Діячів минулого не можна судити поза контекстом часу і згідно більш пізніх законів, які не мають зворотньої сили. Їх діяння необхідно оцінювати з погляду моралі і правил їх часу, з урахуванням усіх, а не тільки пристрасно відібраних обставин. Маючи мужність бачити неприкрашену правду свого минулого, потрібно (повторю ще раз) черпати в ньому не приниження, а силу. Інакше не наважуйся розраховувати на майбутнє.
Я глибоко переконаний, що політична і військова діяльність Богдана, глибинна логіка його політичного курсу відбивали лише одну філософію — любов до батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині.
От заради чого він маневрував між сусідами, шукав компроміси й альянси, нерідко відмовлявся від багатообіцяючих задумів. Але генеральну лінію свого життя, зміст якого полягав у звільненні рідного краю від іноземного ярма і створенні самостійної соборної України, Богдан Хмельницький проводив до останнього свого подиху.
Не провина, а нез’ясована людська трагедія гетьмана відбилася в тому, що після його смерті державне кермо опинялося в руках або слабких, або корисливих. Цей період нашої історії став називатися Руїна. Боротьба між амбіційними представниками козацької старшини за гетьманську булаву і втягування в цю боротьбу іноземних військ, сепаратизм і нездатність політичної верхівки прийти до згоди у головних загальнодержавних питаннях привели до спустошення України. Переслідуючи особисті вигоди, авантюристи рвали Україну в різні боки, накликаючи на її народ найтяжчі випробування.[57]
Нашій ментальності, на жаль, властива «отаманщина», що так далася взнаки в годину Руїни і з не меншою силою — у період громадянської війни 1917 — 1920 років. На жаль, нації, як і люди, рідко учаться на уроках минулого, уроках історії. Отаманщина загрожує нам і сьогодні, під час нашої третьої спроби утвердити свою державу. Цей дворазовий історичний урок варто було б зазубрити багатьом нашим сучасникам, що живуть в одномірному світі, поділяючи усіх за своєю сваволею на «своїх» і «чужих». За будь-якими політичними угодами і компромісами вони схильні бачити не кроки до стабілізації, а зрадництво. Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Їх не даремно прозвали «професійними українцями». Дай Боже, щоб вони не довели нас до великого лиха.
Породження енергії і волі Богдана Хмельницького, Українська держава виявила величезний потенціал. У свідомості й історичній пам’яті нашого народу раз і назавжди затвердилася державна ідея, що стала гаслом визвольних змагань XVII — XX століть. У першій чверті XX століття ця ідея була втілена в життя, що і записано на скрижалях четвертого універсалу Центральної Ради 22 (9) січня 1918 року: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом створилася на українській землі вільна Українська Народна Республіка. Збулася давня мрія твоїх предків, борців за волю...»
Не випадково українські політики цього періоду, діячі національно-визвольного руху постійно зверталися до подій Визвольної війни Богдана Хмельницького, шукали в них прямі аналогії і навіть окремі готові політичні рішення. Як у часи Богдана Хмельницького, становлення української державності й у цей період було невіддільним від соціальної складової, від перерозподілу власності, у першу чергу землі. Мільйони українських селян пов’язували гасла української незалежності з прямим і швидким вирішенням земельного питання на свою користь.
Серед споконвічних помилок Центральної Ради ми бачимо затягування ліквідації поміщицького і переходу до фермерського землеволодіння. Ми бачимо відсутність внутрішньої єдності трьох процесів: державотворення, збройного захисту досягнутого і соціально-економічних перетворень. Великим прорахунком Центральної Ради виявилося рішення про міліційний (ополченський) характер армії. У цьому Рада не пішла за Богданом, що зумів створити, по суті, професійну армію.
Як відомо, в основу державного будівництва Центральна Рада поклала козацьку демократичну традицію: виборність органів влади, їхня підзвітність виборцям, колегіальність рішень. Це залучало на бік Центральної Ради маси українського населення, але не дало, за великим рахунком, реальних наслідків через непідготовленість цих мас до розвинених форм політичного життя. Органи виконавчої влади, створені за формально-демократичними принципами, не змогли подолати складнощі політичної і соціально-економічної ситуації. Фатальну роль відіграла і недієздатність демократії, не вписаної в сильну виконавчу владу. Друга спроба державотворення зазнала невдачі багато в чому з цих причин.
Але, можливо, головною трагедією цього періоду стала відсутність на чолі українського національно-визвольного руху харизматичного лідера, подібного до Богдана Хмельницького. Маючи такого лідера, українська революція не привела б до отаманщини, коли кожен думав тільки про своє село, волость або повіт, будучи неспроможним піднятися до усвідомлення загальнонаціональних проблем. Звідси — феномени республік: Одеської, Донецько-Криворізької, Сорочинської і навіть Баштанської і Висунської (обидві — у тому ж самому Миколаєвському повіті Херсонської губернії). Найважливіше попередження, одержане нами з минулого, полягає в тому, що в переломні епохи в нас здатна узяти гору українська анархічна ментальність, наше фантастичне уміння створювати політичний і суспільний розбрат.
Будь-якому народу необхідна очна ставка між нинішнім днем і своєю історією. Це дуже допомагає побудувати перспективу, побачити дійсний масштаб сьогоднішніх досягнень і невдач.
Хмельницький вивів народжену у вогні і хаосі Україну на стежку, вибрану ним для неї серед інших стежок, що вели в болота, і дав їй золоту нитку Аріадни — національну державну ідею. Зумівши не втратити цієї нитки, Україна через третину тисячоліття прийшла до заповітної незалежності.
Іван Мазепа
Перш ніж перейти до Івана Степановича Мазепи, зображеного на купюрі в десять гривень, хочу сказати кілька слів про одну цікаву арифметичну закономірність, присутню у нашій історії, або подобу закономірності, або випадковість, що має вигляд закономірності... Вона має відношення і до Мазепи.
Від Водохрещення Русі до незалежності України пройшла тисяча років. Хтось скаже, що трохи більше, а саме 1003 роки, оскільки Водохрещення відбулося в 988 році, а наша незалежність проголошена в 1991-му. Однак стародавня історія темна: деякі історики вважають, що Русь була хрещена не в 988-му, а в 990 році, а деякі — ще пізніше. Це тисячоліття поділяється на три рівних відрізки, кожен з яких у певному сенсі заперечує попередній. Закінчення одного відрізка і початок іншого відзначене найважливішою для України історичною подією.
Переяславську раду відокремлюють від Акту про незалежність 337 років — цю цифру можна прийняти як таку, що дорівнює третині тисячоліття. Приблизно «на півдорозі» між Водохрещенням Русі і Переяславською Радою, тобто близько 1321 року Київщину загарбав литовський князь Гедімін (і про дату, і про князя йдуть суперечки, але давайте повіримо видатному історику Литви академіку Матвію Кузьмичу Любавському).
Що ж ми бачимо? Починаючи із свого Водохрещення в 988 році Київська Русь (яку ми тепер, завдяки Грушевському, називаємо Україною-Руссю) розвивається в руслі східнохристиянської, грековізантійської за своїм походженням, культури. Вона залишається відданою цій культурі навіть після ординської навали, хоча і значною мірою втрачає свої культурні завоювання.
Від того, що третину тисячоліття по тому в Києві править язичеський князь, спочатку начебто б нічого не міняється. Насправді ж, відразу намічається зміна тенденцій. Спершу майже непомітно. Ольгерд і Володимир, спадкоємці Гедіміна, — православні князі. Але вже із середини того ж століття починає проникати на київські землі інший, польсько-латинський католицький вплив. Близько 1386 року Литву перехрещують із православ’я в католицтво. Ця третина тисячоліття позначена покатоличенням і ополяченням частини українського населення, особливо верхівки, Брестською унією, проникненням в Україну польської культури і способу життя, впровадженям магдебурзького права в деяких містах, появою освітніх установ за типом середньовічних європейських університетів і, нарешті, тим західно-східним культурним синтезом, який вчені охрестили «українським барокко».
