! Ви таки маєте слушність, Атосе, — сказав Араміс — Скласти такого листа — річ дуже делікатна. Навіть сам пан канцлер добряче впрів би, перш ніж написати таке хитромудре послання, хоч він і знається на редагуванні протоколів. А втім, байдуже! Помовчте хвилину, я спробую щось придумати.
Араміс узяв перо, на якусь мить замислився, потім написав дрібним і гарним, майже жіночим почерком десяток рядків, а тоді неголосно й повільно, зважуючи кожне слово, прочитав: «Мілорде! Той, хто пише вам ці кілька рядків, мав честь схрестити з вами шпаги на невеличкій галявині на вулиці Пекла. Ви після того не раз були такі ласкаві, що називали себе другом цієї особи; тож і ваш знайомий вважає своїм обов'язком засвідчити свою дружбу до вас доброю порадою. Двічі ви мало не стали жертвою вашої близької родички, яку вважаєте своєю спадкоємицею, оскільки вам невідомо, що вона одружилася в Англії, бувши вже заміжньою у Франції. Але втретє, тобто тепер, ви можете загинути. Ваша родичка цієї ночі виїхала з Ла-Рошелі до Англії. Простежте за її прибуттям, бо вона має дуже далекосяжні й страхітливі заміри. Коли ви хочете знати, на що вона здатна, прочитайте минуле цієї жінки на її лівому плечі».
— О, це просто чудово! — сказав Атос — Ви пишете як державний секретар, мій любий Арамісе. Тепер лорд Вінтер неодмінно затримає свою невістку, якщо, звичайно, одержить нашого листа. А якщо він і попав би до рук його високопреосвященства, то однаково не зашкодив би нам. Проте слуга, якого ми відрядимо з листом, може доїхати лише до Шательро, а нам збрехати, що був у Лондоні. Тож ми дамо йому разом з листом тільки половину грошей, пообіцявши віддати другу половину, коли він привезе відповідь. Діамант у вас? — обернувся він до Д'Артаньяна.
— Я маю щось краще, ніж діамант. Я маю гроші.
І Д'Артаньян кинув на стіл гаман. Почувши дзенькіт золота, Араміс підвів очі, Портос здригнувся, і тільки Атос лишався так само незворушний.
— Скільки в цій торбинці? — спитав він.
— Сім тисяч ліврів луїдорами по двадцять франків.
— Сім тисяч ліврів! — вигукнув Портос — Оцей маленький діамант коштував сім тисяч ліврів?
— Схоже на те, — сказав Атос, — коли вже вони на столі. Навряд чи наш друг Д'Артаньян додав до них свої гроші.
— Панове, — зауважив Д'Артаньян, — але ж ми зовсім забули про королеву. Подумаймо хоч якось про здоров'я любого її серцю Бекінгема. Це найменше, що ми повинні для неї зробити.
— Правильно, — кивнув головою Атос — А втім, це вже прямо стосується Араміса.
— Гаразд! — відповів Араміс, зашарівшися. — Що я маю робити?
— Абищицю, — мовив Атос — Скласти ще одного листа — цього разу до тієї спритної особи, що мешкає в Турі.
Араміс знову взяв перо, знову трохи подумав і написав такі рядки, які одразу ж віддав на суд своїм друзям: «Люба кузино…»
— Ага, ця спритна особа — ваша родичка! — вигукнув Атос.
— Двоюрідна сестра, — сказав Араміс.
— Що ж, хай буде двоюрідна сестра! Араміс читав далі:
«Люба кузино, його високопреосвященство кардинал — хай Бог береже його на благо Франції та на поталу ворогам королівства — вже майже покінчив з бунтівними єретиками з Ла-Рошелі; цілком імовірно, що англійський флот, який іде до них на допомогу, навіть близько не підступиться до фортеці. Насмілюся навіть висловити певність, що яка-небудь важлива подія неодмінно стане на заваді від'їздові Бекінгема з Англії. Його високопреосвященство — найуславленіший державний діяч минулого, теперішнього, а можливо, й майбутнього. Він затьмарив би сонце, якби воно йому заважало. Повідомте про ці радісні новини вашу сестру, люба кузино. Мені приснилося, що цей клятий англієць помер. Не пригадую вже, чи то від удару кинджалом, чи то від отрути. Єдине можу сказати напевне — мені приснилося, ніби він помер, а ви знаєте, що мої сни ніколи мене не обманюють. Сподівайтеся скоро мене побачити».
— Чудово! — вигукнув Атос — Ви король поетів; мій любий Арамісе, ви говорите, як Апокаліпсис[208], і прорікаєте істину, як Євангеліє. Тепер вам лишається тільки написати на цьому листі адресу.
— Це дуже просто, — мовив Араміс. Він кокетливо склав листа й надписав: «Мадемуазель Мішон, білошвейці з Тура».
Троє друзів, сміючись, перезирнулися: вони піймали облизня.
— Тепер ви розумієте, панове, — сказав Араміс, — що тільки Базен може відвезти цього листа до Тура. Моя кузина знає лише Базена й довіряє йому одному: будь-хто інший зіпсує всю справу. До того ж, Базен марнославний і в науках тямить. Базен читав історичні книги, панове, він знає, що Сикст П'ятий[209], перш ніж стати папою, був свинопасом. А що Базен має намір прийняти духовний сан водночас зі мною, то він не втрачає також надії стати колись і папою або, принаймні, кардиналом.