Легкий смуток забринів у голосі Зінаїди Федорівни, ласкавими очима оглянула вона притихлих дітей і продовжувала говорити:

— Ви навіть і не помітите, як швидко промайнуть ваші шкільні роки. Хай же кожний із вас дасть собі слово, що буде зразковим піонером і вчитиметься так, щоб жодний день у школі не минув безслідно. Щоб не довелося жалкувати перед останнім екзаменом за свою неуважність на уроках, за погану поведінку. Бажаю ж вам, діти, цікавої роботи, любіть і шануйте свою нову вожату!

Вона вийшла з класу, і Ніна лишилась віч-на-віч з трьома десятками хлопців і дівчаток, які цікавими очима стежили за кожним її рухом.

Перші слова, які сказала Ніна, здались їй чужими, наче не вона сама їх вимовила, а хтось сторонній. Та з кожною хвилиною дівчина сміливішала, яснішали її думки, і незабаром зовсім минуло неприємне почуття якоїсь скованості.

Дивно було, що не хто інший, як Микола Сухопара, повернув Ніні впевненість і твердість. Тільки-но вожата почала говорити, як на задній парті зчинився шум. Виявилося, що Сухопара тягне за руку якусь дівчинку, та розчервонілася, мовчки пручається.

— Що сталось? — вихопилось у Ніни.— Навіщо... навіщо ти її тягнеш?

Сухопара, й оком не моргнувши, гукнув:

— А чому вона сіла поруч мене? Сидить тут... Заважає.

Ніна обурилась, та, стримуючись, спокійно запитала:

— А ти подумав про те, що вона теж піонерка, твоя однокласниця?

— Ну, то й що? — зухвало кинув Сухопара і вже навмисне ще раз смикнув дівчинку.

— Залиш її і сядь на першу парту! — наказала Ніна.

Але хлопчик і не поворухнувся.

— Не піду, мені й тут добре,— промовив він, зиркаючи спідлоба на вожату.

— Ти нам заважатимеш працювати,— сказала Ніна,— йди на першу парту.

Вона вже знала — Сухопара не послухається, і зараз станеться щось таке, що враз принизить її, зробить смішною перед усім загоном.

— А ви не вчителька, щоб наказувати! — гукнув Сухопара і з незалежним виглядом сів на своє місце на останній парті.

В класі враз залягла тиша. Ніна глянула на дітей і з ляком прочитала в їхніх очах не співчуття до себе, не осуд грубіянові, а вираз гострої цікавості — що, мовляв, тепер зробить нова вожата?

Це була критична хвилина. Ніна зібрала всю силу волі, щоб нічим не виявити свого хвилювання.

— Навіщо мені наказувати? — промовила вона.— Якщо заважатимеш, тебе враз утихомирять твої товариші-піонери. Ви ж усі хочете, щоб робота в загоні була цікавою й корисною? Щоб нікому не було нудно?

— Хочемо! — гукнув хтось із піонерів.

— Чуєш, Сухопара? Ти чіпляєшся до дівчинки, а вчишся, мабуть, гірше за неї?

Серед дітей наче війнув вітрець, і Ніна з радістю відчула, що напруженість зникла так само несподівано, як і з’явилась.

— У нього й двійка є! — гукнуло кілька голосів.

Сухопара пробурмотів:

— Ну й нехай!

Ніна звернулась до дівчинки:

— Як тебе звати?

— Оля Козуб.

— Ось що, Сухопара: щоб ти ніколи Олі Козуб не чіпав! Домовились? А зараз давайте вирішимо, як нам працювати.

Сухопара лишився на своєму місці, на останній парті, та Ніна відчула, що його осоромлено і що їй допомогли в цьому піонери, в яких ще хвилину тому, здавалось, вона не знайде підтримки.

Головою ради загону був Юхим Кочетков — стрункий худорлявий хлопчик з швидкими рухами, якого всі товариші звали чомусь Юша. Він був у високих чобітках, носив штани-галіфе й гімнастьорку, на зразок військової.

— Дозвольте звернутись,— сказав він Ніні.— Так у вас же, мабуть, є готовий план, як нам працювати?

Ніна хотіла вже розгорнути свій зошит, куди записала все, що надумала провести в загоні. Та в останню мить сказала:

— Ніякого плану в мене немає. Це було б зовсім нецікаво. Ми самі зараз складемо план, щоб робота в нашому загоні була найкращою!

Спочатку запанувала мовчанка. Видно було, що піонери звикли всю роботу в загоні провадити за готовими планами вожатих. Потім почалося перешіптування, хтось підняв руку, за ним другий, третій, і наче прорвалася гребля — одне за одним посипались побажання.

— Ми хочемо,— сказав Юша,— щоб у нас був гурток юних майстрів, як у Палаці піонерів. Там надзвичайно цікаво! Там і моделі літаків роблять! І глобус зробили як справжній, тільки дуже великий. Я сам бачив.

У цю хвилину жалібно дзенькнуло перо, встромлене в парту. Хтось засміявся, а кілька голосів гукнули:

— Ану, ти! Коровайний! Заховай перо!

Той, кого назвали Коровайним, скорчив смішну гримасу, але, побачивши, що ніхто не сміється, враз схопився й сказав:

— А мене чому не питаєте? Я хочу піти подивитись, як друкують книжки. Мій батько у друкарні робить. Я тільки один раз у друкарні був. Ще б пішов. Там теж цікаво!

— Добре,— сказала Ніна.— Запишемо: друкарня.

Коровайний сів, навмисне грюкнувши кришкою парти. «Тихше!» — гримнули на нього.

Одні з піонерів хотіли піти на екскурсію в зоологічний сад, інші пропонували влаштувати вечір загадок і відгадок — такий вечір, щоб ото «очки» зараховувати. Деякі бажали ліпити з глини, ще хтось запропонував поставити п’єсу. Оля Козуб повідомила, що вона вміє робити фокуси. Її навчив тато, і один фокус такий, що його ще ніхто-ніхто не розгадав, а якщо Сухопара кривиться й не вірить, то нехай сам побачить...

Ніна нишком поглядала на Сухопару. А що ж він запропонує? Що його цікавить?

Здавалось, його ніщо не цікавило. Він сидів, надуваючи щоки, і, мабуть, хотів, щоб вожата зрозуміла, як він на неї образився. І тільки одного разу, коли Юша говорив про юних майстрів, хлопчина повернувся, прислухаючись.

Ніна звернулась просто до нього:

— А ти, Миколо?

Сухопара схопив себе долонями за щоки, глибоко вдихнув повітря — видно було, що він не чекав цього запитання і розгубився. Та за мить з а йду жим виразом махнув рукою:

— А що ж я? Нічого!

— Як — нічого? — наполягала Ніна. Ти ж знаєш, що «нічого» — це порожнє місце.

— Ось і буде порожнє місце з усього цього,— промовив хлопчик.— Наговорили багато, а ніхто нічого не зробить.

— А це від нас самих залежить, Миколо,— сказала Ніна.— Ми ж для себе складаємо план. А для тебе теж є дуже цікава робота.

І звернулась до всього загону:

— Давайте доручимо Сухопарі зробити карту!

На мить настала тиша, і доки її ніхто не порушив, Ніна швидко говорила далі:

— Карту великих гідростанцій — на Волзі, на Дніпрі... Це буде особлива карта: натиснеш кнопку, і враз спалахне на ній світло — гідростанція! Одна, друга, третя! І цю карту, яку зробить Сухопара, ми виставимо в шкільному вестибюлі, щоб усі школярі, вся школа бачила, як працює наш загін!

Ніна не договорила і замовкла, бо щось сталося тієї хвилини в класі. Що? Вона не змогла відповісти на це. Ніхто ще не промовив і слова, мовчав і Сухопара, такий собі колючий, їжакуватий хлопчина. Чому ж, чому ж Ніні здалося, що встав він за партою, і на весь клас почувся його захоплений голос: «А в мене й лампочки є маленькі! Від ліхтарика! Згодяться?» Напевне, напевне в тебе знайдуться такі лампочки, Миколо, і ти, мабуть, уже думаєш, де дістати провід і з ким ти майструватимеш карту, і ти вже, мабуть, бачиш її готовою — чудову карту, на якій спалахують яскраві ліхтарики!

Тільки очі побачила Ніна тієї хвилини — гарячі, захоплені очі хлопчика Сухопари, і зрозуміла, що в них виблискує відсвіт живих хлоп’ячих думок, і, якщо буває, що світиться серце, то, мабуть, те світло було зараз на обличчі Миколи...

Ніна замовкла. А хлопчик несподівано промовив спокійним і навіть байдужим голосом:

— А що ж, можна й зробити!

Та цей голос зовсім не виражав того, що насправді переживав Сухопара!

Ніна не втрималась і засміялась, вибачаючи йому нещирість.

— Знаю, що карта буде чудова! — сказала вона.— Хто хоче майструвати разом із Сухопарою?

Євгенія Григорівна почувала себе останні дні не зовсім здоровою, проте сьогодні добре спала вночі, і в неї знову з’явився хороший, піднесений настрій.