Я запитую себе: чи можливі були б подібні рішення російської Верховної Ради без тієї небезпечної гри, яку вела Республіканська партія Криму та її лідер Юрій Мєшков (згодом — президент автономної республіки Крим), вели ті сили, чиї сепаратистські сподівання підживлював автономний статус Криму?
Ноту протесту направляла Україна також румунському парламенту, який, перераховуючи «землі румунського народу», назвав серед них ряд українських територій. Якщо румунська преса постійно ставила під сумнів права України на Буджак і особливо на Північну Буковину, то дипломатія цієї країни зосередилась на більш скромному об’єкті — Зміїному Острові у Чорному морі. Це, без сумніву, пов’язано із надіями знайти нафту та газ у 12-мильній зоні довкола цього острова. Румуни посилалися на те, що Паризька мирна угода 1947 року між країнами-переможцями у Другій світовій війні та Румунією залишила Зміїний Острів за нею. Проте згідно більш пізнім радянсько-румунським угодам про мир та дружбу 1948 і 1961 років острів відійшов до СРСР, таким чином питання ясне.
У червні 1997 року наші країни підписали загальнополітичну угоду, у якій Бухарест відмовився від територіальних претензій до Києва. Але осадок лишився. Все це врегулювання сталося лише під впливом розширення НАТО: у лютому 1997-го президент Константинеску зробив заяву про те, що Румунія йде на «історичну жертву» заради того, щоб бути членом альянсу, тобто визнав цей крок своєї країни вимушеним. У першу хвилю розширення НАТО Румунія не потрапила, а у другу — таки потрапила. Але, оскільки українсько-румунська угода містить у собі осуд пакту Молотова — Ріббентропа, залишається щілина для марних територіальних суперечок і у майбутньому, нехай не обов’язково на державному рівні.
Підемо далі. Наприкінці 80-х — початку 90-х Туреччина оголосила себе захисницею балканських мусульман і тим самим свідомо чи ні сприяла поглибленню балканських проблем. В останні роки вона виступає як заступниця та захисниця інтересів кримських татар і навіть православних гагаузів Молдавії та України, що не може не насторожувати нас.
Україна не має ніяких претензій до керівництва Польщі, але у громадських колах цієї країни є сили, які мріють про той день, коли українські міста Львів та Тернопіль, Луцьк та Івано-Франківськ. Рівне та Дрогобич знову стануть польськими. І мріють вони про це зовсім не мовчки.
Тема перекроювання післявоєнних кордонів Європи, зокрема українських, час від часу випливає і в Угорщині, даремно розбурхуючи людей.
Чи слід полегшувати життя усім цим мрійникам, давати їм марні надії? Наприклад, у Чернівцях, в річницю проголошення Західноукраїнської Народної республіки, проходить «міжнародна дискусія» на тему: «Буковина й Галичина — федеральна земля або федеральні землі Західної України?». Ті, хто взяв участь у дискусії, обговорювали захоплюючі питання — чи повинна Західна Україна стати королівством, чи слід запропонувати престол Отто фон Габсбургу, чи має право на існування Велике герцогство Буковинське та таке інше. Так і не прийшовши до єдиного висновку, вони, врешті, змилостивилися: вирішили, нехай так, не відокремлюватись від України, а стати Західно-українською автономною республікою. Що це — невинні жарти або щось більш серйозне?
Є в Україні також ті, хто прагне розіграти «русинську карту», зробити конфліктогенним регіоном мирну Закарпатську область. Лідери дуже незначної частини населення, яка схильна ідентифікувати себе як русини, вперше виступили з вимогою надати Закарпаттю статус автономної республіки ще у 1990 році. У червні 1992 року сесія Закарпатської обласної Ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і звернулась до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони.
Це регіон зі складною долею. Між 1919 та 1939 роками він був частиною Чехословацької республіки, де, так-сяк, але зберігалися права національних меншин («так-сяк» тому, наприклад, що Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав 28 червня 1925 року українську мову «чужою» для населення Закарпаття, після чого й почався наступ на українські школи). У березні 1939 року головою уряду автономної Карпатської Русі був призначений уніатський священик, педагог та літератор Августин Волошин. 14 березня він перейменував Карпатську Русь у Карпатську Україну та проголосив її незалежною державою. Наступного дня перший сейм Карпатської України затвердив це рішення, прийняв конституцію нової держави. Панотець Волошин був обраний президентом. Незабаром Карпатська Україна зазнала угорського нападу. На Червоному полі поблизу Хуста стався нерівний бій. Так Закарпаття (під іменем «Угорської Русі») підпало під владу фашистської Угорщини. Ужгород став Унгваром, Мукачеве — Мункачем, а місцевим українцям швидко пояснили, що вони люди другого гатунку. Після війни відроджена Чехословаччина погодилась не наполягати на поверненні їй цієї частини своєї довоєнної території, населення якої складають переважно українці, і підписала 29 червня 1945 року угоду про передачу «Підкарпатської Русі» до складу СРСР. Закарпаття возз’єдналося з Україною.
Не можна, проте, не згадати, що за 7 — 8 місяців до цієї угоди Сталін, який хоча й вважав питання приєднання Закарпаття до СРСР вирішеним, був не проти того, щоб поінтригувати з «русинським питанням». У «Чорній книзі України» (її випустило у 1998 році київське видавництво «Просвіта») наведені надзвичайно цікаві документи. У листопаді 1944 року у Мукачеві раптом з’явилась — явно не без допомоги Політуправління 4-го Українського фронту — ініціативна група закарпатського духовенства, яка, мабуть, повинна була стати «виразником волі русинського народу». Був підготовлений лист «великому вождю Іосифу Віссаріоновичу Сталіну», вкрай антиукраїнський за змістом. Закінчувалось воно такою декларацією: «Воля карпато-русского нашего народа: хотим раз навсегда связать свою судьбу с судьбою наших соплеменников в СССР и то определить нам Карпаторусскую Советскую Республику». Не дуже грамотно щодо російської мови, завваживши, що автори проголошують мешканців Закарпаття росіянами. Незабаром автори листа були викликані до Москви. Слідом, як очікувалось, до Москви мала прибути «гражданская делегация представителен народа Закарпатской Руси с манифестом, принятым на общем собрании депутатов местных комитетов — о воссоединении Закарпатской Руси с великим братским русским народом» (зайве говорити, що ніяких загальних зборів не було). Судячи з документів, цим питанням займалися неабиякі фігури: Хрущов, Мехліс. Перша делегація доїхала до Москви, але була прийнята лише на церковному рівні. Митрополит Олексій, який нічого не вирішував, вислухав такі слова: «Мы все преданы Советскому Союзу, но мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР. Мы не хотим быть ни чехами, ни украинцами, мы хотим быть русскими и свою землю желаем видеть автономной, но в пределах Советской России». Тобто йшла мова уже не про Карпато-російську РСР, а про Карпато-російську АРСР у складі РРФСР. Я не знаю, коли наступило протверезіння. Можливо, справу відклали до урегулювання з Чехословаччиною, а за цей час здогадалися поцікавитись думкою експертів: хто ж населяє Закарпаття? Переконавшись, що там мешкають українці, у Кремлі, либонь, вирішили забути про «карпаторосійське» питання, як про повністю безнадійне.
То не справа президента брати участь у суперечках філологів з приводу того, чи існує окрема русинська мова. Якщо існує, то її права будуть додержуватися згідно із законом України «Про національні меншини». Справа президента — не дозволити, щоб інтереси незалежної України зазнали збитків. Хоча Словаччина ніяк не підтримує русинського руху, він все одно вносить дисонанс в українсько-словацькі відносини. Пробна куля щодо автономії могла бути задумана як початок якоїсь складної багатоходівки. Можливо у рамках цього ж таки замислу виникла також і «Підкарпатська республіканська партія» — усього з кількох чоловік, проте з вимогою «створити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатська Русь по типу Швейцарії». Кілька років тому говорили навіть про те, що з’явився «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (боюсь, з тих самих осіб). То чи є в мене право на тлі всього цього з прихильністю дослухатися до розмов про те, як воно буде гарно, якщо ми створимо в Україні ще три-чотири автономії?
