Ані віденські економісти, ані експерти Всесвітнього Банку не мали можливості хоч як-небудь вірогідно оцінити обсяги тіньової економіки України. Розбіжність поглядів наших спеціалістів (40%, 70% і так далі) теж говорить про те, що якісь чіткі уявлення про неї відсутні. Люди нетямущі гадають, що тіньова економіка — це щось на зразок підпільних цехів радянських часів. Але у тому-то й горе, що «тіньовою» може бути і продукція великого підприємства, яка має вивіску та прохідну. Те, що вироблене, але приховане від обліку та податків, не потрапляє і до статистики. Особливо гидко, коли це діється на підприємствах держвласності. Низька собівартість неврахованої продукції забезпечується тим, що, окрім укриття від податків, на неї у цьому випадку не припадають також амортізаційні відрахування та орендні виплати, а часом ще й вартість електроенергії і навіть сировини. Це шахрайство у чистому вигляді.
Ми не знаємо ані обсягу «лівого» будівництва в Україні, ані масштабів «лівих» перевезень, ані розмаху «лівого» гірського видобутку, ані прибутків «лівої» фармацевтики або «лівої» поліграфії. Податковики, зрозуміло, виявляють таких виробників, тіньовий сектор економіки буде неухильно стискатися, але від держави потрібні будуть іще титанічні зусилля, щоб примусити вийти з тіні всіх. Примусити — або спонукати з допомогою розумної політики. Тіньова економіка не виробляє продукції, яка не користується попитом, а таким чином, завідома відтягнула на себе чимало талановитих підприємців. Будь хто з них волів би стати нормальним та шанованим головою фірми, а не прокидатися вночі у холодному поту.
Ті, хто виробляє підпільну горілку, з тіні, ясна річ, не вийдуть, вони просто закриють своє виробництво. Не вийдуть з тіні також «обналичиватели» (ті, хто займається переведенням грошей у готівку), та й інші продавці кримінальних послуг. Їх усіх з часом придавлять-таки наші правоохоронні органи. Я впевнений, що «детінізація» (як хтось висловився) нашої економіки повинна стати одним з основних завдань української держави. Додатковим призом стане для нас приріст економічних показників: адже вийдуть назовні тони, кубометри та гекалітри, що нині вислизають із статистики.
Ось повідомлення зі стрічки новин від 10 липня 2001 року: «В нинішніх жнивах в Україні беруть участь незвичайні комбайни — зовні вони дуже нагадують новісінькі машини “Ростсельмаша”. Однак їх підпільно складають на невеликих українських заводиках із комплектуючих, що їх закупають переважно в Ростові-на-Дону. Підпільні “Дони” в степах України з’явились з легкої руки дрібних комерсантів, які раніше займались постачанням запчастин для ремонту сільгосптехніки. Одного разу виявилось, що практичніше і вигідніше складати з нових запчастин нові ж комбайни, ніж латати старі, які однаково швидко виходять із ладу».
Я навів це повідомлення не тому, що закликаю порадіти збільшенню українського парку комбайнів. Такі справи ведуть до фактичного зриву нашого нормального співробітництва із «Ростсельмашем» та заохочують появу нових кримінальних ланцюжків. Проте, на підпільну діяльність людей спонукає не тільки пожадливість, але й наші незграбні закони. Селянину байдуже, лицензійний комбайн або ні. Для нього важливо, щоб комбайн працював у полі вже сьогодні, і щоб він міг його оплатити. Ми маємо справу з системною задачею, вирішити яку буде не просто.
Не без подиву я в свій час дізнався, що у післявоєнній Західній Німеччині — Німеччині, яка для багатьох з нас просто-таки синонім додержання вимог законів, теж процвітала тіньова економіка та «чорний нал». Це було викоренене поступово, через підйом економіки та ретельне вдосконалення правил ведення бізнесу. Тепер у Німеччині будь-який контракт одразу ж реєструється — не пам’ятаю де, ну, скажімо, у Комерційній палаті — та йому присвоюється відповідний код. До цього момента угода вважається недійсною. Контракт без коду Комерційної палати не є підставою для якихось дій — по ньому не приймаються платіжні доручення, не вважаються законними шляхові листи тощо. Це зроблено для того, щоб неможливо було заключити липовий договір, щось зробити — перевозки, поставку вантажів і т. д., після чого обидві сторони змогли б подерти кожна свій екземпляр або переписати його якось інакше, і все шито-крито. Реєстрація не дозволяюча, щоб не створювати кормушку, а чисто повідомлююча. Але суворо обов’язкова. По державній комп’ютерній мережі можна перевірити всю долю контракту, що забезпечує повну прозорість бізнесу. На мою думку, це дуже розумно.
Нам би допоміг досвід Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії. Всі вони мали й мають справу з тими ж проблемами корупції та тіньової економіки, що й ми, але дають ладу з ними очевидь з більшим успіхом. Наші антитіньовики повинні радикально розширити співробітництво з російськими колегами. Тим більше, що їхні супротивники по обидві сторони кордону налагоджують зв’язки без найменших бюрократичних зволікань.
До речі, про Росію. Для мене абсолютно очевидно, що тіньова економіка розвинута там набагато більше, ніж в Україні. Я роблю такий висновок, виходячи з дуже простого спостереження. Для мене, як для інженера, найкрасномовніший показник — це виробництво та споживання електроенергії. До того ж, даний показник, як переконують статистики, важче за все фальсифікувати. Так ось, у 1990 році в РРФСР було вироблено 1082 мільярди кіловат-годин електроенергії, а в УРСР — 298 мільярдів. Обидві цифри — максимальні в історії відповідно Росії та України. У 2000 році в Росії вироблено 876 млрд квт, тобто 81% від показника 1990 року. В Україні — десь близько 165 — 170 млрд квт, або 55 — 57% від показника 1990 року. Немає сумніву, що зростання або падіння енергоспоживання відповідає зростанню чи падінню ВВП (як врахованого, так і неврахованого, що найбільш важливо).
Ясна річ, ця задачка не для школяра. Щоб її вирішити, треба відділити невиробничу сферу, виділити споживання виробничої сфери, треба відняти експорт електроенергії та додати імпорт (обидві статті незначні сьогодні, але в часи єдиної енергетичної системи СРСР картина могла бути іншою), але я не ставлю перед собою такого завдання. Для мене й з першого погляду ясно, що приблизно однакове падіння виробництва у двох країнах повинне було привести приблизно до однакового зниження енергоспоживання. Частково енергоспоживання знизилось за рахунок економії. У 1990 році працював затратний радянський народногосподарський комплекс, електроенергії ніхто особливо не рахував, розцінки на неї були символічні. Тарифи ж останніх років викликають стогін товаровиробників, які економлять як тільки можуть, а тому, хоч-не-хоч, починають вводити енергозберігаючі технології. Це стосується не тільки України, але й Росії. Там енергія теж не дешева, ніхто її не витрачає, як то кажуть «від пуза», вся сфера виробництва скаржиться та економить.
Згідно із статистикою, у Росії, як і у нас, жахливі спади та провали у цілих галузях — по металоріжучих верстатах, літаках, телевізорах і таке інше, що не візьми, — а витрати електроенергії знизились усього на 19%. Як це зрозуміти? Та навіть якщо б не було ніякого падіння, за рахунок однієї лише економії, і сьогодні повинно було витрачатися менше на ті ж таки 19%! Ну, нехай на 15. Чи такий великий спад, та чи є він взагалі? Чи, може, значна частина виробництва просто перетікла у підпільні галузі?
Пам’ятаю, як «АвтоВАЗ» звинуватили у випуску 200 тисяч «лівих» автомобілів. Я зараз не про те, справедливим було це звинувачення, чи ні. Значно цікавіше те, що ніхто не здивувався. Спільний відгук був такий: «А що? Цілком можливо». І це дуже показово. Я припускаю, що ті величезні гроші, які притікають у Росію (і так само легко витікають з неї) за рахунок продажу енергоносіїв, створили там не схоже на наше ділове середовище. Середовище, у якому тіньові проекти можуть набути розмаху, неймовірного в умовах України.
Це надзвичайно підвищує для Росії небезпеку олігархічного переродження, але водночас підвищує для російського виробництва приз за виведення цього велетенського масиву з тіні.
