Якщо придивитися, можна помітити, що ледь не половина внутрішньоукраїнських політичних протистоянь пов’язана з нашою одержимістю вітчизняною історією. Закликаю відокремлювати нашу роботу по втіленню в життя нової і прекрасної України, по будівництву держави, нації, суспільства, культури, від зведення рахунків з минулим. Суспільні діячі і політики немов би довойовують якісь війни минулого, підсвідомо намагаючись це минуле змінити, чим підсилюють конфліктність суспільства. Мене постійно переслідує думка: як би припинити цю марну боротьбу всередині нашої країни? Може, придумати якийсь пакт примирення і всім його підписати? Щоб цей пакт накладав на тих, що підпишуться, певні зобов’язання, і серед них не зводити рахунки з минулим.
Тому що коли політики віддаються цьому заняттю, наслідки бувають тільки негативні. Я маю на увазі не тільки внутрішньоукраїнські рахунки. Дуже часто це рахунки з Російською імперією і з СРСР. Але цих держав більше немає! Боротьба за власну державу не має нічого спільного з помстою державам колишнім. Звичайно, минуле — дуже жорстока річ, воно присутнє у свідомості людей, отруюючи її. Але тягар минулого не повинен переноситися на нинішні покоління. У свій час Богдан Горинь висловив у львівській газеті «Високий замок» дуже слушну думку: «В історії відносин між Україною і Росією було чимало похмурих, я б сказав, трагічних сторінок. Але нехай це буде надбанням істориків. Ми, політики, повинні виходити з реалій сьогоднішнього дня, а не із сторінок історії, тому що такий підхід може завести нас у глухий кут».
Ці слова мають відношення і до тих російських політиків і громадських діячів, чиї заяви про «довільні ленінські кордони», які непогано б підправити, або про неминучість нашого з Росією нового возз’єднання в єдину державу відбивають ту ж саму одержимість історією, бажання переграти її і заднім числом «поліпшити» на свій смак. Не хочеться, але доведеться сказати тут і про надто злопам’ятну, на мій погляд, позицію Російської православної церкви, представники якої, посилаючись на історичну пам’ять, виступали проти візиту Папи Іоана-Павла II в Україну. Нехай пам’ять залишається пам’яттю, але хіба вона повинна підштовхувати православних до самоізоляції і заважати їхньому примиренню з католиками, такими ж християнами, як і вони самі?
Хтось може сказати мені: адже й у вас ледь не половина цієї книги так чи інакше пов’язана з історією. Це так, однак я твердо дотримуюсь програми, яку сам собі визначив у передмові: у жодному вислові не воювати з минулим.
Чому ж так вийшло: одностайно проголосувавши за незалежність, народ України відразу розділився на групи, які так погано чують одна одну? От у наших сусідів поляків абсолютно не було розбіжностей у стратегічному виборі. Вони відразу вирішили: до Євросоюзу, до НАТО, до ліберальної ринкової економіки і приватної власності, до демократії західного типу. У нас же, як і в Росії, чомусь хто в ліс, хто по дрова. І в нас, і в Росії до сьогоднішнього дня багато хто все ще хоче повернутися до політичного і економічного Радянського Союзу, не розуміючи, що це не просто безглуздо, але і неможливо навіть у теорії. Звичайно, іншу країну завжди бачиш у більш спрощеному й узагальненому вигляді. У Польщі теж немає повної єдності, але вона там безперечно багато вища, ніж у нас.
Наш настрій значною мірою пов’язаний з тим, що ми мало вміємо цінувати те, що маємо. Не стомлююся повторювати: так, треба пам’ятати про жертви і муки нашого народу, про своїх героїв, але давайте пам’ятати і про те, який ми щасливий і не без талану народ! Давайте пам’ятати, що Бог нас любить, і тоді все в нас вийде. Ми ледь устигли попрощатися з двадцятим століттям — століттям, у якому Україна повернула собі незалежність, а нам уже починає здаватися, що незалежність була єдино можливим підсумком нашої попередньої історії. Думаючи так, чи не знецінюємо ми Боже чудо, дароване нам? Варто лише уявити собі початок попереднього століття, як відразу стає ясно, що нам нічого не було гарантовано.
Що ж стосується останнього десятиліття, польський президент Квасьнєвський не раз говорив мені: Україна не повинна недооцінювати свої досягнення цього періоду, вона має право і повинна пишатися ними.
Давайте глянемо на ці досягнення.
Зараз усе рідше згадуються скептики, які пророкували, що наша незалежність ненадовго, на кілька місяців. І вже зовсім забуті ті російські політики (їх було, щоправда, небагато), які пророкували, що Україна сама «приповзе» назад. Це нагадування не Росії, а тим, хто говорив таке. Навіть сьогодні незалежність України подобається не всім, але з тим, що вона стала остаточно здійсненним фактом, не сперечається більше ніхто. Для тих наших громадян, кому сьогодні двадцять і менше, незалежність України природна як повітря.
Завдання, яке стояло перед нами з самого початку, було головоломнішим, ніж це усвідомлювало українське суспільство. Ми вийшли із складу іншої держави, але не з Росії, а з СРСР. Підтвердження незалежності України було пов’язане з її виходом із складу держави, яка відразу перестала існувати. Наше завдання з самого початку полягало у відпрацюванні оптимальних відносин з Росією як правонаступницею уже не існуючої держави. Але і Росія формально сама вийшла з тієї ж держави. Вийшли разом, а правонаступниця одна. Це породжувало масу труднощів, і ми ще не пройшли весь шлях розмежування до кінця. Ідучи шляхом розумного компромісу, усвідомлюючи і поважаючи труднощі і реальні права один одного, Україна і Росія коли-небудь будуть наводитися як приклад цивілізованої, конструктивної взаємодії.
Незважаючи на відсутність єдності в нашому суспільстві, ми зуміли порвати з минулим, із системою тоталітарного соціалізму, безповоротньо демонтувавши його основні підвалини. У суперечках, політичній боротьбі і важких компромісах ми створили нову державну систему, наше життя визначається конституцією, що відповідає найвищим демократичним і ліберальним зразкам. Ми остаточно визначилися зі своїм майбутнім. Це ринкова економіка і європейський шлях розвитку, вірність України загальнолюдським цінностям, ідеалам волі і гарантованої демократії. Сумнівів щодо історичного і цивілізаційного вибору України ні в кого не повинно бути.
Україна зуміла перебороти тривалу економічну кризу, що почалася за часів демонтажу радянської системи. З десяти років незалежності ця криза мучила нас майже вісім. Але вона ж і загартувала нас. Неможливо навчитися плавати, не занурившись у воду. Ми навчалися життю в умовах ринкової економіки як навчаються плаванню, ми пройшли це навчання і не потонули. Ми навіть відчули смак, і це тільки початок.
Не можу утриматись від одного нагадування: до моменту, коли я був обраний президентом вперше, річна інфляція дорівнювала 10 700 (десятьом тисячам семистам) відсоткам, ВВП упав за 1994 рік на 25% , а замість грошей ходили папірці під назвою купони. Сім наступних років принесли такий результат: сьогодні більше половини нашого валового продукту виробляється приватним сектором, в економіці країни спостерігається стійкий ріст, економісти починають горювати через те, що гривня надто зміцнюється. Зайве зміцнення гривні — це, звичайно, теж проблема, але про такі проблеми сім-вісім років тому я не міг мріяти навіть у солодких снах.[132]
І все це незважаючи на те, що після розпаду СРСР Україна опинилася у надто невигіднім становищі! 40% наших потужностей — це було виробництво комплектуючих для союзного військово-промислового комплексу. Сьогодні на них майже нема попиту, причому, як я бачу, дехто відчуває гостре бажання, щоб ці потужності розвалилися зовсім. Наша спільна з Росією помилка із самого початку полягала в тому, що конверсією треба було займатися разом, разом продавати військову техніку. Теми високих технологій я вже торкався вище, там теж все дуже і дуже непросто. Неймовірно болісний удар по нашій економіці наніс Чорнобиль. Збитковою є, і довго ще буде залишатися збитковою вугільна галузь. А металургія! Будучи директором «Південмашу», я поїздив по всіх наших металургійних заводах, це важко навіть описати. Ми за роки незалежності зробили в цій галузі, мабуть, не менше, ніж було зроблено за всі роки радянської влади. Зараз металургія добрячою мірою годує нас.
