Звичайно, за зриви термінів «вставляли фітіля», але це пережити можна.
Догани я не рахував. Дали догану, через місяць, якщо не проштрафився, її знімуть. Але питали жорстко. І чим вище на посадовому щаблі, тим жорсткіше. Багато пізніше, коли я став першим заступником генерального, а потім директором заводу, я щомісяця бував на колегії міністерства, і не раз виходив звідти спітнілий. Міністром загального машинобудування в нас був Сергій Олександрович Афанасьєв, така з себе велетенська брила. Він, перш за все, досконально знав справу і ніколи не допускав розхристаності і панібратства. Тверда людина, але, як то кажуть, у ділах. Тому ніяких образ не виникало. Він недавно помер, 15 травня 2001 року. Я згадую його з величезною повагою. У такій справі, як наша, не можна діяти м’якенько: добре, мовляв, не вийшло сьогодні — вийде завтра.
Усі, хто пройшов школу Янгеля, не загубилися в житті. Він умів довіряти відповідальну роботу молодим. Я іноді згадую, кого він висунув — люди просто один до одного. Це Конюхов, нинішній генеральний конструктор КБ «Південне», Мащенко — його перший заступник, Агарков — головний конструктор ракет космічного призначення, заступник генерального, Команов — заступник генерального по програмі «Морський старт», лауреат Ленінської премії і Державної премії України, Герой України, Вус — головний конструктор, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державної премій СРСР...
Мені довелося бути провідним конструктором при Янгелі, і ця робота — один із кращих моїх спогадів. Виріб був найскладніший, космічний носій «Циклон-2», одна з головних ланок системи протисупутникової оборони країни. Ця ракета виводила на орбіту, по-перше, супутники-розвідники, що вели морську розвідку, стежили за підводними човнами, по-друге, супутники-мішені і, по-третє, винищувачі супутників. Треба було гарантовано виводити їх у будь-яку точку простору, щоб знищити супутник противника, де б він не знаходився.
Я пишаюся всіма проектами «южан», незалежно від того, брав я в них участь чи ні, пишаюся «Морським стартом», з ніжністю згадую прообраз ракети «Зеніт», «виріб 11К77». Ніякі голлівудські фільми з усіма їх комп’ютерними і «технотронними» наворотами не зрівняються, на мій смак, з відеозйомкою підготовки «Зеніту» до старту. Нагадую, це безлюдний запуск, усе автоматизовано! Ракета піднімається, відходять захисні плити, по всіх чотирьох площинах висуваються комунікації. Усі посадочні точки збігаються, усі розйоми, а їх величезне число, ідеально стикуються між собою. Оце видовище! Готовий дивитися хоч щодня.
От на цій сцені, що дає надію на перемогу високих технологій, я і закінчу розділ про ракети радянські, українські, російські, спільні. Насправді, ця сцена — не що інше як «спогад про майбутнє». Я упевнений, про дуже близьке майбутнє.
Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни
Коли я тільки починав цю книгу (спершу статтю), я накидав коло тем, яких хотів у ній торкнутися. Список вийшов довгий, але дотепер я його дотримувався. Однак зараз бачу — якщо іти за цим переліком до кінця, книга, по-перше, вийде занадто великою, а по-друге, її написання дуже затягнеться. Тому я тимчасово відкладаю свій план убік. Спробую розмірковувати без точного плану, дотримуючись лише загального напрямку, позначеного в назві цього розділу.
Про яких слов’ян мова? Краєм, де «сходяться слов’яни», у першу чергу можна назвати мої рідні місця. Але мова не тільки про мою «малу батьківщину» і не тільки про Східну Україну. Тема, котрої маю намір торкнутися, набагато ширша. Усе своє життя, будучи українцем і живучи в Україні, я відчував могутню присутність Росії. Вона, ця присутність, безсумнівна і у тій місцевості, де я ріс, і в стародавньому Новгороді-Сіверському, найближчому до нас місті, і в Дніпропетровську, де я учився і працював. Для мене особисто вона втілювалася і у тотально російськомовній професії ракетника, і в постійному зв’язку з Москвою, і в моїй російській дружині, і ще в сотнях інших граней і подробиць життя. Я проводив багато часу на Байконурі, але не можу говорити про казахську присутність у своєму житті. Байконур у часи СРСР був казахським лише номінально. Звичайно, номінальна належність — зовсім не дрібниця, як ми всі добре зрозуміли в 1991 році, але в часи мого перебування там цей радянський космодром керувався з Москви, там лунала лише російська мова.
Мабуть, можна сказати, що аж до 1991 року присутність Росії складала постійне тло мого життя і роботи. Це тло було звичним як повітря і питань не викликало. Або майже не викликало. У менш помітній, але очевидній якості я завжди відчував також присутність Білорусії — далі буде зрозуміло, чому.
Мені вже 65 років, але я зовсім їх не відчуваю. Я бачив два різних світи і, нікуди не переїхавши, жив у двох різних країнах. Долею судилося, щоб я очолив незалежну, тепер уже навіки, Україну. Я прекрасно пам’ятаю кожен рік, дарований долею, у мене унікальна позиція для оцінок, порівнянь і висновків.
Чайкіно
Сама ідея цієї книги навряд чи спала б мені на думку, якби я не народився на стику кордонів України, Росії і Білорусії. Ще в дитинстві, хоч і не дуже усвідомлено, мені не давало спокою питання: що, власне, розділяють ці кордони? Ні з якими природними рубежами вони не збігалися. Ніякої різниці між селом Костобоброво (наголос на третьому складі) на українському боці і селом Азаровка на російському боці не було. Взагалі ж різниця була. Азаровка дуже симпатично розташувалася на березі річечки Ревни, але ця Ревна відразу прекрасно текла «до нас», і на ній настільки ж симпатично розташувалися «наші» Леоновка й Архипівка. І знамениті Брянські ліси починалися в нас, тяглися убік Десни і йшли до північного сходу, не рахуючись ні з якими кордонами.
В юнацькі роки мені часом здавалося, що ці кордони — незначуща умовність, ігри дорослих людей. У зрілому віці я пізнав багато такого, чого ніяк не міг знати на зорі життя, і під враженням цих нових знань часом починав думати, що Україна і Росія — це, по суті, зовсім різні світи, два культурно-історичних материки, які, скільки їх не зближай, залишаються ірраціональними один до одного, як діагональ квадрата ірраціональна по відношенню до його сторони. Зараз я далекий від обох крайностей.
Нашу місцевість, північ Чернігівської області, відносять до Полісся. Навіть для освічених людей типове незнання того факту, що Полісся — це не тільки Україна і Білорусія. По-перше, Полісся має своє продовження на захід, до Польщі. По-друге, воно не закінчується Чернігівщиною, а іде до Росії. Там воно називається Брянсько-Жиздринським Поліссям. А оскільки наш Новгород-Сіверський район — це стик усього на світі, то чому б Брянським лісам не починатися в Україні? Зараз це, боюся, уже не ті ліси, що були в 40-і роки і на початку 50-х. Через кілька років після війни в Україні стали дуже жорстоко вирубувати ліс, і вирубали великі масиви. Не весь, звичайно, але дуже значну частину. Знищений ліс був дивної краси, в основному змішаний — дуб, сосна, береза. Разом з ним пропала безліч грибних і ягідних місць. Мені навіть здається, що приказка «дешевше грибів» народилася в наших краях — так їх було багато, цих грибів. Набрати великий кошик білих нічого не коштувало. Якщо встанеш затемна і прийдеш на узлісся ледь починає світати — місця ж усі відомі, свої — і пробіжишся по ньому першим, то через годину кошик повен, можна нести додому або здати на заготівельний пункт, одержати якусь копійку. Робив я це, мабуть, років з семи.
Я і народився на лісовому кордоні. Кордон — це пост лісової варти з будинком лісника. Мій батько і був лісником Новгород-Сіверського лісництва. А ще більшовиком, членом ВКП(б). Чи точніше говорити КП(б)У? Якщо така людина, як він, вступала у 30-і роки до партії, виходить, він робив це згідно з переконаннями, а не з кар’єрних причин. Які вже там на його посаді й у такій глухомані кар’єрні наміри! Мені дуже прикро, що я так мало про нього знаю. Знаю, він був одним із кращих мисливців у всій окрузі. Образ його в мене, на жаль, зовсім неясний. Мені було три роки, коли він пішов на війну. Єдине, що пам’ятаю — це як я біжу слідом за підводою, на якій він їхав. Їхав, щоб більше не повернутися.
