Усе це або щира омана, або лукавство. Почнемо з того, що сьогодні три чверті всього валового внутрішнього продукту України виробляють, і не без участі ВПК, п’ять регіонів — місто Київ, Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області. Тобто, столиця плюс Схід. Найбільшими фінансовими центрами України, поряд з Києвом, є Дніпропетровськ і Донецьк. Схід з його ВПК — це інтелектуальний локомотив України, тут найвищі показники освіченості населення. Не даремно на Сході зараз найбільше число користувачів Інтернету. Накопичений у регіоні людський потенціал має з максимальною віддачею працювати на Україну, люди повинні зберегти можливість розкриття своїх знань і талантів. Але таке виключено, коли спрощується, робиться більш примітивною виробнича і соціальна структура суспільства. Наприклад, коли інженери стають «човниками». А задушення ВПК — це ентропія в чистому вигляді.
Що відбувалося в найбільш високотехнологічних (читай: військових) галузях української промисловості в 90-і роки? Розвиватися так, як розвивався радянський ВПК, тобто за рахунок державного замовлення і державного фінансування НДЕКР, ці підприємства більше не могли. Що нам залишалося в цій, здавалося б, безвихідній ситуації? Кажу «нам», тому що ця ситуація прийшлася на той час, коли генеральним директором «Південмашу» був я. Момент був історичний і переломний водночас.
У людей коротка пам’ять, і багато хто сьогодні переконаний, що труднощі в народному господарстві України почалися з проголошенням нашої незалежності. Якщо говорити про оборонну галузь, все почалося багато раніше, чи мені цього не знати? До нашої незалежності залишалося ще біля трьох років, коли Горбачов наприкінці 1988 року проголосив принцип «розумної оборонної достатності». У зв’язку з цим було прийняте рішення скоротити військові витрати СРСР у 1989 році на 14,2%, а витрати на виробництво озброєнь і військової техніки і того більше — на 19,5%. Військовий бюджет СРСР на 1989 рік був затверджений у розмірі 77,3 мільярди карбованців, а на 1990 рік його офіційно скоротили ще майже на 10%, довівши до 70,98 мільярдів карбованців. Кажу «офіційно», тому що справжня цифра була захована як Кащеєва смерть у народній казці. Те, що радянські військові витрати дуже високі, нам, ракетникам, можна було не пояснювати. Але пересічних громадян багато десятиліть запевняли, начебто ці витрати стабільно складають всього 4 — 5% державного бюджету СРСР І більшість людей вірили, що цих відсотків було достатньо для підтримки військового паритету зі США і НАТО протягом, принаймні, 25 років!
На порозі 1989-го року трапилося дві епохальних події в цій галузі. По-перше, пролунало визнання, що дотепер цифри військового бюджету у нас постійно применшувалися в 3,7 — 3,8 рази. Це була «погана» новина. За нею, як водиться, випливала «гарна» — та сама, про яку я вже згадував, а саме, що військовий бюджет скорочується. У 1989-му році він повинен був скласти «усього-на-всього» 16% державного бюджету (замість 18,3%). Насправді, як пише у своїх спогадах М. С. Горбачов, справжнього розмаху мілітаризації СРСР не уявляв собі практично ніхто — до цих даних мали доступ лише дві-три особи в країні. Але вже була проголошена гласність, а за нею — можливість зайнятися підрахунком реальних військових витрат, прямих і непрямих. Цей підрахунок зайняв біля двох років, і в результаті з’ясувалося, що військові витрати СРСР щорічно були стабільно близькі до 40% держбюджету, продукція військово-промислового комплексу складала 20% валового суспільного продукту (зараз цей показник не використовується; не плутати з ВВП), а з 25 мільярдів карбованців усіх витрат на науку близько 20 мільярдів ішло на військово-технічні дослідження і розробки.
Упущена вигода
А тепер нехай кожен спробує відповісти на питання: чи можна легко і безболісно перебудувати (на ходу!) таку махину? І що буде, якщо її просто зупинити, а більшість зайнятих у ній — еліту робітничого класу і інженерного корпусу, кращих конструкторів і технологів — виставити за ворота?
Що чекає оборонну галузь, нам стало зрозуміло вже в 1988 році.
29 травня набрав сили договір між СРСР і США про знищення радянських і американських ракет середньої дальності з ядерними зарядами. Тоді ж країни Варшавського договору на чолі з СРСР як жест доброї волі вирішили в однобічному порядку скоротити частину збройних сил і озброєнь, знизити військові витрати і «почати конверсію значної частини військового виробництва». Що це за «значна частина», довго залишалося таємницею. Зате було до болю ясно, що треба терміново думати про високотехнологічну цивільну продукцію. Та, на біду, радянський ВПК, володіючи чудовими технологіями, аж ніяк не вмів ділитися ними з цивільним виробництвом. Керівництво країни відчувало якусь неясну тривогу з цього приводу, саме тому майже усі військові заводи були зобов’язані випускати «товари народного споживання». Однак будь-який директор знав, що за кінокамери, магнітофони або холодильники йому голову не знімуть, а за навігаційні прилади для винищувача, за радарні установки для авіаносця — знімуть залюбки.
Повне чи навіть більш-менш значне переключення оборонки на споживчі товари було неможливе навіть у теорії. До того ж, споживчий ринок — тільки частина ринку, причому не найбільша. Але ніяких механізмів зв’язку з ринком у підприємств ВПК не було. Як і самого ринку в СРСР.[100]
1989 рік запам’ятався особливо добре. Він був переповнений подіями. У лютому радянські війська пішли з Афганістану. У квітні СРСР в однобічному порядку вирішив вивести з території своїх союзників за Варшавським договором 500 ядерних боєзарядів і скоротити засоби їхньої доставки. У травні З’їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову «Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Постанова визначала принципи, якими СРСР повинен керуватися в міжнародних справах. Серед цих принципів були такі: забезпечення безпеки країни насамперед (добре ще не написали: «виключно») політичними засобами, ліквідація запасів ядерної зброї і скорочення оборонного потенціалу країни до меж розумної достатності; незастосування сили і погрози силою; діалог і переговори як єдиний (єдиний!) спосіб рішення міжнародних проблем і врегулювання конфліктів; органічне включення радянської економіки у світове господарство на взаємовигідних і рівноправних основах. Вустами б цих депутатів та мед пити!
Продовжувалися переговори СРСР і США про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Радянська сторона у вересні вирішила повністю ліквідувати Красноярську радіолокаційну станцію попередження, визнавши її будівництво порушенням договору із США. До 31 грудня 1989 року було знищено 1498 радянських ядерних ракет дальністю від 500 до 5500 км і їхніх пускових установок. Відповідна американська цифра дорівнювала тільки 451 знищеній ракеті — пам’ятаю, ми це жваво тоді обговорювали. Радянські і американські дипломати узгодили обмеження стратегічних наступальних озброєнь рівнями в 6000 ядерних боєзарядів і 1600 стратегічних носіїв і підрівнями в 4900 боєзарядів для балістичних ракет наземного і морського базування, а в рамках цього числа — підрівнями в 1540 боєзарядів на важких міжконтинентальних балістичних ракетах, число яких не повинно перевищувати 154 (по десять здатних розділятися зарядів на ракету). Я записував усі ці новини і цифри до свого блокноту, тому що буквально кожна з них говорила про близький кінець вітчизняного ракетобудування. Нарешті, у грудні 1989 року відбулася зустріч Горбачова з президентом Бушем (старшим) на борту радянського теплохода «Максим Горький» біля берегів Мальти, і тоді було вирішене питання про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь.
Як житель Землі, як громадянин СРСР, як патріот України, як сімейна людина, я повинен був цьому радіти. Менше бомб і ракет — менша небезпека для роду людського. Я і радів! Але мене розбирала досада на радянських політиків, які абсолютно не вміли торгуватися, відстоювати інтереси своєї країни. Зроблені ними поступки, можна було, я і зараз переконаний в цьому, пов’язати, наприклад, з інвестиціями в наші передові галузі. Мій прихід до політики навчив мене не так вже і багато чому. Я швидко відкрив, що майже всю політичну науку засвоїв раніше — як то кажуть, з перебігом життя. Але одне правило я зрозумів тільки коли опинився всередині міжнародної політики: приватна особа може відмовлятися, коли їй дають щось задарма, справжній же державний діяч ніколи не відмовиться прийняти однобічні поступки.[101] Захід явно не чекав такої зговірливості і поступливості. Ймовірно, він був готовий запропонувати чималі бонуси, але почув від радянських співрозмовників: «Ну, що ви, які можуть бути рахунки між цивілізованими людьми?» і сперечатися не став.
