61
Мотиви Мазепи були на першому місці в усіх, хто писав про нього. Пушкін у своїй поемі «Полтава» вирішив цю головоломку просто. Він придумав (чи повторив чиюсь вигадку), начебто за 12 років до того, під час облоги Азова, цар, розлютившись на щось, схопив Мазепу за вус, і Мазепа затаїв на нього за це злобу.
Так обо мне воспоминанье
Хранить он будет до конца.
Петру я послан в наказанье.
Я терн в листах его венца:
Он дал бы грады родовые
І жизни лучшие часы,
Чтоб снова, как во дни былые,
Держать Мазепу за усы...
Небагато був би вартий у наших очах вчинок Мазепи, якби справа дійсно було в цьому.
62
Костомаров так характеризує точку зору Москви на заключення Андрусовського миру: «Хмельницький з’єднував з Московією вільний народ, що добув собі кривавими зусиллями незалежність і волю, а московський уряд мав на увазі не народ, а області, випадково придбані, котрі, при нагоді, можна було продати, поміняти, подарувати, коли буде вигідно».
63
Гетьман говорив, що сподівався «одержати волю не війною, а миром, через трактат... усілякими засобами схилити шведського короля до такого миру з царською величністю». Він ділився зі своїм писарем: «Напишу царській величності вдячний лист за його протекцію, та у ньому ж пропишу всі наші колишні і теперішні образи, відібрання прав і вольностей, крайню руйнацію і заготовану згубу всьому нашому народу, а на кінець докладу, що ми, як добровільно, заради єдиного східного православ’я віддалися під царську руку, так і тепер, будучи вільним народом, добровільно відходимо, дякуємо царській величності за протекцію, не хочемо рук наших простирати на кровопролиття і будемо очікувати під протекцією шведського короля добутого нашого звільнення».
64
Оскільки легенда про «зрадника Мазепу» ніяк не стоїть на ногах, жива уява людей шукає не просто правдоподібних, але ще й обов’язково ефектних пояснень. Чому б не уподібнити Мазепу гросмейстеру Тевтонського ордена Конраду Валлєнроду, герою однойменної поеми Міцкевича? Валлєнрод був (принаймні, за переконанням польського поета) прихованим литовцем, що вступив до ордена і зробив у ньому велику кар’єру з єдиною метою підірвати орден зсередини, щоб помститися за спустошення улюбленої вітчизни. Те ж саме хтось написав у 1991 році про М. С. Горбачова. Не пам’ятаю, за кого хотів помститися, за цією версією, Горбачов (чи не був його дід розкуркулений?), але вся діяльність нашого останнього Генерального секретаря коментувалася на зразок валлєнродовської. Про Леніна теж ще при його житті говорили, що він затіяв революцію, щоб помститися царському роду за страту брата.
65
От короткий підсумок обрусіння Кубані. За переписом 1926 року на Північному Кавказі, куди входили 4 губернії (ще зберігався губернський розподіл), жило майже два мільйони українців. Розподілялися вони так: у Кубанській губернії їхня частка складала 47% (перше місце в населенні губернії), у Чорноморській 35,4%, у Ставропольській — 33,8%, у Терській — 14%. У цілому по регіону частка українців складала 30,5% усього населення. Характерно, що вже тоді ненабагато більше половини з них (56,4%) назвали рідною мовою українську. І проте, всупереч постійному припливу російських переселенців (у середині XIX століття частка українців на тій же території складала 44%, а рідна мова в українців була майже поспіль українською) і більш ніж столітньому відриву від України, це все ще була «Україна на Кубані». В умовах заохочення національної культури процес денаціоналізації міг бути зупинений і повернутий назад. Але це менш за все влаштовувало Сталіна. «Українізація» з 20-х років районів компактного проживання українців Кубані була в 1932 році брутально зупинена. Коли після нього у СРСР були введені паспорти з пунктом «національність», більшість українців Північного Кавказу вважали за благо записатися росіянами. Через 63 роки, у 1989 році, на цій території налічувалося лише 308 тис. українців або 2,5% усього населення (у Краснодарському краї — 3,9%). В цілому по Російській Федерації в 1926 році, відповідно до перепису, налічувалося 6 мільйонів 876 тисяч українців, з введенням же в СРСР паспортної системи їх кількість стала швидко танути: перепис 1939 року фіксує в РРФСР лише 3 мільйони 204 тисячі українців, тобто, у два рази менше. Не слід забувати і про те, що в голодні роки між двома переписами загинуло не менше мільйона кубанців усіх національностей.
66
Орест Субтельний пише: «Епоха Кирила Разумовського — золота осінь Гетьманщини... Глухова торкнувся дух Європи. Столицю Гетьманщини прикрасили витончені палаци з англійськими парками, у театрі заміняли одна одну італійські оперні трупи, і місцева знать, одягнена за останньою паризькою модою, заповнювала численні кав’ярні... Еліті в Гетьманщині дихалося при ньому [Разумовському] надзвичайно легко. Збувалася, нарешті, її заповітна, ще з кінця XVII століття затаєна мрія про перетворення на “нормальне” дворянство».
67
Деякі дослідники досить суворо оцінюють цю мову. Михайло Грушевський прямо називав її «макаронічною». Цим словом позначають прийом, коли текст пересипається не уживаними в рідній мові іноземними словами або словами, складеними чи переінакшеними на іноземний зразок.
68
Будь-яка революція в культурній сфері — це не тільки придбання, але і втрати. Емігрантський історик Іван Лисяк-Руднинький охарактеризував те, що відбулося, так: «Для освіченого суспільства все старше за Котляревського лежить, по суті, за межами інтелектуального обрію. Адже наша сучасна літературна мова — продукт, у кращому випадку, XIX століття. На відміну від росіян, у яких розвиток сучасної літературної мови йшов через вливання народних елементів у церковнослов’янські рамки, успадковані від попередніх століть, засновники українського “літературного відродження” свідомо обмежили книжкову мову розмовною мовою наддніпрянських селян. Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 року навіть в “українофільських” колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції».
69
«Політичне підгрунтя української політики імперської влади, — пише Мирослав Попович, — вичерпно виражене в таємній доповіді III Відділення Миколі І з приводу Кирило-Мефодіївського товариства і творчості Шевченка: “з деякими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом укоренитися думки про удаване блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Украйні існувати у вигляді окремої держави”. Це на іншому жаргоні могли б сказати і Жданов, і Суслов... Всупереч існуючим забобонам, ні Валуєвський циркуляр 1863 р., ні Емський акт 1876 р. не забороняли української мови. Вони “тільки” обмежували сферу її дії таким чином, щоб висока культура залишалася російськомовною... По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом, “малорос” у культурний побут допускався, але тільки у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси».
70
Петрові Струве заперечив єврейський публіцист (згодом один із засновників сіонізму) Володимир Жаботинський. Він писав: «Если бы вместо указа о воспрещении украинской культуры явился в 1876 г. указ о разрешении вести на украинском языке преподавание в гимназиях, то уважаемому публицисту вряд ли пришлось бы теперь так победоносно констатировать, что в Киеве без русского языка нельзя быть культурным человеком». Жаботинський проникливіше, ніж його російський опонент, зазирнув у суть: «Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души — деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами. Мужик все вынесет, все переживет, всех переупрямит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок — и еще больше».
