— Якої?

— П'ятсот екю берете ви, п'ятсот — я.

— Та що ви, Атосе! Мені не треба й четвертої частини цієї суми, адже я — тільки гвардієць; продавши сідло, я матиму саме стільки, скільки потрібно. Що мені треба? Коня для Планше — от і все. До того ж, ви забули: і в мене є перстень.

— Який ви, мабуть, бережете ще більше, ніж я свій; принаймні так мені здалося.

— Авжеж, бо, в крайньому разі, завдяки йому ми можемо не тільки вийти зі скрути, а й врятуватися від серйозної небезпеки; це не тільки коштовний діамант — це також і чарівний талісман.

— Я не дуже вас розумію, але вірю вам. Та поговорімо краще про мій перстень, або, точніше, про ваш. Ви візьмете половину тих грошей, які нам за нього дадуть, або я викину його в Сену, а я не певен того, чи знайдеться знову рибина, яка буде настільки люб'язна, що принесе його нам, неначе Полікратові[182].

— Що з вами вдієш! Згоден! — сказав Д'Артаньян.

Аж тут до кімнати ввійшов Грімо, а з ним — Планше. Турбуючись за свого пана й прагнучи дізнатися, що з ним сталося, він скористався з нагоди й приніс одежу сам.

Д'Артаньян одягнувся, Атос зробив те саме. Перш ніж вийти на вулицю, Атос знаком показав Грімо, що прицілюється; Грімо зняв зі стіни мушкет і приготувався супроводити свого пана.

Вони щасливо дісталися до вулиці Могильників. Бонасьє, який стояв біля дверей, насмішкувато глянув на Д'Артаньяна.

— Не гайте часу, шановний пожильцю, — сказав він, — на вас чекає гарненька дівчина, а жінки, як вам відомо, не люблять, щоб їх примушували чекати.

— Це Кетті! — вигукнув Д'Артаньян. І він кинувся нагору.

Справді, в передпокої, біля його кімнати, притулившись до одвірка, стояла бліда й тремтяча Кетті. Побачивши Д'Артаньяна, вона вигукнула:

— Ви обіцяли захистити мене, ви обіцяли врятувати мене від її гніву! Згадайте — адже ви винні в моїй біді!

— Гаразд, люба Кетті, не хвилюйся, — сказав Д'Артаньян. — Розкажи краще, що сталося після того, як я пішов.

— Я й сама до пуття не знаю, — відповіла Кетті. — На крик міледі збіглися слуги. Вона нетямилася з люті. Які прокляття вивергала вона на вас! Я злякалась, як би вона не згадала, що ви потрапили до її спальні через мою, і не запідозрила, що я — ваша спільниця. Тож я взяла весь свій злиденний скарб і втекла.

— Бідолашна дівчинко! Що ж я можу зробити для тебе? Післязавтра я вирушаю в похід.

— Все, що завгодно, добродію! Допоможіть мені виїхати з Парижа, допоможіть виїхати з Франції!

— Та не брати ж тебе на облогу Ла-Рошелі! — заперечив Д'Артаньян.

— Звичайно, ні; проте ви можете влаштувати мене десь у провінції, наприклад, у якої-небудь знайомої дами на вашій батьківщині.

— Люба моя дівчинко, в мене на батьківщині дами не тримають покоївок. Проте стривай: я знаю, що ми зробимо! Планше, біжи по Араміса, хай негайно йде сюди. У нас є до нього дуже серйозна розмова.

— Розумію, — сказав Атос — Але чому не до Портоса? Мені здається, що його маркіза…

— Портосова маркіза вдягається за допомогою писарчуків свого чоловіка, — сміючись, мовив Д'Артаньян. — До того ж, Кетті не схоче жити на Ведмежій вулиці, чи не так, моя люба?

— Я житиму де завгодно, — відповіла Кетті, — аби тільки мене як слід сховали і ніхто не знав, де я.

— А тепер, Кетті, коли ми розлучаємося з тобою і, отже, ти більше не ревнуєш мене…

— Добродію, — відказала Кетті, — хоч би де я була, далеко чи близько, я завжди кохатиму вас!

— Ось де, хай йому грець, звила гніздо вірність! — прошепотів Атос.

— Я теж, — мовив Д'Артаньян, — я теж завжди кохатиму тебе, будь певна. А тепер скажи мені щиро: чи не чула ти про молоду жінку, котру викрали якось вночі? Мені дуже важливо це знати.

— Стривайте… О Боже, добродію, невже ви кохаєте ще й цю жінку?

— Ні, її кохає один з моїх друзів. Та ось і він, поглянь, це — Атос.

— Я! — вигукнув Атос з таким жахом, ніби він наступив на змію.

— Ну звичайно ж, ти! — сказав Д'Артаньян, стискаючи Атосові руку. — Ти чудово знаєш, як ми всі прихильні до бідолашної пані Бонасьє. До того ж, Кетті нікому не пробовкається, чи не так, Кетті? Розумієш, дівчинко, — вів далі гасконець, — це дружина того бридкого гладуна, якого ти, мабуть, помітила біля дверей, коли входила до мене.

— О Боже! — вигукнула Кетті. — Не нагадуйте мені про нього. Я так боюсь його; тільки б він не впізнав мене!

— Тобто як — не впізнав? Хіба ти раніше його бачила?

— Він двічі приходив до міледі.

— Он воно що! Коли?

— Тижнів зо два — зо три тому.

— Так, так…

— І вчора ввечері він приходив.

— Вчора ввечері?

— Авжеж, саме перед тим, як прийшли ви.

— Атосе, ми оточені шпигунами!.. І ти гадаєш, що він упізнав тебе, Кетті?

— Помітивши його, я насунула на обличчя чепець, але, може, було вже пізно…

— Зійдіть униз, — Атосе, до вас він ставиться не так підозріливо, як до мене, — й гляньте, чи й досі він стоїть біля дверей.

Атос зійшов униз і незабаром вернувся.

— Його немає, — сказав він, — і двері замкнені.

— Він пішов доповісти, що всі голуби злетілися до голубника.

— Тоді розлітаймося, — мовив Атос, — і залишмо тут самого Планше; він розповість нам про подальші події.

— Хвилинку! Але ж ми послали по Араміса!

— Авжеж, — похопився Атос — Зачекаймо Араміса. Тут до кімнати ввійшов Араміс.

Йому про все розповіли й пояснили, чому конче треба знайти у когось із його вельможних знайомих місце для Кетті. Араміс на хвилину замислився й спитав, зашарівшися:

— Я справді прислужуся вам цим, Д'Артаньяне?

— Буду вам вдячний на все життя.

— Так от, пані де Буа-Трасі просила мене знайти для однієї з її приятельок, яка, здається, живе десь у провінції, надійну покоївку; коли ви, Д'Артаньяне, можете поручитися за дівчину…

— О добродію! — вигукнула Кетті. — Запевняю вас: я буду безмежно віддана тій особі, що дасть мені можливість виїхати з Парижа.

— Все буде гаразд, — сказав Араміс.

Він сів до столу, написав записку, запечатав її своїм перснем і віддав Кетті.

— А тепер, моя люба, — мовив Д'Артаньян, — ти сама знаєш, що залишатися тут небезпечно — і нам, і тобі. Тому ми мусимо розлучитись. Ми зустрінемося з тобою в кращі часи.

— Хоч би коли, хоч би де ми зустрілися, — відповіла Кетті, — я завжди кохатиму вас так само, як кохаю зараз!

За хвилину троє молодих людей розійшлися в різні боки, домовившись зустрітися о четвертій годині в Атоса й доручивши Планше стерегти квартиру.

Араміс рушив додому; Атос із Д'Артаньяном подалися заставляти сапфір.

Як і передбачав наш гасконець, їм дали під заставу триста пістолів. Більше того, лихвар сказав, що, коли б вони побажали продати йому перстень, він дав би за нього п'ятсот пістолів, бо цей сапфір чудово підходить до однієї пари сережок.

Атосові й Д'Артаньянові, як добрим солдатам і неабияким знавцям, вистачило трьох годин, щоб придбати все мушкетерське спорядження. До того ж Атос, як несперечлива людина й широка натура, не торгуючись, платив ті гроші, які правили за ту чи іншу річ, аби тільки вона йому подобалась. Д'Артаньян спробував зауважити другові, проте Атос, лагідно усміхнувшись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів: коли йому, бідному гасконському дворянинові, й годиться торгуватись, то це аж ніяк не личить людині, котра поводиться, як принц крові.

Мушкетер нагледів чудового андалузького коня шести років, чорного, як агат, з яскраво-червоними ніздрями, з тонкими й стрункими ногами. Він пильно оглянув його, але не знайшов жодної вади. За коня заправили тисячу ліврів.

Може, його віддали б і дешевше; але поки Д'Артаньян сперечався з баришником, Атос поклав на стіл гроші.

Для Грімо купили пікардійську конячину, коренасту й сильну, яка коштувала триста ліврів.

Купивши сідло для цієї конячини та зброю для Грімо, Атос побачив, що від його ста п'ятдесяти пістолів не лишилося нічого. Д'Артаньян запропонував другові частину своїх грошей, а той, мовляв, згодом оддасть борг.