Без нагляду ООН
Мудрий Іван Дзюба нагадує: «Європейські держави створювалися без нагляду ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювалися мечем і вогнем; страшні злодіяння, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, були його суттю, вже надійно призабуті, в усякому разі, витолочені зі щоденної свідомості, ці держави вже можуть втішатися своїм благородним виглядом...
Класичні держави формувалися в добу, коли не існувало міжнародних норм стосовно прав людини та прав національних меншин — ці меншини, власне, цілі етноси безжально інтегрували чи, коли цього не вдавалося вчинити, знищували, що призвело до незворотнього збіднення етнічної та духовної картини людства... Класичні національні держави утворювалися на засадах жорсткого протекціонізму, присоромлюючи те, що пізніше сформується в понятті “відкритого суспільства”».
Країни, про які говорить Іван Дзюба, ставши більш статечними, дійшли мовчазної згоди, що створене «мечем і вогнем», ціною «страшних злодіянь», «безжальної інтеграції» цілих етносів та «жорсткого протекціонізму» імперських культур, перегляду вже не підлягає. Навіть якби виникло благородне бажання провести такий перегляд, це не вдалося б зробити через відсутність розумного засобу.
Будь який крок у цьому напрямку відкриє такий страшний ящик Пандори, що людство здригнеться — адже список «історичних» претензій народів один до одного не має кінця (і не дрімають літератори, які готові цей список подвоїти). Цивілізовані країни зрозуміли, що у них лише один вихід: надалі поводитись пристойно, боротися за додержання прав людини вдома і у світі, розвивати відкрите суспільство, навіть не намагаючись змінити те, що вже змінити не можна — минуле.
Таке ставлення до минулого склалося, по суті, зовсім недавно, після Другої Світової війни. Головним його проявом став принцип непорушності кордонів. Не можна ставити під сумнів кордони як нібито історично несправедливі або такі, що не збігаються з розселенням народів. Якщо ж така держава розділяється, адміністративні кордони, за згодою сторін, дорівнюються до державних і стають такими. Відповідно даному принципу розділилися і Югославія, і Чехословаччина, і СРСР. Цей досвід не новий, він уже був раніше випробуваний у XX столітті: по адміністративному кордону Норвегія відокремилася від Швеції, Ірландська республіка та Північна Ірландія також провели межу між собою по кордонах графств, Угорщину з Австро-Угорщини викроїли по старих внутрішньоімперських, а не етнічних кордонах.
До європейських держав, про які говорить Іван Дзюба, без сумніву можна віднести також Російську імперію — СРСР. Чимала частина нашої сучасної території, зокрема, всі наші азово-чорноморські береги та Крим — це землі, відібрані Російською імперією (тобто і Україною) у турецької Оттоманської імперії внаслідок політики, яку сьогодні називають імперською, і потім заселені російськими жителями — здебільшого українцями та росіянами. Ця сторінка історії перегорнута, і ревізії не підлягає, як не підлягає ревізії перетворення Єгипту фараонів на арабський, чи то грецького Константинополя на турецький Стамбул, проте чи маємо ми право стверджувати, що не брали участі у імперській експансії, що ми тут взагалі ні при чому?
Зайве нагадувати, що наш народ довго перебував у розділеному стані. Наші землі входили до складу інших держав, але нас ніколи не вважали частиною польського, угорського, словацького, румунського або молдавського народів. Одна лише Російська імперія вважала «малороссов» частиною російської «титульної нації», а «Малороссию» — частиною імперської метрополії. Втім, таке включення зовсім не сприймалось українською елітою як помилкове, навпаки, вона із захопленням учепилася за російські кар’єрні можливості, які їй відкрилися. Ще б пак! Адже козацька старшина, що так довго і марно мріяла про шляхетство у Речі Посполитій, була зрівнена у правах з російським дворянством.
Лише починаючи з середини XIX століття в Україні почала підспудно визрівати альтернативна еліта, яка інакше дивилась на справу. Вона була українською уже у повному розумінні слова, але її час прийшов тільки у 1917 році. Втім, і ця еліта не знехтувала «імперськими» прирощеннями. Адже ці землі давно вже були заселені та освоєні, притому переважно українцями.
Дозволю собі одне порівняння. Не існувало окремої держави Шотландія, але шотландці, проте, були однією з імперських націй Великобританії. Вони охоче робили кар’єру у Лондоні та в англійських колоніях, вони боролися заради їх прирощення. Дункани, Макдональди, Гамільтони (це справжні прізвища англійських генералів та адміралів, шотландців за походженням, що відзначилися у колоніальних війнах Великобританії XVIIІ — XIX століть), підкоряли (або намагалися підкорити) для Британської імперії Судан, Єгипет, Нігер, Бірму, Афганістан, Гонконг, Трансвааль, топили флоти колонізаторів-конкурентів. Їх пам’ять шанують як у Англії, так і у Шотландії.
Українці за походженням, фельдмаршали, генерали та адмірали Котляревський, Милорадович, Паскевич, Перовський, Гудович, Завойко, Гурко, Закревський, Полторацький, Святополк-Мирський, Драгомиров, Кондратенко (цей список довгий) теж билися за імперію, а багато хто з них брав участь у її розширенні. У деяких сучасних товстих журналах про цих видатних воїнів сьогодні можна прочитати, що вони були не більш як яничари, що служили ворогам України. Життя таких яничар, на думку тих, хто навішує на них сьогодні ярлики, було ось чим: «приреченість на служіння ворогу, приреченість на подвиги ради твого ворога, проти ворогів твого ворога». Воєначальники, про яких йде мова, зачувши таке, втратили б дар слова, оскільки вони не були обізнані з тими політичними ідеями, базуючись на яких їх сьогодні засуджують. Багато хто з них жив ще в ті часи, коли ці ідеї навіть не були сформульовані. Але справа не тільки у цьому. Названі та неназвані генерали не тільки воювали проти (наприклад) кавказьких горців, але й брали участь у відбиванні наполеонівської агресії, в обороні Севастополя, у звільненні балканських слов’ян від турецького ярма. Вважаю, нам слід пишатися такими людьми, не маю сумніву, що їх імена увійдуть до нашого національного пантеону.
Варте уваги й те, що нам для цього зовсім не потрібно буде віднімати їх у Росії. Ці полководці належать і Росії, і Україні. І не тільки полководці. Мова йде про тисячі й тисячі імен у всіх сферах історії та культури, духовної та матеріальної — імен, без яких Україна залишиться неприпустимо бідною. Впевнений, що ми утримаємось від того, щоб обікрасти самих себе. А таке може статися в тому разі, якщо ми виявимся настільки божевільними, що станемо наполягати на нашому колишньому колоніальному статусі. Визнання такого статусу означало б, що ми говоримо Росії: «Залиш цих яничар, цих манкуртів собі, нам вони не потрібні, ми їх зневажаємо як зрадників»; означало б, що ми безповоротньо даруємо Росії частину нашого національного спадку. Росія і без того спокійно та законно вважає цю частину своєю. Але вже є росіяни (їх, щоправда, одиниці), які вважають, що при правильній постановці питання сторони могли б дійти приблизно такої угоди: обов’язково зазначати приналежність спеціально обумовленого (і дуже численного) кола вчених, художників, письменників, воєначальників, мореплавців і т. д. в енциклопедіях, підручниках та довідниках двох наших країн як «русско-украинский» або «українсько-російський» (у деяких випадках — «українського походження»). Ці одиниці мріють побачити докладну та солідну «Российско-украинскую энциклопедию» (або «Українсько-російську»); говорять, що у вирішенні таких делікатних завдань нам допомогли б англо-шотландські приклади та прецеденти. Поки що такі мрії можуть тільки насмішити більшість росіян, але хто знає, що буде завтра?
Україна була частиною імперської метрополії. Дорікати за це історичній особі минулого — це те саме, що звинувачувати римського вченого Лукреція у неуцтві за те, що він не знав таблиці Менделєєва. По-людськи я можу зрозуміти пафос наших націонал-романтиків. Але я не можу слідом за ними визнати роки, проведені Україною у складі Російської імперії, загубленим часом, важливим та цікавим лише з точки зору боротьби за незалежність. Я не можу погодитися з відтинанням доброї половини нашої культури.
