Виявляється, мода на високі капелюхи московських бояр має хорезмійське походження, високі головні убори бояринь наслідували митри, які московське вище духовенство вивезло з Візантії. Проте до наших запорізьких козаків їхній капелюх (шлик) з китицею на кінці, що звисав до низу, прийшов з Угорщини, а «чемерка» (різновид блузи із зборками по всій талії) наших прапрабабусь має італійське походження. Іноді важко зрозуміти, хто у кого й коли позичав, та й чи позичав взагалі. Карпатські українці з давніх-давен обзавелися широченними шкіряними поясами з безліччю кишень, з півдюжиною пряжок та іншими мальовничими подробицями, знахідками для сучасних модельєрів. Вигляд у цих поясів кінематографічно-ковбойський (хоча з’явилися вони, коли ще ніяких ковбоїв у Америці не було), аналогів таким поясам у росіян немає.

За всіма цими відмінами — століття та століття роздільного буття росіян та українців, культурні зв’язки та впливи, що не збігаються, різні історичні долі. Взяти, наприклад, личаки, які не потрапили до українців, що мешкають далі Полісся. Личаки («лапти»; як, до речі, і російська «баня» — лазня) говорять, на думку вчених, про довге життя росіян поруч з народами фінського походження. Деякі із цих лісових народів (мурома, заволочська чудь) повністю розчинились серед росіян. Російське дворянство увібрало в себе дуже значний татарський елемент, багато відомих дворянських родів ведуть свій початок від татарських мурз, що переходили на службу до князів Північносхідної Русі. Зі свого боку, до українського народу влилося чимало кочівників Дикого Поля (ще за часів Київської Русі наші предки викрадали «красных девок половецких», напади за жінками учиняли згодом також і запорожці; вони ж приймали до своїх лав всякого, хто прийняв православну віру), вливались також і переселенці з Оттоманської імперії, особливо з Балкан, поляки, угорці, румуни, молдавани.[16] Знаючи все це, чи ж можемо ми, хоча б навіть теоретично, чекати, що українцям та росіянам може бути притаманний однаковий характер та спосіб життя?

Ще більше, ніж у одязі, сповнені змісту відміни у зовнішньому вигляді наших сільських поселень. Хата мало чим нагадує «избу». Я впевнений, що ці два житла відбивають два національних характери. Білостінна хата під солом’яною чотирискатною стріхою — це, як на мене, одне з найпрекрасніших видовищ на світі. А якщо коло неї ще й садок вишневий... Навіть рублені з колод стіни українець неодмінно обмащував глиною зовні та зсередини, а потім ці стіни безліч разів білив. А яким мальовничим був тин довкола хати, як красиво звисали в’язанки цибулі та сушених груш! Можливо, етнографи будуть сміятися над таким припущенням, але мені повсякчас здається, що господар хати дивився на її естетичне призначення з тією ж відповідальністю, як на практичне.

Російський рублений дім може виглядати дуже статечно й солідно, тим більше північний, на підклітці (хижі), з різбленням та півниками. Але дерево швидко сіріє, і дім досить скоро стає не дуже веселим на вигляд. До того ж рідко який дерев’яний будинок з часом не перекоситься — от через ці сіруваті, а іноді майже чорні, перекошені стіни навіть заможне російське село виглядає набагато біднішим, ніж є насправді. Що вже говорити про село, якому менше пощастило? Я не можу довести, але ось як думаю: ніхто в тому не винен, так уже склалося, що російське дерев’яне село самим своїм зовнішнім виглядом не дуже надихає мешканців, не настроює їх на господарську невгамовність, на винахідливість у побутових клопотах. Можливо, саме цим варто пояснити занехаяність багатьох жител та городів у Росії. Господарі нібито махнули на все рукою, їхні українські брати опускають руки далебі не так часто — естетика місця не дозволяє. Сільські дороги у лісостепу та степу у нас часто обсаджені мальовничими старими деревами, що дуже прикрашає місцевість. В Росії це навдивовижу — навіщо, мовляв, лісів і так довкола прірва.

Ясна річ, свій колишній, «етнографічний» вигляд ані українські, ані російські села не зберегли та й не могли зберегти, а багато з них (у Росії куди більше, ніж в Україні) зникли зовсім. Поволі іде також інший процес. Подобається нам чи ні, але й хату, й п’ятистінок відтісняють будинки з цегли — здебільшого із силікатної, але де-не-де із червоної. Будинки ці, як правило, ані красиві, ані потворні — ніякі, але жити в них, безперечно, зручніше. І українське, і російське села відновлюються уже більш схожими одне на одне. Але однаковими не стануть аж ніяк.

У своїй книзі «Про найголовніше» я трохи торкнувся теми українського способу життя, у зв’язку з чим написав: «Більшовицький проект не досяг би своєї мети, якби теж не враховував наші цінності і особливості національної поведінки... Українці ж, зрештою, після страшних репресій, розкуркулень, виселень, усе таки змирились з колгоспним ладом. Змирилися, оскільки він відповідав, хай у вкрай спотвореній формі, їхнім національним цінностям. Такі цінності — колективізм, причому в основі своїй не виробничий, як, припустимо, у Росії з її сільською общиною й спільним землекористуванням (як виробник і господар українець завжди був індивідуалістом), а чисто людський: дружба, взаємодопомога, потреба у постійному і інтенсивному спілкуванні на всьому життєвому просторі».

Згодом мені говорили, що тут треба було б бути більш точним: в Україні селянська община теж була явищем повсюдним. Щоправда, «община» — вчене слівце, самі селяни такого слова не знали. У росіян її називали «миром», у нас — «громадою» (а де-не-де теж «миром»). Широко розповсюджене у нас було також і общинне землевласництво — на моїй рідній Чернігівщині «общинники» складали до революції половину селянських господарств. Сільська община володіла землею, як ЖБК володіє кооперативним будинком, а селяни своїми ділянками — як мешканці квартирами у цьому домі. Ні українці, ні росіяни не знали спільної обробки землі. Але була відмінність. У багатьох великоруських общинах в середньому один раз на десять років відбувався переділ та «поравнение» ділянок в залежності від зміни кількості їдоків у родинах. В Україні переділи були нечастими, у нас селянський двір користувався своєю ділянкою як власністю, хоча вся земля й належала общині. Результат зрозумілий: в Україні селянин міг без кінця покращувати свою ділянку, знаючи, що вона дістанеться його синові. Чи був стимул у великоруського хлібороба десять років підряд угноювати свою ділянку, якщо на одинадцятому році сільський схід міг «приговорити» цю ділянку (в ім’я справедливості) іншій родині?

Ця «маленька подробиця» сильно вплинула на життєву філософію селян та їхніх нащадків. У росіян більш сильна прихильність до ідеалів справедливості оберталась зневагою до улаштування життя в цілому та в деталях. В Україні ж відсутність в общині «земельно-регулюючого типу відносин» (за виразом вчених) формувала індивідуалістичні натури, виробляючи таку особливість українського характеру, як орієнтація на накопичення. Я вже якось писав, що це також одна з наших національних цінностей. В такій орієнтації немає нічого ганебного, як нам намагалися прищепити у радянській період. Процитую сам себе: «Ми вміємо працювати, вміємо заробляти і вміємо так розпорядитися заробленим, щоб воно прислужилося зміцненню того укладу, який є основою нашого життя».

Українці завжди, у всі часи, потребували оточення для спілкування, краще за все почуваючи себе у великій родині друзів, сусідів, земляків. Вони знаходили таке оточення скрізь: у рідному селі, на базарі (справжній український базар це щось абсолютно особливе; вважаю, що кожен повинен хоч один раз побувати на ярмарці у Великих Сорочинцях), у царській, а згодом і у радянській армії. В армії вони нерідко трималися земляцтвами, допомагаючи один одному вижити та укріпитися, якщо вдатися до мови хімії, — «в агресивному середовищі». Українські земляцтва — зовсім не те саме, що земляцтва кавказьких та середньоазіатських народів. Недавно наші соціологи досліджували життя українців Петербурга. В цьому місті мешкає 150 тисяч українців, але виявити тут українську етнічну общину у якій би то не було формі не вдалося. З одного боку, це, ясна річ, говорить про те, що українці не почувають себе некомфортно у російському оточенні, але, головне, свідчить про нелюбов сучасних українців до будь-яких форм стайного функціонування. Колись все це було — громада, мир, це не вигадка, — але щодо сучасних городян давно минуло. З цього приводу можна шкодувати, але це саме так. Українці з’єднуються за національною ознакою лише у чужому або ворожому оточенні.