— Це так, — сказали супротивники.

— До того ж, — вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, — до того ж, я написав на цю тему рондо[139], яке показав торік панові Вуатюру[140], і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.

— Рондо! — зневажливо мовив єзуїт.

— Рондо! — машинально повторив кюре.

— Прочитайте, прочитайте! — вигукнув Д'Артаньян. — Це трохи розважить нас.

— Ні, воно релігійного змісту, — відповів Араміс — Можна сказати, шо це теологія у віршах.

— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.

— А втім, ось воно, — мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.

Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.

Д'Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:

— Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo[141].

— Так, щоб проповідь була зрозумілою! — сказав кюре.

— Отож, — квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, — отож, ваша дисертація сподобається дамам — тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю[142].

— Дай Боже! — захоплено вигукнув Араміс.

— От бачите! — сказав єзуїт. — Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce[143]. Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.

— Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.

— Мирська зарозумілість.

— Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.

— Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?

— Я відчуваю в собі покликання розглянути саме її і ніяку іншу; тому наважуся працювати далі й сподіваюсь, що вже завтра ви схвалите всі виправлення, які я внесу відповідно до ваших зауважень.

— Працюйте не поспішаючи, — сказав кюре, — ми залишаємо вас у чудовому настрої.

— Авжеж, — підхопив єзуїт, — ниву засіяно, і нам нічого боятися, що частина зерен упала на камінь або розвіялась по дорозі й що птахи небесні склюють решту — aves coeli comederunt illam.

«Щоб тебе чума задавила з твоєю латиною!» — подумки вилаявся Д'Артаньян, відчуваючи, що знемагає.

— Прощавайте, мій сину, — сказав кюре, — до завтра.

— До завтра, сміливий юначе, — сказав єзуїт. — Ви можете стати світочем церкви; боронь Боже, аби цей світоч перетворився на всепоглинаюче полум'я!

Д'Артаньян, який уже цілу годину від нетерплячки гриз нігті, тепер почав гризти пальці.

Добродії в чорному підвелися, вклонились Арамісові та Д'Артаньяну й пішли до дверей. Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу.

Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до Д'Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого.

Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д'Артаньян, очевидно, вирішив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший.

— Ви самі бачите, — сказав він, — що я знову повертаюсь до своєї заповітної мрії.

— Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як шойно сказав цей добродій.

— О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже?

— Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте.

— Жартувати такими речами! Та що ви, Д'Артаньяне!

— Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю.

— І помиляються, Д'Артаньяне, бо смерть — це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння.

— Згоден. Але прошу вас, облишмо ці теологічні суперечки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів.

— Зараз ми пообідаємо, любий друже. Тільки майте на увазі: сьогодні п'ятниця. В такі дні я не тільки не їм м'яса, а й не дивлюся на нього. Якщо ви згодні розділити зі мною обід, то вам доведеться задовольнитись вареними тетрагонами й фруктами.

— А що це таке — тетрагони? — стурбовано спитав Д'Артаньян.

— Шпинат, — відповів Араміс — Але для вас я накажу подати ще й рідко зварені яйця, що, правда, буде істотним порушенням правил, бо ж яйця породжують курчат і, отже, вони також суть м'ясо.

— Бенкет не дуже розкішний, але що поробиш, — заради вашого товариства я згоден і на це.

— Дякую вам за жертву, — сказав Араміс — І якщо вона не принесе користі вашому тілу, то, безперечно, буде корисною для вашої душі.

— Отже, Арамісе, ви вирішили прийняти духовний сан. А ви подумали, що скажуть про це ваші друзі, що скаже пан де Тревіль? Не забувайте: вони вважатимуть вас дезертиром.

— Я не приймаю духовний сан, я тільки повертаюсь до нього. Коли вже й вважати мене дезертиром, то хіба що стосовно церкви, яку я зрадив задля світського життя, бо ви знаєте не гірше за інших: вдягаючи плащ мушкетера, я вчинив над собою насильство.

— Я нічого про це не знаю.

— Отже, вам не відомо, що я пішов з семінарії?

— Зовсім не відомо.

— То слухайте… До речі, в Святому Письмі сказано: «Сповідайтесь одне одному». От я й сповідаюся перед вами, Д'Артаньяне.

— А я наперед відпускаю вам гріхи — адже ви знаєте моє добре серце.

— Не жартуйте святими речами, мій друже.

— Гаразд, розповідайте, я вас слухаю.

— Я виховувався в семінарії з дев'яти років. Через три дні мені мало минути двадцять, я став би священиком, і все було б скінчено. І от увечері, коли я, за звичкою, був в одному домі, де охоче збавляв час, — що вдієш, я був молодий і слабкий духом, — один офіцер, котрий завжди ревниво спостерігав, як я читаю «Житія святих» хазяйці дому, несподівано ввійшов до кімнати. Я саме перекладав епізод з історії Юдифі[144] і щойно прочитав ці вірші хазяйці, яка щиро похвалила їх і, схиливши голову мені на плече, разом зі мною стала перечитувати написане. Наша поза, яка, мушу визнати, могла здатися досить-таки невимушеною, не сподобалась офіцерові; він не сказав ні слова, але, побачивши, що я вийшов з дому, рушив слідом за мною.

— Пане абате, — спитав він, наздогнавши мене, — чи подобається вам, коли вас б'ють палицею?

— Не можу відповісти на це запитання, добродію, — сказав, я, — бо досі ніхто ніколи не наважувався мене бити.

— Так от, пане абате, затямте: якщо ви ще раз прийдете туди, де я зустрівся з вами сьогодні, то я наважусь це зробити.

Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, що відповісти своєму кривдникові, і промовчав.

Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії.

Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий Д'Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей обряд на рік.

Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з'явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в'язниці.