У зв’язку з цим я повинен відповісти — і людям, і собі — на низку питань, які прямо стосуються мене, моєї діяльності, моєї особистої причетності і відповідальності: чи вважаю я правильним закриття Чорнобильської атомної станції, виділення великих коштів на ліквідацію наслідків аварії, зокрема на допомогу ліквідаторам, зусилля отримати побільше «чорнобильських грошей» від західних країн — загалом, все те, що деякі спеціалісти та політики, а слідом за ними й обивателі, тепер вважають неправильним, зайвим, необов’язковим. Але кому-кому, а політику повинно бути добре відомо, що «неправильне» та «непотрібне» — не завжди одне й те саме. Непотрібне з економічної точки зору може виявитися необхідним з політичної. Технічно, економічно правильне рішення за умов, коли люди не здатні його зрозуміти та прийняти, коли воно може викликати руйнівну протидію, тяжкі зовнішньополітичні наслідки, — таке рішення важко вважати правильним. Це азбука демократичної політики, та, загалом, і не тільки демократичної. Так от, закриття Чорнобильської станції, і майже все, що було зроблене українською владою у цій найважливішій сфері нашої внутрішньої та зовнішньої політики, я вважаю правильним перш за все тому, що наших дій чекали і сприймали їх як правильні у всьому світі, все населення планети, а іти проти такої течії обійшлося б набагато дорожче, не кажучи вже про те, що береженого Бог береже. Щоправда, коли ми зробили все, чого від нас чекали, ми не отримали того, що нам обіцяли, і це прикро, щоб не сказати різкіше. Зрозумілі труднощі, з якими зустрічаються західні уряди у відносинах із своєю громадськістю, чиї настрої мінливі, як травневий вітерець, але так теж не можна, і ми будемо продовжувати говорити це нашим західним співбесідникам.
Не знаю, чи всіх влаштує моя відповідь щодо закриття Чорнобильської АЕС та всієї цієї проблематики. З одного боку, це ухильна відповідь, а з іншого, погодьтесь, — така пряма, що пряміше, по-моєму, нема куди.
Яке місце ми посідаємо?
Навіть сьогодні не дуже просто зрозуміти, що являє собою економіка України — занадто велика її тіньова складова. У 1991 році це було й зовсім неможливо, але з інших причин. Перші роки незалежності наше міністерство промислової політики займалось виявленням заводів на території України. Адже більшість так званих режимних підприємств замикались на Москву, на різні союзні міністерства, і існували на українській землі абсолютно екстериторіально.
Саме в цей час, наприкінці 1991-го — початку 1992-го, у Москві йшла своя чехарда, ліквідація та злиття міністерств, війна колишніх союзних з колишніми республіканськими, і домогтися інформації щодо номенклатури продукції цих заводів та схем поставок було у більшості випадків абсолютно нереально. Наша суднобудівельна промисловість виявилась, фігурально кажучи, обезголовленою, тому що відповідні проектні інститути залишились у Петербурзі (чи він у той час ще був Ленінградом?). І все таке інше.
Пам’ятаю, як у 1990 чи у 1991 році на сторінках багатьох наших газет промайнули якісь німецькі хлопці-молодці, що видавали себе за експертів, і пророкували незалежній Україні негайний ривок нехай не на перші, але на досить почесні місця у Європі за більшістю соціально-економічних показників. Їхнє пророцтво підтвердилось лише стосовно двох показників: за територією та числом жителів ми дійсно на кращих місцях у Європі.
Вище я описав основні помилки, припущені в Україні під час переходу до ринку, а також головні несприятливі фактори нашого стартового періоду. Як наслідок, у нас склалась розбалансована економіка, деформована структура виробництва, перекручена у своїй суті система відношень власності — перекручена через те, що значна частина цих відносин базується на тіньових, корупційних основах, при тому існує небезпека закріплення такого стану речей на довгий термін.
І разом з цим, повторюсь, не все так безнадійно. Чи то у нашій економіці, чи то у самому нашому народі виявився закладений величезний запас сил самозцілення та самоврегулювання, і ці сили нарешті почали діяти.
Сьогодні довга руйнівна криза 90-х йде до кінця, наявні процеси стабілізації. З другої половини 1999 року в економіці почалось і з того часу без перерв та затримок продовжується те, що Андрій Ілларіонов, радник російського президента, назвав «взрослым ростом». Щоправда, я вважаю, що це поки що не зовсім заслужений комплімент. В українському машинобудуванні доля високотехнологічної продукції складає всього близько 10%. Надто велика частка приросту промислового виробництва досягнута за рахунок праці на експорт нашої металургійної та хімічної промисловості. А це означає, що ми надто прив’язані до кон’юнктури зовнішнього ринку. Ідеал народного господарства — обслуговувати місткий та вимогливий внутрішній ринок, ось тоді можливий «доросле зростання».
Що таке «доросле»? Якщо збільшення господарських показників викликане щасливим стрибком цін на сировину або першим порухом галузей, які до того були швидше мертві, ніж живі (від нуля легко нарощувати відсотки), то це не зростання. «Доросле зростання» — це реакція промисловості на сприятливі та осмислені зміни у податковій, законодавчій, інвестиційній, митній політиці держави. Таких змін у нас ще дуже не вистачає, тим більш цінна та вдячна реакція промисловості, яку ми спостерігаємо. Україна йшла до цього довго та важко — подолавши у 1998 році нижню точку падіння економічного потенціалу країни та життєвого рівня людей. Поки що ми на самому початку позитивного процесу.
Зростання промислового виробництва в Україні у 2000 році склало 12,9%, сільського господарства — 7,1%. У першому півріччі 2001 року в Україні спостерігалось найбільше зростання промислового виробництва серед всіх країн СНД — одразу на 18,5% (в Росії, для порівняння, на 5,5%). При тому не за рахунок сировинної складової, яка у нас набагато менша, ніж у Росії. В середньому чотири роки підряд (з другої половини 1999-го) наш ВВП зростає швидше усіх у Європі, вище семи процентів. Це зростання нами забезпечене без західних вливань, якими користувались, наприклад, Польща та Угорщина в роки экономічного підйому в цих країнах (зараз там темпи зростання — півтора чи два проценти). Пожвавлення помітне також і за непрямими ознаками. Спеціалізовані бізнес-сайти в Інтернеті відображують ділову активність, що просто фонтанує, виходять десятки газет ділових об’яв, деякі товщиною з палець, скрізь будується велика кількість індивідуальних будинків, торгівля будматеріалами квітне, автомобілей на вулицях уже більше, ніж хотілося б. Іноді виникає бажання поплювати через плече...
По сторінках преси гуляє багато міркувань щодо нинішнього стану української економіки, багато цифр та любительських «рейтингів». Одне з найулюбленіших занять нашої опозиційної публіцистики — розташувати Україну у самому хвості світового розвитку, де-небудь між вчорашніми колоніями з тропічної Африки. Але, маю запевнити, Україна не опускалась так низько.
Коли ми говоримо, що у нижній точці спаду наш економічний потенціал зменшився наполовину і навіть трохи більше, треба ясно уявляти, від якого рівня йшов спад.[34] Спад не буває однаковим по всіх позиціях. У тих галузях, де Україна була особливо глибоко залучена до загальносоюзного розподілу праці і де стався обрив виробничих зв’язків, спад перевищив двократний. У інших же галузях він був менш драматичний. Смертельно небезпечним було саме по собі скорочення виробництва, яке впало до рівня початку 60-х. Якби справа була тільки у цьому, можна було б сказати собі: ну, адже жили ж ми у 60-х, та ще й пісні співали. Найсильніша соціальна небезпека витікала із нерівномірності розподілу удару по різних групах населення.
Те, що в Україні був збережений соціальний та етнічний мир, я вважаю головною заслугою її керівництва — хто б не стояв у керма країни — за всі десять років її незалежності. Це була праця, яку не бачила громадськість. Іноді доводилось переходити на «ручне управління» економікою та фінансами. В теорії це ненормально, але на практиці рятувало. Наприклад, скасувати велику заборгованість по пенсіях вдалося тільки завдяки вольовому рішенню навантажити додатковим податковим тягарем дорогі споживчі товари, предмети розкошу. Ретельно все зваживши, я зрозумів, що це єдиний вихід та видав відповідний указ.
