Разом з тим, задум книги, зрозуміло, не мав нічого спільного з художніми завданнями. Завдання ці були суто політичними. «Історія русів» була розрахована на те, щоб нагадати читачам, що Україна — не Росія (через двісті років це доводиться робити знову!), струснути благодушних, розбудити їхні патріотичні почуття. Хоча назва «Україна» авторами — чи автором — «Історії русів» і не вживається і навіть відкидається, у сучасному розумінні цього слова мова в книзі йде, звичайно ж, про Україну.
«Історія русів» з самого початку була розрахована на «самвидавське» поширення — на те, что бажаючі будуть її переписувати, із списків стануть знову робитися списки, і книга поступово проникне в усі грамотні прошарки суспільства. Чи були підстави для подібних надій? Звичайно. Люди сьогоднішнього дня не уявляють собі, наскільки узвичаєним був у XVIІ — XIX століттях такий спосіб поширення книг.[114]
І ще «Історія русів» загадкова тим, що її списки стали з’являтися з великим запізненням, починаючи тільки з 1825 року. Можливо, доля розпорядилася правильно. Поява «Історії русів» у більш ранню пору, коли основна частина української шляхти була стурбована лише тим, як би скоріше стати повноправною частиною російського дворянства, могла, врешті решт, виявитися фальстартом, насіння могли упасти в непідготовлений грунт. «Історія русів» з’явилася саме вчасно. «Жодна книга, — стверджував колишній міністр закордонних справ Української Держави (і історик) Дмитро Дорошенко, — не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як “Кобзар” Шевченка... і “Історія Русів”».[115]
Я запитую себе: чи не заслужила «вічна книга України» власного музею? Музей, присвячений одній книзі, — велика рідкість у світі. У Новгороді-Сіверському, нагадаю, уже є музей «Слова о полку Ігоревім». Якщо музей «Історії русів» буде створений, Новгород-Сіверський стане, можливо, єдиним містом у світі, що має відразу два таких музеї.
Чи не дивно, знаючи все це, читати, що в середині 20-х років з’являлися пропозиції передати Новгород-Сіверський повіт до складу РРФСР?
Але, зрозуміло, близькість Росії тут відчувалася завжди. Пам’ятаю напис: «Станция Новгород-Северский Московской ж. д.». Що поробиш, така географічна реальність — до Новгорода-Сіверського не можна потрапити по українській мережі залізниць. Єдина вітка в це українське місто веде від російського Новозибкова (який до революції, нагадую, належав до Чернігівської губернії). Та й Десна тече до нас з Росії, починаючись, як і Дніпро, на Смоленщині.
Як зразок класичної української добродушності я сприймаю ікону «Покрова Богоматері» — гордість Успенського собору в Новгороді-Сіверськім. На іконі зображена церква з людьми, що моляться, над ними, під куполом, стоїть на хмарі (з написом «Радуйся покрове Миру ширшая облака») Богородиця, по боках від неї святі, ще двоє святих стоять прямо в церкві, а навколо них — парафіяни. Серед них цар з царицею, патріарх, гетьман Полуботок з дружиною, полковник Журавка із сином і їх дружини, визначні новгород-сіверські городяни і духівництво, всі в ретельно виписаному вбранні. На гетьмані багата кирея і жупан, він характерно пострижений. Цар теж причепурився для такого випадку на славу. Це бажання усіх примирити може зворушити. Замовники ікони дуже хотіли, щоб на ній були і патріарх, і цар, і гетьман. Пам’ятаючи, що Петро І кинув Полуботка до темниці і скасував патріаршество, замовники веліли іконописцю зобразити якогось іншого, умовного царя. Виглядає він як викапаний Олексій Михайлович, який помер, коли майбутньому гетьману було років 15 — 16 (а на іконі Полуботку близько 60). Незрозуміло, що за патріарх. Останній патріарх Адріан, що помер у 1700 році? Чи може, це Стефан Яворський, місцеблюститель? Насправді, все це не має жодного значення. Головне, всі перебувають у зворушливому єднанні, як на картині художника Хмелька «Возз’єднання України з Росією».
У мене до цих місць особлива любов. Щороку намагаюся тут побувати — хоч на день-другий, а вирвуся.
Про прекрасне та сумне
Об’їздивши за останні роки всю Україну, я переконався в тім, що знав, власне, ледь не завжди: кожен наш регіон має яскраво виражене власне лице. Як не дивно, саме це робить нашу країну цілісною. Цілісним може бути тільки живе, а живе завжди грає відтінками і розмаїтістю. Скажімо, мою рідну Чернігівщину не переплутаєш ні з чим. Але й усередині себе вона різна. На правому березі Сейму (а після його впадіння в Десну — на правому березі Десни) — одна природа, а на лівому — дещо інша. І не тільки природа. Трохи відрізняються села, будівлі, люди. Ніжин помітно не такий, як Новгород-Сіверський. Більш гоголівський, чи що.
Я дуже сподіваюся, що вже незабаром мільйони туристів будуть їздити «Золотим кільцем України», куди ввійдуть культурні пам’ятки Чернігівської і Сумської областей. А може, буде кілька таких «кілець» — занадто багато в нас пам’яток природи, історії і культури, щоб говорити про одне «золоте кільце» для всієї України. Настільки багато, що про значну їх частину більшість наших громадян просто не має уявлення. Мені не раз доводилося бачити здивовані обличчя, коли я починав розмову, наприклад, про красоти Донбасу — про так звану «Українську Швейцарію» і Торські озера, вражаючий Святогорський печерний монастир на Сіверському Донці, «Королівські скелі» біля села Провального — люди звикли думати, що в Донбасі одні лише терикони.
Наприкінці червня 2000 року ми з головою Верховної Ради Іваном Степановичем Плющем відвідали, під час поїздки по Чернігівщині, кілька чудових місць. Плющ теж наш, чернігівський, родом з Борзни. Ми оглянули історико-культурні заповідники «Качанівка» в Ічнянському районі і «Гетьманська столиця» у Батурині (з палацом гетьмана Кирила Разумовського), палацо-парковий комплекс «Садиба полковника Галагана» у селі Сокиринці і Тростянецький дендрологічний заповідник, побували на колишньому хуторі Матронівка біля Борзни, де вшанували пам’ять Пантелеймона Куліша.
Під час цієї поїздки я не переставав думати про те, яка ж ми багата країна! На малій відстані один від одного — такі разючі пам’ятки культури. Тростянець, Качанівка і Сокиринці, вони ж поруч, між ними усього кілька кілометрів. І так майже в будь-якому місці України, куди не тикни в мапу.
Тростянецький дендрологічний заповідник — це справжній музей живої природи. Як твердять знавці, красою своїх пейзажів він перевершує кращі західноєвропейські парки. Тростянець належав поміщикам Скоропадським, і один з них, завзятий ботанік, створив тут, починаючи з 1834 року, справжнє чудо, акліматизувавши дерева і рідкі рослини з усього світу. А в Качанівці був справжній культурний оазис, тут подовгу жили і працювали Гоголь, Шевченко, Марко Вовчок, Костомаров, Глінка, Гулак-Артемовський, Маковський, Рєпін, Ге, Врубель, історик, письменник, ботанік, перший ректор Київського університету Максимович (між іншим, вихованець новгород-сіверської гімназії). Переплетення української і російської культур особливо підкреслила тут така подробиця: Глінка у 1838 році настільки перейнявся українськими мелодіями, що написав на слова Віктора Забіли пісні «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», що стали народними. А приїздив він до України для набору співаків, тому що всі знали: таких голосів, яку нас, немає ніде. Поруч, у Сокиринцях, розкішний пейзажний парк, що може суперничати з Тростянецьким, але при цьому зовсім в іншому дусі. Тут теж бував Тарас Шевченко, тут жив і помер народний кобзар Остап Вересай.
На мій смак, ця група парків по красі не поступається Павловському і Царскосільському, але ті відомі на увесь світ, а про наші мало знають за межами України. Знають хіба що Софіївку — ту, що на Черкащині, біля Умані — просто тому, що рівного їй, напевно, взагалі немає на світі. Але ж на території України сотні і сотні значних і видатних пам’яток — палаців, садиб, фортець, замків, історичних будівель, парків. Більшість з них, на жаль, перебуває у запустінні і руйнації, використовується не за призначенням, стоїть у руїнах. Якщо дати всьому цьому раду, ми зрівняємося по насиченості пам’ятниками історії і культури з країнами Західної Європи. Отоді і повалять до України туристи. Ну, та нічого, як кажуть, могло бути гірше. Головне, вони є і вони наші, а розбагатіти і все налагодити нам ніхто не перешкодить.
