Аж тут заіржав кінь. Міледі підвела голову, побачила притиснуте до шибки бліде чоло Атоса і зойкнула.

Атос зрозумів, що вона впізнала його, і натиснув коліном та рукою на раму; вікно піддалося, скло посипалося на підлогу…

Схожий на страхітливу примару помсти, мушкетер скочив у кімнату.

Міледі кинулась до дверей і відчинила їх. На порозі стояв Д'Артаньян, ще блідіший і грізніший, ніж Атос.

Міледі скрикнула й відсахнулась. Вирішивши, що вона має змогу втекти, і боячись, щоб вона знову не вислизнула від них, Д'Артаньян вихопив з-за пояса пістолет. Але Атос застережливо підніс руку.

— Сховай зброю, Д'Артаньяне, — сказав він. — Цю жінку треба судити, а не вбивати. Зачекай ще трохи, Д'Артаньяне, і ти зможеш поквитатися з нею. Заходьте, панове.

Д'Артаньян не насмілився заперечувати, бо Атос промовляв до нього таким урочистим голосом і супроводив свої слова таким владним жестом, наче він і справді був суддею, надісланим на землю самим Богом. Слідом за Д'Артаньяном до кімнати ввійшли Портос, Араміс, лорд Вінтер і незнайомець у червоному плащі.

Слуги стали біля дверей та вікна.

Міледі впала на ослін і здійняла догори руки, наче заклинаючи це страшне видіння. Побачивши свого дівера, вона несамовито закричала.

— Чого вам треба? — вигукнула міледі.

— Нам потрібна, — відповів Атос, — Шарлотта Баксон, яка спочатку носила ім'я графині де Ля Фер, а потім леді Вінтер, баронеси Шеффілд.

— Це я, це я! — злякано пробелькотіла міледі. — Чого ви від мене хочете?

— Ми хочемо судити вас за ваші злочини, — сказав Атос — Ви маєте право захищатись, тож виправдовуйтесь, якщо можете. Пане Д'Артаньяне, вам першому надається слово для звинувачення.

Д'Артаньян вийшов наперед.

— Перед Богом і людьми, — мовив він, — я звинувачую цю жінку в тому, що вона отруїла Констанцію Бонасьє, яка померла вчора ввечері.

Він обернувся до Портоса та Араміса.

— Ми свідчимо це, — в один голос сказали мушкетери. Д'Артаньян вів далі:

— Перед Богом і людьми я звинувачую цю жінку в тому, що вона хотіла отруїти й мене, підсипавши отруту в вино, надіслане з Віллеруа з фальшивим листом, в якому намагалась переконати, що це вино дарують мені мої друзі. Бог урятував мене; але замість мене помер інший, ім'я якого Бризмон.

— Ми свідчимо це, — так само сказали Портос та Араміс.

— Перед Богом і людьми я звинувачую цю жінку в тому, що вона підбурювала мене вбити графа де Варда. А що тут немає нікого, хто міг би засвідчити правдивість цього звинувачення, то я сам його свідчу. Я сказав усе.

І Д'Артаньян разом з Портосом та Арамісом відійшов у протилежний куток кімнати.

— Тепер ваша черга, мілорде! — сказав Атос. Барон вийшов наперед.

— Перед Богом і людьми, — мовив він, — я звинувачую цю жінку в тому, що за її намовою було вбито герцога Бекінгема.

— Вбито герцога Бекінгема? — вигукнули всі влад.

— Так, — сказав барон, — убито! Коли я одержав вашого листа, в якому ви попереджали про небезпеку, то звелів арештувати цю жінку й доручив стерегти її одному вірному та відданому мені офіцерові. Вона спокусила його, вклала йому до рук кинджал, підмовила вбити герцога, і, можливо, саме в цю хвилину Фелтон розплачується своєю головою за злочин цієї фурії[248].

Почувши про ці нові, досі невідомі їм злочини, судді мимоволі здригнулись.

— Це ще не все, — провадив лорд Вінтер. — Мій брат, який зробив вас своєю спадкоємицею, помер за три години від дивної хвороби, яка лишає по всьому тілу синюваті плями. Сестро, від чого помер ваш чоловік?

— Який жах! — вигукнули Портос і Араміс.

— Убивце Бекінгема, убивце Фелтона, убивце мого брата, я вимагаю для вас правосуддя і обіцяю, що коли не доб'юсь його від інших, то вчиню його сам!

І лорд Вінтер став поруч з Д'Артаньяном, поступаючись місцем перед іншим обвинувачем.

Міледі схилила голову на руки, намагаючись зібрати думки, що переплутались їй у голові від смертельного жаху.

— Тепер моя черга, — мовив Атос, затремтівши, як тремтить лев, угледівши змію, — тепер моя черга. Я одружився з цією жінкою, коли вона була ще зовсім юною дівчиною, одружився проти волі моєї сім'ї.

Я дав їй своє багатство, дав своє ім'я. Г от якось я побачив, що цю жінку затавровано: на лівому плечі в неї випечено квітку лілії.

— О! — вигукнула міледі, підводячись. — Навряд чи знайдеться той суд, який зможе підтвердити цей безчесний вирок! Навряд чи знайдеться той, хто виконав його!

— Стривайте, — пролунав чийсь голос — На це відповім я! І незнайомець у червоному плащі вийшов наперед.

— Хто це, хто це? — вигукнула міледі, задихаючись од страху; її розпатлане волосся заворушилось над змертвілим обличчям, наче живе.

Всі звернули погляд на незнайомця, бо ніхто, крім Атоса, не знав, хто він такий.

А втім, Атос теж дивився на нього так само здивовано, як і інші, не розуміючи, чим причетний він до тієї жахливої драми, розв'язка якої наставала у цю хвилину.

Повільно й урочисто підступившись до міледі на таку відстань, що між ними лишився тільки стіл, незнайомець зірвав з себе маску.

Міледі з острахом вдивлялася в це бліде обличчя, облямоване чорним волоссям і такою ж чорною бородою, в обличчя, що зберігало байдужий, крижаний спокій. Потім вона рвучко підвелась, шарпнулась до стіни і закричала:

— О ні, ні! Ні! Це пекельна мана! Це не він!.. Рятуйте! Рятуйте! І вона обернулась до стіни, наче бажаючи руками розсунути її й сховатися за нею.

— Хто ви такий? — мовили всі свідки цієї сцени.

— Спитайте в цієї жінки, — відповів незнайомець у червоному плащі, — ви самі добре бачите, що вона впізнала мене.

— Лілльський кат! Лілльський кат! — вигукнула міледі, в нестямі чіпляючись руками за стінку, щоб не впасти.

Всі відступили, і незнайомець у червоному плащі залишився сам посеред кімнати.

— О пожалійте, змилуйтеся! Пробачте мені! — волала міледі, падаючи навколішки.

Незнайомець зачекав, поки настане тиша.

— Я вам обіцяв, що вона мене впізнає! — сказав він. — Так, я кат міста Лілля, і ось моя історія.

Всі дивилися на незнайомця, з тривожним нетерпінням чекаючи, що він скаже.

— Ця молода жінка була колись такою ж вродливою молодою дівчиною. Вона була черницею Тамплемарського монастиря бенедиктинок. Молодий священик, щиросердий і глибоко віруючий, відправляв служби в церкві цього монастиря. Вона вирішила спокусити його і довела свій задум до кінця. Вона могла б спокусити навіть святого!..

Їхні церковні обітниці були священні й непорушні; їхній зв'язок не міг тривати довго, не занапастивши їх обох. Вона умовила його залишити ті краї. Але для того, щоб виїхати звідти, щоб утекти разом, перебратися до іншої частини Франції, де вони могли б жити спокійно, бо ніхто не знав би їх там, потрібні були гроші. Ні вона, ні він їх не мали. Священик украв святі чаші й продав їх. А що вони готували втечу разом, то їх арештували обох.

За тиждень вона спокусила сина тюремника і втекла. Священика засудили до десяти років ув'язнення в кайданах і до таврування. Я був катом міста Лілля, як стверджує ця жінка. Я мусив затаврувати злочинця, а злочинцем, панове, був мій брат!

Тоді я присягнувся, що жінка, яка його занапастила, жінка, яка була більше, ніж його спільницею, — бо це ж саме вона підбурила його на злочин, — принаймні розділить з ним покарання. Я здогадувався, де вона переховується, вистежив її, піймав, зв'язав і затаврував тим самим знаком, яким затаврував свого брата.

Через день після того, як я повернувся до Лілля, моєму братові пощастило втекти з в'язниці. Мене звинуватили в причетності до його втечі й засудили до ув'язнення замість нього доти, аж поки він сам віддасть себе до рук властей. Бідолашний брат не знав про цей вирок. Він помирився з цією жінкою; вони разом утекли до Беррі. Там він дістав невеличку парафію. Всі вважали, що ця жінка — його сестра.

Вельможа, на землях якого стояла парафіяльна церква, побачив гадану сестру й закохався в неї, закохався так палко, що запропонував їй стати його дружиною. Тоді вона покинула того, кого вже занапастила, заради того, кого збиралась занапастити, і стала графинею де Ля Фер…