Добре розуміючи, як багато значить в очах народу підтримка православ’я, гетьман зміцнював авторитет своєї влади в очах селян і козаків тим, що захищав земельну власність церкви, суворо караючи тих, хто зазіхав на церковне і монастирське майно чи землю.[53]
Політика Богдана Хмельницького, його особиста харизма допомогли консолідації України. Він прагнув будь-що-будь не допустити громадянської війни, кілька разів гасив її вогнища, умілою тактикою усував загрозу роз’єднання національно-патріотичних сил.
На відміну від багатьох політиків Європи того часу, гетьман не виявляв нетерпимості до інших народів, ніхто б не назвав його і релігійним фанатиком. Виступаючи проти католицизму й уніатства, рішуче відстоюючи інтереси православ’я, він, разом з тим, визнавав право інших конфесій на існування. Він говорив: «є один Бог і одна християнська віра». Той факт, щодо козацького реєстру 1649 року потрапила чимала кількість вихідців із сусідніх земель і країн, яскравіше за все підтверджує широку толерантність гетьмана.
Велика заслуга Богдана Хмельницького й у становленні нової судової влади. Станово-шляхетська польська судова система заміняється при ньому сотенними і полковими судами, генеральним судом, сільськими судами. Гетьман практикує відправку судових комісій для розгляду справ особливого значення. У містах магдебурзького права широке коло обов’язків покладалося на міські суди, вони набувають рис судів загальної юрисдикції.[54]
Віддаючи належне спробам Пилипа Орлика і його однодумців узагальнити величезний досвід козацької демократії в документах, що стали зараз широко відомими, необхідно підкреслити, що основоположником українського конституціоналізму (який сягає звичаєвого права і «Руської Правди») був усе-таки Хмельницький. Важко переоцінити значення для вітчизняного державного будівництва підписаних гетьманом договорів, правових актів і судових установлень. Деякі з них зберігали своє юридичне значення в автономній «малоросійській» Гетьманщині навіть за часів Катерини Другої.
Богдан Хмельницький багато зробив для створення нової української армії. Для цього він уміло використовував як найбагатший козацький досвід, так і досягнення інших армій, зокрема, загартованої у вогні Тридцятирічної війни німецької армії. Гетьман був талановитим і самобутнім полководцем. Він успішно керував військом до 200 і навіть до 300 тисяч людей, узятих від сохи. Його маневр при Корсуні і Зборові вивчають у військових академіях.[55]
Цілком очевидно, що заснування в СРСР у жовтні 1943 року, слідом за орденами Суворова, Кутузова й Олександра Невського, ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів не було просто політичним жестом.[56]
При цьому гетьман усе-таки не був прихильником воєнних рішень. Може, тут криється ще одна відповідь на питання типу: «А чому з-під Пилявиць він не рушив військо на Варшаву?». Аналізуючи дії Богдана методом «зворотнього відліку», розумієш, що він постійно сподівався на рішення тієї чи іншої проблеми через дипломатичний торг. Іншими словами, він прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це йому не завжди вдавалося. «Безперечно є правда, що завершенням, метою та кінцем будь-якої війни повинно бути не що інше як згода і мир», — сказано в його інструкції послам до трансільванського князя в 1656 році. А якщо так, чому б людям не пропускати середню частину триптиху: мир — війна — мир?
Особливий бік діяльності Богдана Хмельницького — зовнішньополітичне забезпечення існування новонародженої держави. Його мудрість, терпіння, гнучкість і послідовність у політиці, дипломатичний талант у сполученні із сміливістю і готовністю йти як на зважений ризик, так і на компроміси неодноразово виручали Україну.
Богдану Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення в складній грі політичних і військових сил Європи, укладаючи союз з одними і домагаючись нейтралізації інших. Завдяки цьому, він домігся визнання своєї держави урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.
Однак тверезий аналіз знову і знову приводив його до невтішного висновку — жодна з навколишніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження України, з одного боку, і різке ослаблення Речі Посполитої, з іншого, могли б ще раз зламати співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, сформоване з такими зусиллями після Тридцятирічної війни.
Хмельницький опинився перед вибором: залишитися віч-на-віч з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити такі дорогі завоювання, або, заради їхнього збереження, прийняти протекторат однієї з великих держав цієї частини світу. Такими були в той час Блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з геополітичної ситуації, що склалася тоді, видно не було. Існувала ще Швеція, але вона до 1653 року не виявила помітного інтересу до українських справ. Після болісних роздумів гетьман визнав кращою протекцію московського царя.
Цей крок був тим більше змушеним, що кримський хан на той час прийшов до взаєморозуміння з польським королем (у Каменецькому договорі 1653 року) про те, що ніякого статусу державної автономії козацька Україна в складі Речі Посполитої мати не буде. Крім того — і про цей найважливіший резон часто забувають — Хмельницький не міг не брати до уваги, що під його гетьманською булавою лише три воєводства. Я упевнений, хоча не можу це довести: Богдана турбувала і думка про те, хто і як буде збирати Україну далі, при якому розкладі це виявиться можливо, у союзі з ким на це вистачить сил.
Не з турками: після Хотинської поразки (до речі, у значній мірі від гетьмана Сагайдачного) у них, здавалося (пізніше перестало здаватися), пропала хіть до геополітичних проектів, їм би утримати те, що мають. Не з Польщею: вона вже не має сил упоратися з наявними православними областями, їй ні до чого Буковина, Закарпатська Русь, Нижнє Подністров’я.
Мабуть, не даремно Богдан був для своїх «Богом даний вождь», а супротивники дивувалися тому, що його розум — «за гранню збагненного». Я запитую себе: невже він міг передбачати, що в складі Росії Україна з’єднається з Волинню і Поділлям? Що вона вийде до Чорного й Азовського морів, забезпечивши собі майбутню економічну базу? Мабуть, не даремно сказав про Хмельницького Костомаров: «Справа його була не на десятки років, а на цілі століття». Усе це і справді за гранню збагненного.
Слідом за іншим нашим істориком, В. Б. Антоновичем, я хочу віддати належну шану «великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу». І погодитися з Вячеславом Липинським, який стверджував, що великий гетьман свідомо і послідовно намагався створити фундамент майбутньої незалежної української державності і що без зусиль Богдана відновлення такого фундаменту в новітні часи виявилося б неможливим.
Завдяки Хмельницькому, однією з головних таємниць світової історії в XVII столітті стала поява на європейському континенті, на землях, стиснутих Московським царством, польсько-литовською Річчю Посполитою, володіннями Оттоманської імперії і Швеції, нової країни, що зуміла потім зберегти свою життєздатність протягом сторіч. Ця таємниця — сама по собі найбільший пам’ятник Хмельницькому — не була розгадана його сучасниками і найближчими нащадками. Люди XVIII і XIX століть дивилися на мапу і не бачили на ній ніякої України, а вона вже була. Запущені Хмельницьким процеси вели до мети всупереч усьому. Найбільш вражає те, що руками мучителів України Бог повернув їй здавалося б навік утрачені частини.
Переяславська рада — воістину поворотний момент в історії нашого народу. 20 грудня 1995 року у своїй промові, присвяченій 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, я сказав наступне: «Правовою суттю договору з московським царем став легітімний державний розрив із Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України в міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного права. Не випадково Пилип Орлик, якого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності патріотизму, називав цю подію і ухвалені рішення “найсильнішим і найпереможнішим документом і доказом суверенності України”, “урочистим, вічним союзним договором”, який повинен був “навіки оселити спокій, волю і згоду на Україні”».
