Першого жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликає в Грановитой палаті «Земский собор всех чинов». Учасники собору повинні були дати відповідь на питання: чи приймати гетьмана Хмельницького з усім військом козацьким під царську руку? Висловлювалися по куріях: «Освященный собор» (патріарх і духівництво) дав благословення, Боярська дума з думними боярами і думними дяками відповіла позитивно, служиві люди обіцяли битися, не жаліючи голови, гості (купці) і торгові люди обіцяли жертвувати гроші на майбутню війну. Справа була вирішена. Олексій Михайлович не приховував радості. Він вважав, що це — початок довгоочікуваного торжества православ’я і православного царства.[46]
Восьмого січня 1654 року у Переяславі зібралася козацька рада і Хмельницький у присутності московських послів виголосив перед нею промову: «Нам не варто більше жити без державця. Ми зібрали нині явну всьому народу раду, щоб ви вибрали із чотирьох державців собі державця. Перший — цар турецький, котрий багато разів кликав нас під свою владу; другий — хан кримський; третій — король польський; четвертий — православний Великої Руси цар східний. Турецький хан — бусурман, і самі знаєте, яке пригнічення терплять братія наші християни від невірних. Кримський хан також бусурман. Ми зі скрути було з ним подружилися, й через те мали нестерпні біди, полонення та нещадне пролиття християнської крові. Про пригнічення від польських панів і згадувати не потрібно. А православний християнський цар східний одного з нами грецького благочестя. Ми з православ’ям Великої Русі єдине тіло церкви, що має за главу Ісуса Христа. Цей великий цар християнський, що зжалівся над нестерпним озлобленням православної церкви в Малій Русі, не відкинув наших шестирічних молінь, прихилив до нас своє милостиве царське серце й прислав до нас ближніх людей із царською милістю. Возлюбимо його зі заповзяттям. Опріч царської високої руки, ми не знайдемо благочиннішого прихистку; а буде хто з нами не в раді, той куди хоче: вільна дорога».
Рада закричала: «Волимо під царя московського!»
Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?
Ми ніколи не довідаємось, скільки болісних роздумів і сумнівів пережив Богдан за три місяці між звісткою про рішення Земського собору і скликанням ради в Переяславі. Нам уже ніколи не стануть відомі всі його мотиви, тільки частина їх. Про що ми можемо здогадуватися, так це про те, якою була головна мета Хмельницького, його мрія-максимум. Освічені сучасники Богдана говорили, що він хоче відродити «давньоруське князівство». Полякам, які намагалися пізніше почати нові переговори з ним, він говорив про своє бажання бачити вільними всі давньоруські землі. Усі — не більше, не менше. «Нехай Королівство Польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської... Нехай поляки формально оголосять руських [сьогодні ми б сказали: українців і білорусів] вільними, на зразок того, як іспанський король визнав вільними голландців».[47]
Але чи наближав Хмельницький свою велику мету, з’єднуючи Україну з Росією? Відповіді на це питання нема, тому що його мета до кінця не розгадана. Богдан залишив нам таємницю.
Ще за 175 років до нього великий князь московський Іван III, одружившись на племінниці останнього візантійського імператора і приєднавши Новгород, оголосив себе «государем усея Русі». Чи був у Богдана конкурентний проект? Чи хотів він «зібрати Русь» — ті її частини, що не встигла зібрати Москва? Тим же самим кілька століть підряд займалися великі князі литовські, але починаючи з кінця XV століття зібране ними стало поступово переходити до Москви. Серед того старі чернігівські і новгород-сіверські міста та удільні князівства — Путивль, Рильськ, Трубчевськ.
Проекти відродження Київської Русі і її переходу «під Москву» виникали і раніше.[48] Природно, все це було добре відомо Хмельницькому. Не міг він недооцінювати і масового настрою. За Москву «голосували ногами» переселенці на Слобожанщину.
Для козацької старшини, яка так довго і без успіху мріяла про шляхетство в Речі Посполитій, головна вигода від з’єднання з Росією полягала у вирівнюванні з російським дворянством.
Навіть ті, хто називає рішення Хмельницького помилковим, не може назвати його несподіваним або нелогічним.
У ідеї з’єднання з Росією було в Україні і безліч супротивників. Особливо мало доброго чекав від цього з’єднання митрополит Сильвестр Коссов і київське духівництво. Але в митрополита не було і Богданової мрії. Просто він вважав московських людей малоосвіченими і поверховими християнами, побоювався неминучості переходу під омофор московського патріарха. Далекий константинопольський патріарх улаштовував його куди більше.
Гетьман приймав рішення, переломне в історії України. Він не був наївною людиною і розумів, що змінити його у випадку розчарування буде важко. Легко стати васалом турецького султана — стати, а потім перестати: султан далеко, за Чорним морем, — у тім же Константинополі, що і патріарх. А до Москви всього 800 верст.
Після вибору Володимира Великого вибір Богдана був другим за значенням для долі України. Чи спадала на думку йому самому аналогія між Володимиром і собою?
Ми не сумніваємося в правильності вибору Володимира Великого, але чи визнаємо ми правильність вибору Богдана Хмельницького?
Я не збираюся ухилятися від усіх цих питань, залишати їх риторичними, змусити висіти в повітрі. Але моя відповідь не може бути й однозначною.
Ми оцінюємо діяльність гетьмана в її цілісності. Ми не шанували б його пам’ять так, як шануємо сьогодні, якби казали собі: так, він зробив багато правильного і видатного, але найвідповідальніше для України рішення його життя виявилося помилковим.
Щоб прийняти «найвідповідальніше для України» рішення, необхідна була наявність України. Не географічної назви, що закріпилася за південно-східною окраїною Речі Посполитої, а самостійної держави, визнаної (гласно або негласно) як таку сусідами. Саме створення такої держави є головним досягненням, головним подвигом Хмельницького. Як не дивно, багато істориків минулого прогледіли це досягнення гетьмана.
До 52-літнього віку це був діяч дуже скромного розмаху, для історії — практично приватна особа. Вождем України Хмельницький став не в кінці успішної кар’єри, а поза всяким зв’язком з нею. Так, його кар’єра, власне, була вже закінчена. Людина, що вирішила підняти свою батьківщину на боротьбу за звільнення, була на той час навіть не генеральним писарем Війська Запорізького, а просто сотником чигиринським.
Останні десять років життя Хмельницького — від його втечі на Січ восени 1647 року до смерті в 1657-му — яскрава комета на небосхилі нашої історії. Саме тоді прийшов час звільнення України, і їй був потрібен вождь. У тодішній Україні було багато хоробрих, ділових і освічених людей, та ще і більш молодих, але всенародне повстання повів Хмельницький, що не може бути випадковістю.
Для України було щастям, що вона змогла висунути в середині XVII століття діяча такого масштабу, якому поталанило розрубати гордієв вузол здавалося б нерозв’язних протиріч і через століття після занепаду Київського князівства відновити його.[49] 3 ім’ям Богдана Хмельницького пов’язаний вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Богдан символізує єдність і безперервність буття України від часів князівської Русі до героїчної Козацької епохи національного відродження вісімнадцятого століття і завоювання незалежності в столітті двадцятому.
Серед політичних діячів нашої історії він одним з перших надихнувся державною спадщиною Києва і став продовжувачем цієї спадщини. Геній Хмельницького — у відчутті моменту, у розумінні того, чому вже прийшов час, а чому поки що ні, у ясному усвідомленні надій і сподівань усіх шарів українського народу.
Продовжуючи Богданову справу, ми здійснюємо третю спробу відродження своєї держави. Саме тому 400-річчя від дня народження гетьмана відзначалося в нас у 1995 році як пам’ятна дата державного рівня.
