Ці вибори пройшли 1 грудня, одночасно з референдумом, на якому кожен житель України міг виявити своє ставлення до Акту про незалежність. Чому недостатнім було прийняття цього Акту Верховною Радою? Верховна Рада — це чудово, але Верховна Рада — ще не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, єдине джерело влади. Якби наша незалежність і далі базувалася тільки на рішенні «номенклатурної» (в основному) Верховної Ради, обраної в умовах СРСР початку 1990 року, її законність залишалася б уразливою. Потім нам би роки і десятиліття повторювали, що це була імпровізація, породжена розгубленістю, що ми не відбивали волі українського народу, і наша незалежність, таким чином, не прояв історичної необхідності, а випадковість.
Після того, як 90,32% учасників референдуму — 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа[126] підтвердили Акт про незалежність, такі розмови стали неможливими навіть теоретично. «Момент істини», що наступив у серпні 1991 року, відкрив очі мільйонам і з небувалою силою, як ніколи в історії, згуртував народ України.
Що до президентських виборів, на них, як відомо, переміг Л. М. Кравчук, який одержав 61,59% голосів. Чорновіл одержав 23,27%, Лук’яненко 4,49%, Гриньов4,17%, Юхновський 1,74%, Табурянський 0,57%. Третього грудня 1991 року, відразу ж після оголошення підсумків референдуму, Росія заявила «про визнання незалежності України відповідно до демократичного волевиявлення її народу» і висловила надію на якнайшвидше встановлення дипломатичних відносин. Правда, Канада, Польща й Угорщина випередили Росію у визнанні України, але оскільки мова йшла буквально про години, ми не були в образі. До проведення референдуму формально вже начебто незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня нас визнали 68 країн.
Строго кажучи, і день нашої незалежності правильніше б святкувати не 24 серпня, а 1 грудня. Це питання обговорювалося. Під час дискусії пропонувалася й інша точка відрахунку: 22 січня 1918 року — день проголошення незалежності Української Народної Республіки, — і в цьому була певна логіка. Цей день подвійно символічний, тому що рік по тому, день у день, було проголошене об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ця дата нагадувала б нам, що не Сталін з’єднав нас в одну державу (та ще, як натякають деякі, штучно), що українці одного разу, хай і ненадовго, але зробили це своєю волею і своїм героїчним зусиллям. Цей день, день Злуки, з не меншою підставою можна було б назвати Днем незалежності України.
Я, пам’ятаю, був за те, щоб День незалежності святкувався в той день, коли це рішення прийняв народ, а не тоді, коли його прийняли 346 людей. Але хтось з депутатів сказав: «Позаяк є вибір, давайте оберемо літо. Святкувати влітку куди приємніше, ніж у грудні чи січні. Сніг, дощ або сильний мороз не налаштовують на святковий лад». У цьому аргументі теж був свій резон, і він зрештою переважив.
Те, що на президентських виборах за Юхновського проголосувало трохи більше півмільйона людей, мене не здивувало. Я майже відразу побачив, що шансів на перемогу в нього нема, але підтримував його з принципових причин, як лідера демократичної парламентської опозиції. Нагадую про це зараз тому, що стомився читати про себе, начебто я завжди належав виключно до «червоних директорів». У 1992 — 1993 роках, коли я очолював уряд, Ігор Рафаїлович був першим віце-прем’єром.
Зараз, озираючись назад, я розумію: напевно, все-таки добре, що в грудні 1991 року на чолі України стояв Кравчук. Усього через тиждень після свого обрання він зробив те, що, боюся, навряд чи вдалося б не досвідченому в політиці Юхновському. Учорашні партійні функціонери, як відомо, куди легше розуміють один одного. Кравчук привіз нам з Біловезької пущі, якщо вдуматися, відпускну грамоту від Росії. Документ, підписаний ним, скасовував не тільки Союзний договір 1922 року. Він скасовував, у широкому історичному значенні цього слова, все, що колись прив’язувало Україну до Росії — усі Переяславські трактати і присяги, усі Коломацькі статті, всі акти Малоросійської колегії, усі пов’язані з Україною закони Російської імперії — ці акти хоч і давно належали минулому, але зберігали для когось символічне значення.
Юридично СРСР був ліквідований не 7 — 8 грудня в Біловезькій пущі (ще одне місце, «де сходяться слов’яни»!), а в останні дні 1991 року. Все це вже забулося і зараз може здатися якимось крутійством, але існувала проблема виходу із СРСР. Він був уже скорше мертвий, ніж живий, як держава, але при цьому залишався суб’єктом міжнародного права, юридичною, дипломатичною і геополітичною реальністю. Існували питання правонаступництва, міжнародних договорів, стратегічної ядерної зброї і так далі. Про все це все ж удалося в головних рисах домовитися, і 21 грудня керівники одинадцяти колишніх радянських республік, зустрівшись в Алма-Аті, підписали «Декларацію про утворення СНД». Одним із засновників СНД була Україна. Зокрема, у декларації говорилося: «З утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». 25 грудня Горбачов офіційно склав з себе повноваження президента СРСР і передав Єльцину знамениту «ядерну валізку» — такий же символ верховної влади, як у старовину корона і скіпетр. У цей день над Кремлем ще майорів прапор СРСР, пізно увечері він був спущений і замінений російським триколором. 26 грудня відбулося останнє засідання Ради республік Верховної ради СРСР, його учасники прийняли «Декларацію про припинення існування СРСР». Нарешті, 30 і 31 грудня в Мінську були підписані винятково важливі Тимчасові угоди про збройні сили і прикордонні війська скасованого СРСР. Росія визнала перепідпорядкування військ, що знаходяться на території кожної з республік, її керівництву. Стратегічні і ядерні сили зберегли особливий статус. Це була крапка. Серед інших документів 30 грудня 1991 року в Москві главами дев’яти держав було підписано й Угоду про спільну діяльність по дослідженню космічного простору.
Чотири місяці після 24 серпня я згадую як час свого особистого прощання з СРСР. Мені було тоді 53 роки, і всі вони були прожиті в СРСР. Природно, мої почуття до цієї країни не були простими й однозначними. Вони не могли збігатися з почуттями дисидентів, що присвятили життя боротьбі проти комуністичної влади. Але вони, звичайно, не могли бути і такими, як у маршала Ахромеєва, якому виявилося не під силу пережити саму думку про можливість розпаду СРСР. Я міг (і можу) без удаваної скромності сказати, що чимало зробив для СРСР, для зміцнення його військової — а виходить, і дипломатичної — могутності, для його перемог у космосі. У мене немає ніяких причин шкодувати щодо зробленого, хоча комуністичний експеримент у формі СРСР на моїх очах прийшов до свого природного завершення. Підсумок експерименту виявився негативним, і це був дуже важливий, всесвітнього значення висновок. Я не підпишуся під словами пана Мороза, який сказав: «Той, хто не шкодує щодо розпаду Радянського Союзу, не має серця». Я маю серце і не шкодую відносно розпаду СРСР.
Ледь усім стало ясно, що СРСР більше не існує, і залишилося полагодити останні формальності, як раптом багато хто з тих, хто боровся проти нього, стали висловлювати співчуття у зв’язку з його кончиною. Рідкісній людині дано бути послідовною до кінця. От що говорив Л. М. Кравчук на засіданні Верховної Ради України 10 грудня 1991 року: «...нас почали звинувачувати в розвалі Союзу. В останні два дні — вчора і сьогодні — основною темою центральних органів і інших засобів масової інформації є те, що ось три держави або три керівники чи шість керівників, розвалили кінець кінцем Союз, і в цьому їх найвища вина. Але сьогодні можна запитати: хто ж справді винен у тому розвалі? Коли почався той розвал? Принаймні кожному зрозуміло, що він розпочався не 7 — 8 грудня, а в період, коли почалася перебудова. Це абсолютно кожному зрозуміло. Ми навіть точно знаємо авторів цього розвалу... Пригадайте логіку нашого політичного життя. 1985 рік. Михайло Сергійович Горбачов заявляє перед народом, що нам потрібно взяти ключову ланку і вивести країну з кризи. І такою ланкою називає науково-технічний прогрес, економіку. Всі підтримали, оскільки, здається, в цьому є логіка. Минає небагато часу, і Михайло Сергійович Горбачов говорить, що справа не рухається, тому що немає політичних реформ. Починаються політичні реформи, наслідок їх вам відомий».
