— Поговоріть про це з моїм начальником, добродійко, — відповів Фелтон, — я, на щастя, не маю права ні милувати, ні карати; цю відповідальність Бог поклав на того, хто вищий за мене.

— Ні, на вас, на вас одного! Вислухайте мене, перш ніж сприяти моїй загибелі або безчестю.

— Якщо ви заслужили цю ганьбу, добродійко, якщо ви накликали на себе це безчестя, треба витерпіти все, підкорившись волі Божій.

— Що ви таке кажете? О, ви не зрозуміли мене! Ви, мабуть, вважаєте, що, говорячи про безчестя, я маю на увазі якесь покарання, в'язницю або смерть! Дай Боже, щоб це було так! Що мені смерть або в'язниця!

— Я не розумію вас, добродійко.

— Або вдаєте, що не розумієте, — відповіла полонянка, недовірливо усміхаючись.

— Ні, добродійко, присягаюся честю солдата, присягаюсь вірою християнина!

— Як! Вам невідомі наміри лорда Вінтера щодо мене?

— Невідомі.

— Це неможливо — адже ви його повірений!

— Я ніколи не брешу, добродійко.

— О, він майже не приховує своїх намірів! їх легко відгадати.

— Я не намагаюсь нічого відгадувати, добродійко; я чекаю, аби мені довірились, а лорд Вінтер, крім того, що він казав при вас, нічого більше мені не довіряв.

— То ви не його спільник, ви не знаєте, що він готує мені ганьбу, порівняно з якою всі земні покарання не варті й згадки? — вигукнула міледі з невимовною щирістю в голосі.

— Ви помиляєтесь, добродійко, — червоніючи, відповів Фелтон. — Лорд Вінтер не здатен на такий злочин.

«Чудово! — подумала міледі. — Ще не знаючи, про що йдеться, він називає це злочином!» І додала вголос:

— Друг підлої людини здатен на все.

— Кого ви називаєте підлою людиною? — спитав Фелтон.

— Хіба є в Англії інша людина, яку можна було б назвати таким ім'ям? — Ви говорите про Джона Вільєрса? — перепитав Фелтон, і очі в нього заблищали.

— Якого язичники та віровідступники називають герцогом Бекінгемом, — додала міледі. — Я не сподівалась, що в Англії знайдеться бодай один англієць, якому треба так довго пояснювати, про кого я кажу!

— Десниця Господня простерта над ним, — сказав Фелтон, — і він не мине заслуженої кари.

Фелтон висловлював лише те почуття огиди, що його всі англійці відчували до герцога, якого навіть католики називали шантажистом, хабарником і розпусником, а пуритани — просто сатаною.

— О Боже мій! Боже мій! — вигукнула міледі. — Коли я молю тебе наслати на цю людину заслужену кару, ти знаєш, що я роблю це не з почуття особистої помсти, а заклинаючи про визволення цілого народу.

— То ви знаєте його? — спитав Фелтон.

«Нарешті він звернувся до мене із запитанням», — подумала міледі, не в силі стримати радості від того, що так швидко досягла успіху.

— О! Чи знаю я його? Звичайно ж, я його знаю! На моє нещастя, на моє вічне нещастя!…

І міледі заламала руки, немов у пориві скорботи. Фелтон, певно, відчув, що стійкість залишає його, і ступив кілька кроків до дверей. Полонянка, яка не зводила з нього очей, кинулась за ним і зупинила його.

— Добродію! Будьте добросердим, будьте милостивим — вислухайте моє прохання: цей ніж, що його барон з фатальної перестороги забрав у мене, знаючи, для чого я хочу ним скористатись… О, вислухайте мене до кінця! Дайте мені цей ніж лише на одну хвилину, зробіть це з вашої ласки, з жалості до мене! Ось я біля ваших ніг! Повірте, це вас не стосувалося, я й на гадці не мала зазіхати на ваше життя. Боже! Замірятися на вас, на єдину справедливу, добру та співчутливу людину, яку я зустріла! На вас, мого рятівника, можливо! На одну тільки хвилину, на одну-єдину хвилину дайте мені цей ніж, і я поверну його вам через віконце дверей; лише на одну хвилину, пане Фелтоне, і ви врятуєте мою честь!

— Ви хочете вбити себе! — з жахом вигукнув Фелтон, забувши вивільнити свої руки з рук полонянки. — Ви хочете вбити себе!

— Я прохопилася, добродію, — ледь чутно прошепотіла міледі, безсило опускаючись на підлогу. — Я виказала свою таємницю! Тепер він знає все! Боже мій, я загинула!

Фелтон стояв нерухомо, не знаючи, на що наважитись.

«Він ще сумнівається, — подумала міледі, — я говорила не досить переконливо».

Аж тут вони почули, що хтось іде по коридору. Міледі впізнала кроки лорда Вінтера. Фелтон теж упізнав їх і рушив до дверей.

Міледі кинулась до нього.

— О, мовчіть, — пошепки мовила вона, — жодного слова цій людині! Інакше я загину, і це ви, ви…

Кроки чимраз наближалися, і міледі замовкла, боячись, що її голос почують. З виразом безмежного жаху приклала вона свої чарівні пальчики до губів Фелтона. Фелтон м'яко відсторонив міледі, і вона впала у крісло.

Лорд Вінтер не зупиняючись проминув двері, і його кроки почали віддалятися.

Фелтон, блідий, мов стіна, ще кілька секунд напружено прислухався, а потім, коли кроки затихли, зітхнув, як людина, що прокинулась од сну, і кинувся геть з кімнати.

— А-а! — сказала міледі, й собі прислухаючись до кроків Фелтона, що віддалялись у бік, протилежний тому, куди пішов лорд Вінтер. — Нарешті ти мій!

Раптом обличчя їй знову затьмарилось.

«Якщо він скаже все баронові, — подумала вона, — я загинула, бо барон, який знає, що я не вб'ю себе, при ньому дасть мені ножа, і Фелтон одразу ж переконається, що мій страхітливий відчай був тільки грою».

Міледі сіла біля дзеркала й глянула на себе. Ніколи ще вона не була така гарна.

— Ні! — мовила вона, всміхнувшись, — Фелтон не скаже йому нічого.

Увечері, коли принесли вечерю, прийшов і лорд Вінтер.

— Добродію, — озвалась до нього міледі, — невже ваша присутність — необхідна умова мого ув'язнення? Чи не могли б ви позбавити мене тих нестерпних мук, що їх завдає мені ваш прихід?

— Оце так, люба сестро! — сказав Вінтер. — Чи не ви ж самі з усією можливою зворушливістю, вашими чарівними устами, з яких я зараз чую ці жорстокі слова, сказали, що приїхали до Англії тільки для того, щоб мати втіху бачитися зі мною? Адже відсутність цієї втіхи, за вашими власними словами, ви так болісно відчували, що зважились на все: на морську хворобу, на бурю, на полон! Так от, я перед вами; ви мусите бути задоволені. До того ж, цього разу я маю особливі підстави навідати вас.

Міледі здригнулась, подумавши, що Фелтон виказав її; мабуть, іще ніколи серце цієї жінки, яка зазнала в своєму житті стільки гострих і різноманітних переживань, не калатало так сильно, як у цей момент.

Міледі сиділа. Лорд Вінтер присунув до неї своє крісло, сів поруч, вийняв з кишені якийсь папірець і неквапно розгорнув його.

— Гляньте! — сказав він. — Цей складений мною документ відтепер правитиме вам за посвідку на проживання, оскільки я згоден зберегти вам життя.

Він перевів погляд з міледі на папір і прочитав уголос:

— «Наказ відвезти до…». Назву ми проставимо згодом, — пояснив Вінтер. — Якщо вам до вподоби якесь певне місце, можете назвати його, аби тільки воно було не ближче, ніж за тисячу миль[229] від Лондона; я обіцяю виконати ваше прохання. Отже, читаю далі: «Наказ відвезти до… названу Шарлотту Баксон, затавровану судом французького королівства, але звільнену після покарання; вона має жити у вказаному місці, ніколи не виїжджаючи з нього далі, ніж за три милі. На випадок спроби втекти вона має бути покарана на смерть. Їй видаватиметься по п'ять шилінгів[230] на день для витрат на житло та їжу».

— Цей наказ стосується не мене, — холодно відповіла міледі, — в ньому проставлене не моє ім'я.

— Ім'я! Хіба у вас є ім'я?

— Я ношу ім'я вашого брата.

— Ви помиляєтесь: мій брат був вашим другим чоловіком, а перший живий і досі. Назвіть мені ім'я вашого першого чоловіка, і я поставлю його замість імені Шарлотти Баксон… Ні? Ви не хочете?.. Мовчите? Гаразд. Вас буде внесено до арештантського списку під ім'ям Шарлотти Баксон.

Міледі заклякла й заніміла. Цього разу вона вже не вдавала розпачу, а таки й справді перелякалася. Вона подумала, що наказ має бути виконаний негайно, що лорд Вінтер прискорив її від'їзд і що її повезуть у заслання сьогодні ж увечері. На якусь мить їй здалося, що все вже втрачено. Аж тут вона помітила, що під наказом немає підпису.