Я міг би ще довго говорити про прикмети «нових часів», що так сильно змінили наше життя. Цю тему важко вичерпати, і я не намагатимусь цього зробити. Однак не можу не сказати про одне велике розчарування. Може, від того, що стало більше спокус, багато людей сьогодні легше, ніж раніш, переступають закон і совість. Я не чекав такого від своїх земляків. Підроблена горілка, крадіжка кольорових металів, піратські компакт-диски стали явищем повсякденним, як дощ чи паморозь. Мені довелося виступити із спеціальною заявою з приводу того, що в нас раптом виявилося багато більше учасників війни, ніж їх могло бути навіть у теорії. Адже це не просто фальшивка, а фальшивка в сфері святого! Однак є явище ще більш сумне, хоч і менш часте. З’явилися люди, що слабко ототожнюють (а то і зовсім не ототожнюють) себе із своєю батьківщиною. Ні, вони не кажуть такого вголос, та швидше за все і не розмірковують з цього приводу, як незначного. Але їх поведінка красномовніша слів. Вони не на боці України. Не те, щоб проти, ні. Вони просто не вболівають за неї, вона на сто якомусь місці серед їхніх пріоритетів. Причому це в них виходить так природно, як у птаха спів. Журналісти, чиновники, підприємці і навіть політики демонструють, не завжди самі це помічаючи, що особистий інтерес для них куди вищий інтересів країни, де вони народилися і живуть.
А цей тон вічного скепсису і глузування, ця звичка з усіх версій завжди вибирати гіршу, ці заголовки-питання, ці узагальнення! Ніколи не напишуть, наприклад: «перехід України до демократії виявився тривалим і важким процесом». Напишуть: «проект демократичної України зазнав нищівного краху». У таких фразах приховане твердження, усвідомлене чи ні, що в нас ніколи і нічого не вийде, що в Україні повинне зазнати краху більш-менш все. А тим часом ще не вечір, і труднощі переборюються.
Не хотілося б закінчувати на цьому. Одужання країни з неминучістю збільшує і буде далі збільшувати частку оптимістів у суспільстві. Ті ж, хто не на боці України, внутрішньо чужі їй люди, перестануть сприйматися як щось значне, що має вагу і вплив. А хтось із них, мабуть, змінить своє ставлення, ця дорога нікому не закрита, безнадійних людей немає. Але поки що я бачу в них щось на зразок білих кров’яних тілець, по наявності яких судять про кризи в організмі. Потім хвороба відступає, і білі кров’яні тільця кудись щезають. І ніхто не сумує після їх зникнення.
Післямова
Завжди трохи шкода розлучатися з роботою, який віддано багато душевних сил — ракета це чи дисертація, Конституція чи книга. «Україна — не Росія» писалася уривками більше чотирьох років, і все-таки мені важко забути, як з найперших днів я мимоволі, але постійно звертав від теми, позначеної в заголовку, до теми «Україна», просто «Україна». Тепер книга про Україну і її чари, про найрізноманітніші її куточки, буде моєю мрією. Чи призначено їй збутися?
У цій книзі був би цілком природним — більш того, міг би посісти в ній центральне місце — розділ під назвою «Моє відкриття України», замислений на ранній стадії роботи. Це була б розповідь про особистий досвід людини, яка вихована переважно на російській культурі і все своє свідоме життя відкривала для себе окрему від «радянської батьківщини» Україну, відкривала її неповторні й особливі риси; розповідь про те, як юна продовжує їх відкривати до цього дня, про радість і щастя осягання рідної країни. Але і від цього задуму довелося відмовитися, тому що розділ відразу ж став надмірно розростатися, вимагати все більше і більше місця — одне «відкриття» змушувало згадати про інше, і кожне було повчальним і важливим.
Визнаю, легше всього мені було писати про рідне село, про Чернігівщину, про «Південмаш», про наші історичні парки й антиісторичні водоймища. Якось за один тиждень я наговорив на магнітну стрічку стільки усього про Чайкіно і Новгород-Сіверський, що при розшифровці це склало більше 40 сторінок тексту, якщо рахувати старими аркушами друкарської машинки. Більшість з цих мемуарних фрагментів (а ще більше пов’язаних із Дніпропетровськом) я, зрештою, не без жалю видалив, оскільки вони не мали відношення до головної теми. Але зберіг і, можливо, вони ще будуть використані. Звичайно, лише в тому випадку, якщо я зумію здійснити ще одне своє давнє бажання: розповісти про чудових людей, знайомство з якими мені дарувала доля, починаючи з дитячих років.
Ну, а що стосується тієї книги, яка у мене в результаті вийшла і яку ви тримаєте в руках, нехай про неї судять по тому, що юна містить, а не по тому, що до неї не потрапило. Мені ж настав час переходити до висновків.
У світі, Європі, Росії і звичайно ж в Україні стає все менше людей, які думають, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відкололася завдяки якомусь дивному непорозумінню або навіть дивацтву. Згодом подібні погляди стануть і зовсім екзотичними, хоча, допускаю, не зникнуть зовсім: адже і сьогодні існують товариства винахідників вічного двигуна і прихильників постулату про плоску Землю. Навряд це відбудеться найближчим часом, швидше за все, потрібна зміна поколінь, потрібна і чимала робота. У зв’язку з цим потрібно і корисно констатувати, нагадувати і роз’яснювати, що Україна — не продовження і не філія Росії, і взагалі не Росія. Я закликаю своїх читачів робити це у всіх доречних випадках, особливо за кордоном.
Ключовим у даній книзі могло б стати слово «асиметрія», оскільки Україна і Росія мало в чому є дзеркальним відображенням одна одної. У двох країн різні історичні долі, різний національний досвід, різне самовідчуття, зовсім несхожі культурно-мовні ситуації, принципово різні відносини з географічним і геополітичним простором, неоднакова ресурсна база, різна політична вага у світі, непорівнянні можливості для взаємовпливу.
У Росії відсутні паралелі до цілої низки специфічно українських проблем — таких, як не переборений пост-окраїнний синдром, незавершеність формування національної свідомості, боротьба навколо державної мови, наслідки Чорнобиля, напруженість між греко-католиками і православними, розкол у православ’ї, різка відмінність західних і східних регіонів, продовжене з’ясування відносин з минулим (включаючи далеке минуле), проблема ветеранів УПА, енергозалежність, підтримка необхідної частоти в електричних мережах.
Україна, у свою чергу, не знає, що таке відстані, здатні розірвати внутрішній ринок, зона ризикового землеробства, збезлюділе село в історичному ядрі країни, потребуючі освоєння, але непридатні для життя простори, «китайська дифузія», Чечня, фантомні болі імперії, Калінінградський ексклав, реліктові (та й нові) зобов’язання в різних кутках світу необхідність утримувати атомні підводні човни, ядерна зброя та інші дорогі атрибути наддержави. Частина зовнішніх проблем, з якими стикається Росія, породжена недоброзичливістю на її адресу, що зберігається в значної частини населення посткомуністичних країн, особливо Східної Європи. Нехай це і не надто справедливо стосовно сучасної Росії, треба визнати очевидність: безліч людей у Східній Європі, та й у колишньому СРСР теж не можуть забути, як їх багато десятиліть тримали за горло. Росія б тільки виграла, переставши ігнорувати ці почуття. Україна не зустрічається чи майже не зустрічається з такою недоброзичливістю, вона не входить до реєстру наших проблем.
Одна із найголовніших і найприкріших наших асиметрій: Україна і Росія неоднаково сприймають одна одну. В Україні традиційно чують все, що має сказати Росія — так вже побудований наш інформаційний простір. Україні ж досить важко докричатися до російської громадської думки.
Іноземець, прочитавши наведені переліки, мабуть, вирішить: виняткова відмінність, тотальна розбіжність, нічого спільного. Як би не так! На тлі всіх цих розбіжностей — майже повна соціальна, економічна, демографічна, освітня і культурна подоба, ціла низка однакових болячок: зменшення населення, «нові бідні», анахронічна промислова структура з перевагою базових галузей, старіння основних фондів, гострий дефіцит інвестицій і так далі — як то кажуть, «див. вище». І Україна, і Росія в однаковій мірі стоять перед необхідністю вирішувати сто проблем одночасно, тому що жодна з цих проблем не терпить зволікання, ні одну не можна засунути на далеку полицю, щоб вона там почекала, поки вирішуються інші. І Україну, і Росію залякують їхніми проблемами, але і там, і там «очі бояться, а руки роблять». І зробили вже дуже багато.
